— А признайтеся, — сказав я княжні, — що хоч він завжди був дуже смішний, але ще недавно він вам здавався цікавим... у сірій шинелі?..
Вона опустила очі й не відповіла.
Грушницький цілий вечір надокучав княжні, танцював з нею; він їв її очима, зітхав і набридав їй благанням і докорами. Після третьої кадрилі вона його вже ненавиділа.
— Я цього не чекав від тебе, — сказав він, підійшовши до мене і взявши мене
за руку.
— Чого?
— Ти з нею танцюєш мазурку? — спитав він урочистим голосом. — Вона мені призналася...
— Ну, то що ж? А хіба це секрет?
— Певна річ... Я повинен був цього чекати від дівчиська... від кокетки... Я ж їй відомщу!
— Нарікай на свою шинелю чи на свої еполети, а нащо ж звинувачувати її? Чим вона винна, що ти їй більше не подобаєшся?..
— Навіщо ж подавати надії?
— Нащо ж ти надіявся? Бажати й добиватися чогось — розумію, а хто ж надіється?
— Ти виграв парі — тільки не зовсім, — сказав він, злісно усміхаючись. Мазурка почалася. Грушницький вибирав саму тільки княжну, інші кавалери
щохвилинно її вибирали; це була явна змова проти мене; тим краще: їй хочеться розмовляти зі мною, їй перешкоджають, — їй захочеться вдвічі дужче. Я разів зо два потис їй руку; за другим разом вона її висмикнула, не кажучи ні слова.
— Я погано спатиму цієї ночі, — сказала вона мені, коли мазурка закінчилася.
— Цьому виною Грушницький.
Почали роз'їжджатися. Садовлячи княжну в карету, я швидко притис її маленьку ручку до губ своїх. Було темно, і ніхто не міг цього бачити.
Я повернувся до зали дуже задоволений собою. За великим столом вечеряла молодь, і між ними Грушницький. Коли я ввійшов, усі замовкли: мабуть, розмовляли про мене. Багато хто з попереднього балу на мене дуються, особливо драгунський капітан, а тепер, здається, остаточно складається проти мене ворожа ватага під командою Грушницького. В нього такий гордий і хоробрий вигляд...
Дуже радий; люблю ворогів, хоча не по-християнському. Вони мене забавляють, хвилюють мені кров. Бути завжди настороженим, ловити кожен погляд, значення кожного слова, вгадувати наміри, руйнувати змови, прикидатися обдуреним, і раптом одним поштовхом перекинути всю величезну й многотрудну будову з хитрощів і задумів, — ось що я називаю життям.
Протягом вечері Грушницький шептався й переморгувався з драгунським капітаном.
6 червня.
Нині вранці Віра поїхала з чоловіком до Кисловодська. Я зустрів їхню карету, коли йшов до княгині Ліговської. Вона мені кивнула головою: в погляді її був докір.
Хто ж винен? чому вона не хоче дати мені нагоду бачитися з нею на самоті? Кохання, як вогонь, — без поживи гасне. А може, ревнощі зроблять те, чого не могли мої просьби.
Я сидів у княгині цілісіньку годину. Мері не вийшла, — хвора. Ввечері на бульварі її не було. Новозібрана ватага, озброєна лорнетами, набрала справді грізного вигляду. Я радий, що княжна хвора: вони зробили б їй якусь прикрість. У Грушницького розкошлана зачіска і відчайдушний вигляд; він, здається, справді засмучений, особливо самолюбство його ображене; але є ж люди, в яких навіть розпач кумедний!..
7 червня.
Об одинадцятій годині ранку, — о годині, в яку княгиня Ліговська звичайно пітніє в Єрмоловській ванні, — я йшов повз її будинок. Княжна в задумі сиділа біля вікна; побачивши мене, схопилася.
Я ввійшов до передпокою; людей нікого не було, і я без повідомлення, ко-ристаючись з волі тутешніх звичаїв, пробрався до вітальні.
Тьмяна блідість вкривала миле обличчя княжни. Вона стояла біля фортепіано, спершись однією рукою на спинку крісла: ця рука ледве-ледве тремтіла; я тихо підійшов до неї і сказав:
— Ви на мене сердитесь?..
Вона підвела на мене млосний глибокий погляд і похитала головою; її губи хотіли промовити щось — і не могли; очі наповнилися слізьми; вона сіла в крісло і затулила обличчя руками.
— Що з вами? — сказав я, взявши її за руку.
— Ви мене не поважаєте!.. О! залиште мене!..
Я зробив кілька кроків... Вона вирівнялась у кріслі, очі її заблищали... Я зупинився, взявшись за ручку дверей, і сказав:
— Даруйте мені, княжно! Я вчинив як шалений... цього вдруге не трапиться: я вживу своїх заходів... Нащо вам знати те, що відбувалося досі в душі моїй? Ви про це ніколи не дізнаєтесь, і тим краще для вас. Прощайте.
Йдучи від неї, мені здається, я чув, що вона плакала...
По місту розповзлися плітки про Печоріна і Мері. Григорій Олександрович запідозрив у цьому Грушницького. У Кисловодську Печорін продовжує таємно зустрічатися з Вірою. Згодом туди приїжджає і Грушницький.
11 червня.
Нарешті вони приїхали. Я сидів біля вікна, коли почув торохтіння їхньої карети: в мене серце здригнулося... Що ж це таке? Невже я закоханий?.. Я так по-дурному створений, що цього можна від мене чекати.
