Тут на Гвідо чекали тринадцять тижнів КОПу (Курсу офіцерської підготовки) з ППРКС (Протиповітряних радіокерованих снарядів). Це вимагало знання електроніки, про яку Гвідо не мав жодного уявлення. Але його товариші тямили в ній не більше, отже, він сів і почав слухати, і на свій превеликий подив після двох тижнів уже вмів відрізнити ом від трансформатора. Крім цього, він також міг зробити підряд сто глибоких присідань, поголитися за тридцять секунд і умудрявся не заснути впродовж тригодинної лекції про арматурну обмотку, коли температура в класі досягала сорока градусів.
Після двох тижнів безперервних лекцій з математики та електронної теорії клас познайомився з ППРКС. Це був білий металевий гостроносий громадище висотою в двадцять і діаметром в один фунт, що складався з радіокерованого снаряда, який заправлявся рідким паливом, і ракети-носія, що працювала на твердому; снаряд мав три заряди та кілька тисяч електронних компонентів і розвивав надзвукову швидкість. Офіціально він називався "найк".
Побачивши сяючого смертоносного "найка", Гвідо востаннє роззявив рота, бо після цього на роззявлення рота у форті Блаженство в нього не було часу. З ранку до вечора йому втовкмачували основи радіолокації та ракетної техніки, щоб і він умів при нагоді запустити "найка". Лише цього вимагала від нього армія. Ніхто не сподівався, що Гвідо зможе полагодити "найка", збудувати "найка", вдосконалити "найка" чи змінити "найка". Просто його хотіли навчити, яку кнопку слід натискувати, коли буде команда, і кого кликати на допомогу, коли після цього нічого не трапиться.
Та якщо ти маєш справу з мільйонами ламких деталей, з цілими милями дроту, в кожному дюймі якого причаїлася несподіванка, і з радіолокатором, що на його екрані постійно витанцьовують якісь примари, то більш, як це, за тринадцять тижнів засвоїти важко.
Коли заняття, нарешті, скінчилися, у Гвідо шуміло в голові, а очі мало не вилазили на лоба. Курсантів розбили На батареї і відвезли в Ред-Каньон у Нью-Мехіко. Тут, над похмурими горбами Ред-Каньону, Гвідо мусив довести, що справді опанував нову військову техніку. Діставши команду "вогонь", він затамував подих і щосили штиркнув кнопку. В ту ж мить "найк" стрілою звився у повітря, знайшов за чотири секунди мішень і сповнив небо сліпучим спалахом.
— Mamma mia, — прошепотів Гвідо. — Garissima mamma mia !
Того ж дня Гвідо одержав листа. Меггі радо сповіщала, що знайшла собі роботу і з осені працюватиме — "...вгадай, любий, де? В другому класі патнем-лендінзької початкової школи імені Натана Хейла! Якраз у твоєму рідному місті! Правда, чудово?"
Радість Гвідо подвоїлася, коли він дізнався, що його батарея направляється до Аппер-Марлборо в штаті Меріленд, під самий Вашингтон, звідки до Патнем-Лендінга поїздом можна дістатися за п'ять годин, а літаком всього за півтори. А це означало, що Гвідо зможе обіймати Меггі кожного вільного дня.
Напередодні від'їзду з Ред-Каньону, коли Гвідо вже склав свої пожитки і, простягтись на койці, весь поринув у солодкі мрії про майбутнє, ложка дьогтю зіпсувала бочку меду. Клайд Грінхат, офіцер з тієї ж батареї, здоровенний хлоп'яга з величезними грудками твердих, мов криця, м'язів по всьому тілу, який жодного дня не міг прожити без спорту, підійшов до Гвідо і, подружньому плеснувши його по плечу, гукнув:
— Гей, ді Маджо, ходімо грати в бейзбол!
— Ні, дякую, Клайде, — мовив Гвідо, потираючи ключицю. — Сьогодні занадто жарко.
— Що? Сорок п'ять градусів — жарко? Годі тобі!
— Ні, дякую, Клайде. Мені справді не хочеться,
— Ой, не сміши мене! Де це чувано, щоб ді Маджо не хотілося грати в бейзбол?
