Пристрасті не що інше, як ідеї при першому своєму розвитку: вони — невід'ємна ознака юності серця, і дурень той, хто думає ціле життя ними хвилюватися: багато спокійних рік починаються гучними водоспадами, а жодна не скаче й не піниться до самого моря. Але цей спокій часто ознака великої, хоч прихованої сили; повнота і глибина почуттів та думок не допускає шалених поривів: душа, страждаючи і втішаючись, строго усвідомлює і переконується в тому, що так треба; вона знає, що без гроз постійна спека сонця її зсушить; вона проймається своїм власним життям, — пестить і карає себе, як любу дитину. Тільки в цьому вищому стані самопізнання людина може оцінити правосуддя Боже.
Перечитуючи цю сторінку, я помічаю, що далеко відійшов від своєї теми... Та яка в тім біда?.. Адже цей журнал пишу я для себе, і, отже, все, що я в нього кину, буде згодом для мене дорогоцінним спогадом.
Увечері численне товариство вирушило пішки до урвища.
На думку тутешніх учених, це урвище не що інше, як погаслий кратер; він на узгір'ї Машука, за версту від міста. До нього веде вузька стежка поміж кущі і скелі. Вибираючись на гору, я подав руку княжні, і вона її не покидала протягом цілої прогулянки.
Розмова наша почалася з обмов: я став перебирати присутніх і відсутніх наших знайомих, спочатку виказував смішні, а потім погані їхні сторони. Жовч моя схвилювалася. Я почав жартома — і закінчив щирою злістю. Спочатку це її потішало, а потім злякало.
— Ви небезпечна людина! — сказала вона мені, — я б краще бажала попастися в лісі під ніж убивці, ніж вам на язичок... Я вас прошу без жартів: коли ви надумаєте про мене говорити погано, візьміть краще ножа й заріжте мене, — я гадаю, це вам не буде дуже важко.
— Хіба я схожий на вбивцю?..
— Ви гірший...
Я замислився на хвилину і потім сказав, прибравши глибоко зворушеного вигляду:
— Це правда, така була моя доля з самого дитинства! Всі читали на моєму обличчі ознаки поганих нахилів, яких не було; але їх передбачали — і вони народилися. Я був скромний — мене звинувачували в лукавстві: я став скритним. Я глибоко почував добро і зло; ніхто мене не голубив, усі ображали: я став злопам'ятним; я був понурий, — інші діти веселі й балакучі; я почував себе вищим за них, — мене ставили нижче. Я зробився заздрісним. Я був ладен любити цілий світ, — мене ніхто не зрозумів: і я навчився ненавидіти. Моя безбарвна молодість минула в боротьбі з собою і зі світом; найкращі свої почуття, боячись глуму, я ховав у глибині серця: вони там і померли. Я казав правду — мені не вірили: я почав обманювати; пізнавши добре світ і пружини суспільства, я зробився вправним у науці життя й бачив, як інші без вправності щасливі, користаючи даром з тих вигод, яких я так невтомно добивався. І тоді в грудях моїх народився розпач — не той розпач, що лікують дулом пістолета, а холодний, безсилий розпач, прикритий ґречністю й добродушною усмішкою. Я зробився моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалася, померла, я її відрізав і кинув, — тимчасом як друга ворушилась і жила до послуг кожного, і цього ніхто не помітив, бо ніхто не знав про існування її загиблої половини; але ви тепер збудили в мені спогад про неї, і я вам прочитав її епітафію. Багатьом усі взагалі епітафії здаються смішними, але мені — ні, особливо коли згадаю про те, що під ними поховано. А втім, я не прошу вас поділяти мою думку: якщо мій вибрик, мій вчинок здається вам смішним — будь ласка, смійтеся: попереджаю вас, що від цього мені не буде прикро анітрохи.
Ми прийшли до урвища; дами залишили своїх кавалерів, але вона не покидала руки моєї. Дотепи тутешніх денді її не смішили; стрімкість урвища, край якого вона стояла, її не лякала, тимчасом як інші панни пищали й заплющували очі.
По дорозі назад я не поновлював нашої сумної розмови; але на пусті мої запитання й жарти вона відповідала коротко й неуважно.
— Чи ви любили? — спитав я її нарешті.
Вона подивилася на мене пильно, похитала головою — і знову її огорнула задума: ясно було, що їй хотілося щось сказати, але вона не знала, з чого почати; груди її хвилювалися... Що робити! серпанковий рукав — слабкий захист, і електрична іскра пробігла з моєї руки в її руку; усі майже пристрасті починаються так, і ми часто себе дуже обманюємо, думаючи, що нас жінка любить за наші фізичні чи моральні якості; звичайно, вони приготовляють, налаштовують її серце до прийняття священного вогню, а все-таки перший дотик вирішує справу.
— Правда ж, я була дуже люб'язна сьогодні? — сказала мені княжна з вимушеною усмішкою, коли ми повернулися з гулянки.
