І не як-небудь! Якщо не виправиш своїх оцінок у цій чверті, їй-богу, підеш працювати в пральню.
— Три ха-ха, — весело зареготала Комфорт.
— Нічого сміятись, дочко! Пора вже тобі взятись за розум. Годі бігати з сопливими Ромео. Цікаво, що ж, все-таки, ти робиш з тими хлопцями?
— Воюю, — відповіла Комфорт.
— Сподіваюсь, успішно?
— Ти що, маленький? — глузливо вигукнула вона. — Це ж пігмеї! Вони мого мізинця бояться!
— "За втіху цю тобі я дуже вдячний", — згадав батько ІІІекспіра.
Комфорт знову хихикнула.
— Ти мене вбиваєш, — ніжно промуркотіла вона. — Ти мене ріжеш без ножа.
Вона ще раз цмокнула батька і подалася до своєї кімнати. Стежачи, як дочка підіймається по сходах, Ісаак зітхнув:
"Якщо вона й далі круглішатиме, — подумав він, — доведеться наймати вартових".
Того дня, коли жартівниця-природа нагородила Ісаака таким чадом, як Комфорт, вона, мабуть, була в особливо лихому гуморі. Сухий, кощавий, серйозний Ісаак являв собою пряму протилежність своїй дочці. Він мав лише одну пристрасть — збереження статус-кво.
Його "Патнем-Лендінзький Тижневик" рішуче стояв проти всіляких змін. Кожного разу, коли істеричні сезонники вимагали нових шкіл, нових шляхів, нових парків, нових міських вбиралень і янкі змушені були йти на черговий компроміс, він безстрашно підіймав свою редакторську сокиру проти цих надмірностей, кваліфікуючи їх як "авантюрні стрибки у фінансову порожняву".
Цього вечора, в той час, як бідолашна Комфорт мордувалась у своїй кімнаті, марно намагаючись подолати старого підступного Піфагора, Ісаак діставав з шухляди недопиту пляшку віскі та коробку десятицентових сигар. Сьогодні до нього повинні були завітати кілька людей, з допомогою яких старий Гудпасчер силкувався підтримувати статус-кво. За кілька годин в Патнем-Лендінгу мали відбутися міські збори, і, як завжди в таких випадках, Ісаак скликав у себе вдома таємну нараду.
Міські збори в Новій Англії були традицією, проти якої Ісаак в принципі ніколи не заперечував. Кожен виборець мав право бути присутнім на них, виступати, висловлювати свої думки, голосувати. Саме так мала виглядати демократія в дії — заповіт перших великих славних янкі.
Але, як не раз повторював Ісаак, ця заповідана першими янкі традиція годилася лише для янкі, і, в усякому разі, лише для тих, хто сповідав янківську фінансову філософію. Для Ісаака не існувало релігійних чи расових забобонів. Коли, наприклад, в Патнем-Лендінг вторглись смагляві запальні італійці, він вглядів за їхньою показною легковажністю здорову пошану до долара як приватного, так і громадського, і радо вітав їх. Інша річ сезонники. Щоправда, і до сезонників Ісаак ставився без жодного упередження: йому було байдуже, що серед них чимало всяких ексцентриків — євреїв, акторів, художників-абстракціоністів, алкоголіків, діабетиків, поклонників Кафки, демократів тощо. Він не міг дарувати їм одного — ці люди мали від десяти до двадцяти тисяч доларів на рік, і цього їм не вистачало на життя! Але замість того, щоб тихенько сховати вдома свою ганьбу, вони щомісяця збігалися на міські збори і, б'ючи себе в груди, канючили більше шкіл, більше парків, більше світлофорів, тобто домагалися такого ж скаженого марнотратства в місті, яке панувало в їхніх власних домівках!