З досвіду минулих років Гвідо знав, що сперечатися в таких випадках марно, і вийшов на поле. Під час четвертої подачі, коли Гвідо грав між другою та третьою базою, противник послав крутий м'яч другому бейзмену. З першої бази зірвався гравець, а Гвідо метнувся на другу базу, щоб заробити зразу два очка. В цю мить другий бейзмен раптом відбив м'яча на Гвідо; Клайд Грінхат, що грав захисником, кинувся за м'ячем і зіткнувся з Гвідо ді Маджо. Гвідо, як метеор, перелетів за межі поля і приземлився на посипаній гравієм доріжці. Встати він уже не міг, бо кісточка на лівій нозі розкололася на дві нерівні частини.
Таким чином, замість Аппер-Марлборо, Гвідо потрапив у карету швидкої допомоги. Кілька місяців, проклинаючи весь світ, пролежав він один у лазареті, прикутий до вузької койки. Правда, двічі на тиждень лайка в палаті на деякий час вщухала: санітарка приносила листа від Меггі, так рясно зрошеного сльозами, що прочитати його не змогла б навіть військова цензура. Меггі вже переселилася до Патнем-Лендінга, знайшла затишну квартирку — "Просто чудо!" — і віддавала весь свій час навчанню другокласників початкової школи імені Натана Хейла, яку відвідували найчарівніші й найневинніші малятка в світі.
Коли Гвідо, нарешті, виписали з госпіталю, на нього чекала сумна звістка — його шикарне місце в Аппер-Марлборо було вже зайняте іншим офіцером. Гвідо дістав наказ прибути у форт Тоттен на Лонг-Айленді за новим призначенням. Єдине, що хоч трохи втішало його, це дозвіл заїхати на тиждень додому, перед тим, як з'явитися на очі комендантові гарнізону.
На пероні патнем-лендінзького вокзалу Гвідо зустрічала вся родина ді Маджо. Це була галаслива зустріч, із сльозами, поцілунками, бурхливими поздоровленнями. Проте настрій враз змінився, коли Гвідо спитав про Меггі. Мертва тиша оповила клан. Всі старанно уникали його погляду.
Спантелечений Гвідо пильно оглянув родичів.
— Чи ви не чули? — стурбовано промовив він. — Я питаю, що з Меггі?
Всі мовчали.
Гвідо обернувся до батька.
— Що трапилось, тату? Що з нею?
— Не знаю, — пробурмотів Вітторіо. — Краще не питай.
— Ма?.. — пробелькотів Гвідо.
— Не згадуй мені про неї, — відрізала мати.
Гвідо очманіло глянув на братів та сестер
— Ради бога, що трапилося з нею? Захворіла чи що?
Якусь мить всі мовчали. Нарешті Бруно розкрив рота:
— Вона не хвора, — буркнув він.
— Хтозна, — хихикнув Домінік.
Поруч була стоянка таксі. Гвідо рвучко повернувся, підскочив до найближчої машини і дав водію адресу Меггї. За п'ять хвилин машина зупинилася. Гвідо вбіг у дім, злетів по сходах, подзвонив, постукав, штовхнув двері й увірвався в маленьку двокімнатну квартирку.
Меггі стояла у крихітній кухоньці й мила посуд. Вона вереснула, похапцем витерла руки й підбігла до Гвідо.
— О любий, нарешті дочекалася! — радісно вигукнула вона. — Я знала, що ти будеш на моєму боці!
— Що? — заблимав очима Гвідо. — На твоєму боці? Що ти накоїла?
— Я виконала свій обов'язок, ось що, — відповіла Меггі і лунко цмокнула його в губи. — Я така рада, що ти зі мною! Адже ти мені допоможеш, правда?
Гвідо лагідно розвів її руки.
— Меггі, голубко, я чотири дні не сходив з поїзда. Може, даси мені попоїсти?
— Стривай, ти ж, мабуть, про це нічого й не знаєш?
— Про що?
— Мене звільнили з роботи.
— Звільнили? Із школи? За що?
