Готовий поїзд підіймав пари.
І варта із російської таможні
Ліниво спочивала на пісочку
Обрива, де кінчалось полотно.
Нова країна звідти відкривалась —
І храм російський, бідний, безпритульний,
Заглядував печально за кордон.
Так думав я. І ось вона прийшла
І стала на укосі. В неї очі
Були руді від сонця і піску.
І падало волосся їй на плечі,
Пахуче і смолисте, наче сосни.
Прийшла. Схрестила свій звірячий погляд
З моїм, також звірячим. Засміялась
Високим сміхом. Кинула згори
У мене жмут зів'ялої трави
І пригорщу піску. Зірвалась з місця
І вистрибом помчала під укіс...
Я гнав її далеко. Обідрав
Обличчя й руки об соснову хвою
І одяг свій порвав. Кричав і гнав
Її, як звіра, знов кричав і гнав,
І голос був, неначе звуки рога.
Вона ж лишала легконогий слід
В піщаних дюнах, і пропала в соснах,
Коли над ними засиніла ніч.
І я лежу, захекавшись від бігу,
Один, в піску. В палаючих очах
Іще біжить вона — і вся регоче:
Регочуть патли і регочуть ноги,
Регоче сукня, що від бігу здулась...
Лежу і думаю: "Сьогодні ніч
І завтра ніч. Я звідси ані кроку,
Аж доки я її не зажену
До повного знесилення, як звіра,
І не зловлю її. І не скажу:
"Моя! Моя!" — І хай вона простогне:
"Твоя! Твоя!"
Переклад: Грязнов Олександр Андрійович