Таємні наради в кабінеті Гудпасчера влаштовувались перед кожними міськими зборами саме для того, щоб врятувати місто від цих розгнузданих зайдиголів. їх постійними учасниками були кілька провідних патнем-лендінзьких янкі, таких же тверезих політиків, як і сам Ісаак. На їх порядку денному завжди стояло одне питання — боротьба з сезонниками.
Як і завжди, цього вечора, учасники наради прибули рівно о восьмій і, зайнявши кожен своє місце, ковтнули по півтори унції віскі та одержали по одній сигарі "Біла сова". (Власне кажучи, двоє з них не курили і не пили у повсякденному житті, але принципово ніколи не відмовлялись од даровиці).
Їх було п'ятеро. Якщо дивитися зліва направо, то першим слід назвати Джорджа Мелвіна, рожевощокого огрядного торговця нерухомим майном, який розбагатів, перепродуючи сезонникам ділянки для забудови. Успіху Джорджа сприяла одна обставина: він досконало володів мистецтвом вигадувати назви, Коли, наприклад, Мелвін за безцінь купив Жаб'яче болото, він того ж дня охрестив його Пороховим пагорком і в одну мить продав знову з величезним зиском. Сорок акрів солончаку поблизу шосе були названі Кряжем Кремневої Рушниці і перепродані з такою ж швидкістю, його найсміливішим трюком був Верхній Газон — колишній кар'єр. Жодні муки сумління не турбували спокою Джорджа Мелвіна. Можливо, погреби його клієнтів іноді протікали, та коли людина жила раніше, скажімо, в Нью-Йорку на 68 авеню, то хіба може бути для неї щось приємніше, як, підкликавши друзів, недбало сказати: "Хлопці, чекаю вас у суботу в себе, на Кряжі Кремневої Рушниці"?
Поруч нього сидів Уолдо Пайк, який здавна грів руки на мокрих погребах, що їх розмножував Джордж Мелвін. Уолдо був хазяїном місцевої крамниці залізних виробів і заробляв скажені гроші на стінному пластирі. Коли ж, ціною страшних витрат, погреби, нарешті, ставали сухими, Уолдо легко доводив домовласникам, що їх необхідно обладнати робочими столами, електропилками, долотами, токарними станками, свердлами, пісочницями і силою-силенною найрізноманітнішого причандалля. Це не потребувало великих зусиль: багаторічний досвід переконав його в тому, що всі сезонники трохи схиблені на інструментах. Провівши цілий тиждень в абстрактному світі редакцій, радіостудій чи видавництв, сезонник відчуває невгамовну потребу відновити рівновагу і попрацювати руками в день відпочинку.
Це, в свою чергу, сприяло збагаченню третього члена таємної наради — доктора Еммета Магрудера, який по суботах та неділях ледве вправлявся накладати шви на понівечені кінцівки патнем-лендінзької інтелігенції. На превеликий подив Еммета, йому не бракувало пацієнтів і в будні. Сімдесятирічний доктор Магрудер одержав диплом Бостонського медичного коледжу в 1909 році і з того часу успішно уникав будь-яких контактів з наукою. Патнем-лендінзькі янкі знали, куди сягає ерудиція доктора, і турбували його лише такими недугами, впоратися з якими було під силу першому-ліпшому бойскаутові. Але сезонники збігалися до нього стадами. Після непривітних нью-йоркських клінік з їх зловісно блискучим устаткуванням та вічно хмурими заклопотаними лікарями вони відчували раптове полегшення, опинившись у тісному, закуреному Кабінеті, віч-на-віч з цим хирним, добродушним дідком, який лукаво підморгував кожному пацієнтові, сидячи в старому рипучому кріслі за ветхим заяложеним столом. Від цієї картини, немов з полотен Нормана Рокуелла , віяло чимось щирим, простим, по-справжньому американським. Ще більше полегшення приносив їм той факт, що доктор Магрудер ніколи не замилював очей хитромудрими діагнозами. На відміну од своїх нью-йоркських колег, які, зіткнувшись із складним випадком, нізащо в світі не визнають свого безсилля, він завжди бадьоро і чесно признавався, що йому невідома причина недуги, але, можливо, все минеться само по собі. "Це справжній джентльмен старого гатунку!" — казали пізніше ті його пацієнти, котрим пощастило залишитись на цьому світі.