Ми розсталися.
Вона незадоволена з себе; вона себе звинувачує в холодності... О, це перша, головна перемога! Завтра вона захоче винагородити мене. Я все це знаю напам'ять — ось що нудно!
4 червня.
Печорін бачився з Вірою, яка замучила його ревнощами до княжни Мері. Вона повідомила, що вони переїжджають до Кисловодська, а княгиня з дочкою ще залишаться в П'ятигорську. Ввечері Грушницький повідомив, що його офіцерський мундир готовий і на завтрашньому балу він збирається танцювати весь вечір із Мері. Зустрівши пізніше Мері, Печорін запросив її на мазурку.
...Я закінчив вечір у княгині; гостей не було, крім Віри й одного прекумедного дідка. Я був у настрої, імпровізував різні незвичайні історії; княжна сиділа навпроти мене і слухала мої нісенітниці з такою глибокою, напруженою, навіть ніжною увагою, що мені стало совісно. Куди поділась її жвавість, її кокетство, її примхи, її зухвала міна, презирлива усмішка, неуважний погляд?..
Віра все це помітила: її хворобливе обличчя пройняв глибокий смуток; вона сиділа в тіні край вікна, втонувши у широкому кріслі... Мені стало жаль її...
Тоді я розповів усю драматичну історію нашого знайомства з нею, нашого кохання, — певна річ, прикривши все це вигаданими іменами.
Я так яскраво змалював мою ніжність, мій неспокій, захват; я в такому привабливому світлі виставив її вчинки й характер, що вона мимохіть повинна була простити мені моє кокетування з княжною.
Вона встала, підсіла до нас, пожвавішала... і ми лише о другій годині ночі згадали, що лікарі наказують лягати спати об одинадцятій.
5 червня.
Перед балом до Печоріна зайшов Грушницький. Його новий образ йому надзвичайно подобався. Грушницький переживав, що йому доведеться починати мазурку з княжною, а він не знає майже жодної фігури... Печорін зауважив, що якщо Грушницький ще не запросив княжну на танець, його хтось може випередити. Занепокоєний Грушниць-кий побіг до під'їзду княжни чекати на неї.
...На вулиці було темно й пусто; навколо Зібрання або трактиру, як завгодно, юрмився народ; вікна його світилися; звуки полкової музики доносив до мене вечірній вітер. Я йшов поволі; мені було сумно... Невже, думав я, моє єдине призначення на землі — руйнувати чужі надії? З того часу, як я живу і дію, доля якось завжди приводила мене до розв'язки чужих драм, наче без мене ніхто не міг би ні померти, ні впасти у розпач! Я був необхідною особою п'ятого акту;
мимоволі я розігравав жалюгідну роль ката або зрадника. Яку мету переслідувала цим доля?.. Часом чи не призначила вона мене в складачі міщанських трагедій та сімейних романів, — чи в співробітники постачальникові повістей, наприклад для "Бібліотеки для читання"?.. Звідки знати?.. Мало хіба людей, починаючи життя, думають закінчити його, як Олександр Великий чи лорд Байрон, а тим часом цілий вік залишаються титулярними радниками?..
Увійшовши до зали, я сховався в юрбі чоловіків і почав робити свої спостереження. Грушницький стояв біля княжни і щось говорив з великим запалом; вона його неуважно слухала, поглядала на всі боки, приклавши віяло до вуст; обличчя її виявляло нетерпіння, очі її шукали довкруг когось; я тихенько підійшов ззаду, щоб підслухати їхню розмову.
— Ви мене мучите, княжно! — казав Грушниць-кий, — ви страшенно змінилися з того часу, як я вас не бачив...
— Ви також змінилися, — відповіла вона, кинувши на нього швидкий погляд, в якому він не міг розібрати прихованої насмішки.
— Я? я змінився?.. О, ніколи! Ви знаєте, що це неможливо! Хто бачив вас раз, той назавжди понесе з собою ваш божественний образ.
— Перестаньте...
— Чому ж ви тепер не хочете слухати того, у що недавно ще, і так часто, вслухалися прихильно?..
— Бо я не люблю повторень, — відповіла вона, сміючись...
— О, я гірко помилився!.. Я думав, безумний, що принаймні ці еполети дадуть мені право сподіватися... Ні, краще б мені вік залишитися у тій знехтуваній солдатській шинелі, якій, можливо, я завдячую вашою увагою...
— Справді, вам шинеля значно більше до лиця...
У цей час я підійшов і вклонився княжні; вона трошки почервоніла і швидко промовила:
— Правда ж, мсьє Печорін, сіра шинеля багато більш до лиця мсьє Грушниць-кому?..
— Я з вами не згодний, — відповів я, — в мундирі він ще моложавіший. Грушницький не виніс цього удару: як усі хлопчики, він мав претензію бути
старшим; він думав, що на його обличчі глибокі сліди пристрастей замінюють відбиток років.