— За те, що я хотіла розігнати темряву, — заторохтіла Меггі, змахуючи кулачком. — За те, що я хотіла розвіяти неуцтво й облуду!
— Ти можеш висловлюватись точніше?
— Я, — мовила Меггі, — провела бесіду про статеве життя.
Гвідо пополотнів.
— З дру-го-клас-ни-ками? — ледве прошепотів він.
— Атож!
— Ти що, маку наїлася? — вереснув Гвідо.
Меггі стривожено відскочила від нього.
— Про що ти думала? — напустився на неї Гвідо. — Ну що можуть знати другокласники про статеве життя?
— В цьому вся річ, любий. Вони нічого не знають. їм треба розказати про це. Невже ти хочеш, щоб вони зростали пригніченими? Травмованими?
— Отже, ти пішла й розказала?
— Вони самі мене попросили. Це було в перший день після осінніх канікул. Вони мене спитали, звідки беруться діти. Я вирішила, що найкраще — це правдиво, щиро й чесно розповісти їм про все.
— Звичайно, ти нічого не минула?
— Звичайно.
— З усіма подробицями, га?
— Авжеж.
Гвідо розпачливо опустив руки.
— Де ти тільки взялася на мою бідну голову?! — простогнав він. — Ой спинонька моя! Ой ніженьки мої! Горе мені, нещасному!
— Гвідо, я тебе зовсім не розумію. — В її голосі з'явилася зла нотка. — Ти на чиєму боці?
— Ну, певна річ, на твоєму! — знизав плечима Гвідо. — Хіба ж може бути інакше?!
— Що ж, добре хоч так!
— А що ти далі робитимеш — поїдеш додому?
— Нізащо! — з запалом вигукнула вона. — Я залишаюся тут і буду домагатись, щоб мене знову взяли на роботу.
— Я так і думав, — понуро промимрив він.
— Ти гадаєш, я подарую це містеру Ванденбергу?
— Кому?
— Ванденбергу — директорові школи. Це він перший винюхав, що я розповідала про статеве життя.
— Господи!.. Він що — увійшов, коли ти розказувала?
— Ні. Він нагодився вже після уроку, на перерві. Але малюнки все ще були на дошці.
— Ти ще й малювала?!! — зойкнув Гвідо.
— А як інакше пояснити це семирічним дітям? — в'їдливо запитала Меггі. — І прошу тебе не підвищувати голосу. А то мені здається, що ти зовсім не на моєму боці.
— А мені здається, що ти являєш собою небезпеку для суспільства, — огризнувся Гвідо. — Боже мій! Брудні малюнки в другому класі. А смалити опіум ти їх часом не навчила?
— Гвідо ді Маджо, — відповіла Меггі, трясучись від люті, — негайно забирайтеся звідси геть і щоб вашого духу тут більше не було! Ніколи! Ви такий же неук і ретроград, як і всі! Чули? Геть!
Збагнувши, що на його очах гине кохання, Гвідо враз забув про гнів.
— Меггі, голубко, — благально пролепетав він.
Меггі не слухала.
— Геть! Геть з моїх очей! — верещала вона. — Ти теж проти мене! Ти завжди був проти!
— Меггі, ну що ти кажеш.
— Мовчи! Ти брехав мені! Брехав з самого початку! Тепер я все бачу. Геть звідси, негіднику, на, забирай своє брязкальце!
Вона зірвала з пальця обручку і кинула її в обличчя приголомшеному Гвідо.
— Меггі, це смішно...
— Геть! Геть! — заверещала вона, молотячи його по голові твердими, важкенькими кулачками.
— Я прийду, коли ти заспокоїшся, — мугикнув він і втік.
Він справді прийшов, та вона не заспокоїлась. Сім днів відпустки наш неборака простовбичив під її дверима, але не почув від Меггі жодного слова. Коли б не лункі ляпаси, якими вона щодня частувала його крізь прочинені двері, Гвідо взагалі не знав би, чи вдома його наречена.
Так, нічого не досягши, нещасний, пригнічений молодший лейтенант Гвідо ді Маджо змушений був прибути у форт Тоттен, де, як ми вже бачили, останнього удару завдав йому майор Альберт Р.