Четвертим учасником наради був Мінтон Івенс, землевпорядник, від якого жоден житель Патнем-Лендінга ніколи не чув слова "ні". Ви хочете завести газон на піщаному, солоному чи кислому грунті? Може, через ваш двір протікають всі весняні води Патнем-Лендінга? Може, на ваше подвір'я з сьомої ранку й до вечора не заглядає сонце? Може, під вами живе колонія кротів? Чи, може, засихають насадження?.. Пусте! Мінтон зробить усе, що треба, незалежно ьід того, скільки піде на це праці, гною і доларів. А якщо невдовзі вам вдруге доведеться виконувати всю цю роботу спочатку, то ви завжди зможете гукнути Мінтона. Втретє — теж. Вчетверте — також. "У Мінтона є одна хороша риса — казали про нього сезонники. — Він завжди під рукою.
Крайнім справа сидів Меннінг Соу, перший старійшина Патнем-Лендінга. Це відповідало посаді мера, і Меннінг уже не раз домагався, щоб йому офіціально присвоїли це звання. Але Джордж Мелвін, спеціаліст з номенклатури, переконливо довів, що для приваблення нових нью-йоркців слід зберегти цей старий надійний титул, без якого Патнем-Лендінг втратив би половину своєї принадності, і Меннінг залишився першим старійшиною.
Меннінг був безбарвним, хирлявим шістдесятирічним добродієм рівно п'яти футів на зріст. На державного діяча він скидався не більше, ніж на балерину. Меннінг не тиснув рук, не плескав спин, не цілував дітей, не давав інтерв'ю, не виступав з промовами — і не те що перед масами, а навіть у найвужчому колі своїх однодумців. Він був ощадливий на слова так само, як і на гроші, тобто ощадливий у повному розумінні цього слова. На свої чотири тисячі двісті доларів на рік Меннінг умудрявся прожити сам, утримувати стару матір у Санкт-Пітербурзі. на Флоріді, лагодити і забезпечувати пальним пошарпаний "шевроле", вносити лепту на протестантську церкву, сплачувати податки і щороку купувати три акції авіакомпаній. Він був ще парубком і орендував кімнату над міською аптекою. Його побут прикрашали два objets d'art вишита полотняна хусточка, засклена в рамці над ліжком, з написом:
Сам зроби,
Сам зноси,
Не кидай,
А продай;
і вишита полотняна хусточка, засклена в рамці над письмовим столом в муніципалітеті, з таким же закликом.
Виконавши свої обов'язки господаря, Ісаак Гудпасчер заткнув пляшку віскі, сховав "Білі сови" й оголосив нараду відкритою.
— Хлопці, — мовив він до присутніх, — раніше в нашому місці теж траплялися скажені збори, але цього вечора буде справжній шарварок. Перш за все, ця навіжена О'Шіл сьогодні виступає зі своїм проектом побудови фабрики для переробки покидьків. Наче ми не можемо, як і раніше, звозити покидьки на звалище в Кривий виярок і засипати їх гравієм! Хотів би я знати чому?
— Чому, трясця її матері? — запитав Мінтон Івенс, землевпорядник, який щодня продавав місту п'ять грузовиків гравію для засипання покидьків.
— Адже це чудова система, — зауважив Джордж Мелвін, торговець нерухомим майном, який підписав з муніципалітетом угоду про оптову закупку Кривого виярку після того, як його буде остаточно засипано.
— І надзвичайно гігієнічна, — докинув доктор Магрудер, три непрацездатні кузени якого були найняті муніципалітетом як санінспектори звалища.
— Мене вам не треба переконувати, — сказав Ісаак.