Я в них обідав. Княгиня на мене дивиться дуже ніжно і не відходить від дочки... погано! Зате Віра ревнує мене до княжни: добився ж я цих радощів! Чого жінка не зробить, щоб вчинити прикрість суперниці? Я пам'ятаю, одна мене полюбила за те, що я любив іншу. Нема нічого парадоксальнішого за жіночий розум: жінок важко переконати в чомусь, треба їх довести до того, щоб вони переконали себе самі; порядок доказів, що ними вони знищують свої упередження, дуже оригінальний; щоб навчитися їхньої діалектики, треба перекинути в голові своїй усі шкільні правила логіки. Наприклад, спосіб звичайний: цей чоловік любить мене, але я заміжня, отже, не повинна його любити. Спосіб жіночий: я не повинна його любити, бо я заміжня, але він мене любить, — отже... Тут кілька крапок, бо розум уже нічого не каже, а говорять здебільшого: язик, очі і, слідом за ними, серце, якщо воно є.
Що як коли-небудь ці нотатки потраплять на очі жінці? — "Наклеп!" — закричить вона обурено.
З того часу як поети пишуть і жінки їх читають (за що їм превелика подяка), їх стільки разів називали ангелами, що вони справді у простоті душевній повірили цьому компліментові, забуваючи, що ті самі поети за гроші величали Нерона півбогом...
Не годилося б мені говорити про них з такою злістю, — мені, який, крім них, на світі нічого не любив, — мені, який завжди ладен був жертвувати їм спокоєм, честолюбством, життям... Але ж я не в нападі досади й ображеного самолюбства намагаюся зірвати з них той чарівний покров, що крізь нього лише звичний погляд прозирає. Ні, все, що я кажу про них, є лише наслідок досвідчень розуму холодних і серця записів гірких1.
Жінки повинні б бажати, щоб усі чоловіки їх так само добре знали, як я, бо я люблю їх у сто разів більше з того часу, як їх не боюся і збагнув їх дрібні вади...
12 червня.
Сьогоднішній вечір був багатий на події. Верст за три від Кисловодська, в ущелині, де протікає Підкумок, є скеля, називана Кільцем; це — ворота, що їх утворила природа; вони здіймаються на високому пагорку, і призахідне сонце крізь них кидає на світ свій останній полум'яний погляд. Чисельна кавалькада вирушила туди подивитись на захід сонця крізь кам'яне віконце. Ніхто з нас, правду кажучи, не думав про сонце. Я їхав біля княжни; повертаючись додому, треба було переїжджати Підкумок вбрід. Гірські річки, навіть наймілкіші, небезпечні, особливо тим, що дно їх — справжній калейдоскоп: щодня воно від напору хвиль змінюється; де вчора був камінь, там сьогодні яма. Я взяв за уздечку коня княжни і звів його у воду, що була не вище як по коліна; ми поволі стали просуватися навскіс проти течії. Відомо, що, переїжджаючи стрімкі річки, не треба дивитись на воду, бо відразу запаморочиться в голові. Я забув застерегти про це княжну Мері.
Ми були вже на середині, в самій бистрині, коли вона раптом на сідлі хитнулася. "Мені погано!" — промовила вона кволим голосом... Я швидко нахилився до неї, обвив рукою її гнучку талію. "Дивіться вгору! — шепнув я їй, — це нічого, тільки не бійтеся, я з вами".
Їй стало краще; вона хотіла звільнитися від моєї руки, але я ще дужче обвив її ніжний, м'який стан; моя щока майже торкалася до її щоки, від неї пашіло полум'ям.
— Що ви зі мною робите?.. Боже мій!..
Я не зважав на її трепет і збентеження, і губи мої торкнулися до її ніжної щічки; вона здригнулася, але нічого не сказала; ми їхали ззаду: ніхто не бачив. Коли ми вибралися на берег, то всі пустилися риссю. Княжна стримала свого коня, я залишився біля неї; видно було, що її турбувало моє мовчання, але я поклявся не казати ні слова — з цікавості. Мені хотілося бачити, як вона виплутається з цього важкого становища.
— Або ви ставитесь до мене з презирством, або дуже любите! — сказала вона нарешті голосом, в якому були сльози. — Можливо, ви хочете посміятися з мене, збурити мою душу і потім покинути... Це було б так підло, так негідно, що саме припущення... О, ні! правда ж, — додала вона голосом ніжної довіри, — правда ж, у мені нема нічого такого, що виключало б повагу? Ваш зухвалий вчинок... я повинна, я повинна його простити, бо дозволила... Відповідайте, говоріть же, я хочу чути ваш голос!.. — В останніх словах була така жіноча нетерплячка, що я мимохіть усміхнувся; на щастя, починало смеркати... Я нічого не відповів.
— Ви мовчите? — продовжувала вона. — Ви, може, хочете, щоб я перша сказала вам, що я вас люблю?
Я мовчав...
— Хочете цього? — говорила вона далі, швидко обернувшись до мене... В рішучості її погляду і голосу було щось страшне...
— Навіщо? — відповів я, знизавши плечима.
Вона вдарила хлистом свого коня й помчала щодуху вузькою, небезпечною дорогою; це сталося так скоро, що я ледве наздогнав її, і то, коли вона вже приєдналася до решти товариства. До самого дому вона говорила і сміялася щохвилини. В її порухах було щось гарячкове; на мене не глянула ні разу. Всі помітили цю незвичайну веселість. І княгиня внутрішньо раділа, дивлячись на свою доньку; а в доньки просто нервовий напад: вона пробуде ніч без сну і плакатиме. Ця думка дає мені безмежну насолоду: є хвилини, коли я розумію Вампіра... А ще маю репутацію доброго хлопця і добиваюсь цієї назви!
Печорін поїхав у гори на прогулянку.