Грушницький прибрав таємничого вигляду: ходить, закинувши руки за спину, й нікого не пізнає; нога його враз видужала: він ледве кульгає. Він знайшов нагоду стати до розмови з княгинею і сказати якийсь комплімент княжні; вона, мабуть, не дуже вибаглива, бо з того часу відповідає на його уклін з дуже привітною усмішкою.
— Ти категорично не хочеш познайомитися з Ліговськими? — спитав він мене вчора.
— Категорично.
— Та що ти! Найприємніший дім на водах! Усе тутешнє найкраще товариство...
— Мій друже, мені й нетутешнє страшенно набридло. А ти в них буваєш?
— Ні ще; я розмовляв з княжною разів зо два, чи й більше, але знаєш, якось напрошуватись в дім ніяково, хоч тут це й заведено... Інша річ, якби я носив еполети...
— Годі-бо! таж ти так багато інтересніший! Ти просто не вмієш користатися зі свого вигідного становища... Та солдатська шинеля в очах кожної чутливої панни робить тебе героєм, страдником.
Грушницький самозадоволено усміхнувся.
— Я певен, — говорив далі я, — що княжна в тебе вже закохана. Він почервонів до вух і надувся.
О самолюбство! ти важіль, яким Архімед хотів підняти земну кулю!..
— У тебе все жарти! — сказав він, вдаючи, ніби сердиться...
Треба зазначити, що Грушницький з тих людей, які, говорячи про жінку, з якою вони ледве знайомі, називають її моя Мері, моя Sophie, якщо вона мала щастя їм сподобатися.
Я прибрав серйозного вигляду і відповів йому:
— Так, вона непогана... Тільки стережись, Грушницький! Російські панни здебільшого живляться лише платонічним коханням, не примішуючи до нього думки про заміжжя; а платонічне кохання найбільш неспокійне. Княжна, здається, з тих жінок, які хочуть, щоб їх забавляли; якщо дві хвилини підряд їй буде біля тебе нудно, ти загинув безповоротно: твоє мовчання повинно збуджувати її цікавість, твоя розмова — ніколи не вдовольняти її цілком; ти повинен тривожити її щохвилинно; вона десять разів прилюдно для тебе знехтує думку людей і назве це жертвою і, щоб винагородити себе за те, почне тебе мучити, а потім просто скаже, що вона тебе терпіти не може. Якщо ти над нею не набудеш влади, то навіть її перший поцілунок не дасть тобі права на другий; вона з тобою накокетується досхочу, а років через два вийде заміж за потвору з покірності до матусі, і почне тебе запевняти, що вона нещасна, що вона одну лише людину й любила, тобто тебе, але що небо не хотіло з'єднати її з милим, бо на ньому була солдатська шинеля, хоч під тією товстою сірою шинелею билося серце пристрасне й благородне...
Я внутрішньо реготав і навіть разів зо два усміхнувся, але він, на щастя, цього не помітив. Ясно, що він закоханий, бо став ще більш довірливим, ніж досі; в нього навіть з'явився срібний перстень з черню, тутешньої роботи: цей перстень мені здався підозрілим... Я почав його розглядати, і що ж?.. дрібними літерами ім'я Мері було викарбуване на внутрішньому боці, а поруч — число того дня, коли вона підняла знамениту склянку. Я втаїв своє відкриття; я не хочу змушувати його до зізнання; я хочу, щоб він сам обрав мене в свої повірники, —і отут я матиму насолоду...
* * *
Сьогодні я встав пізно; приходжу до колодязя — нікого вже нема. Ставало гаряче; білі кошлаті хмарки швидко бігли від снігових гір, обіцяючи грозу; голова Машука диміла, як погашений смолоскип; круг нього звивалися й повзали, як змії, сірі клапті хмарин, затримані в своєму пориванні, ніби вони зачепилися за колючий його чагарник. Повітря було напоєне електрикою. Я заглибився в виноградну алею, що вела в грот; мені було журно. Я думав про ту молоду жінку з родимкою на щоці, про яку казав мені лікар... Чого вона тут? Та й чи вона? І чому я думаю, що це вона? І чому я навіть так певен цього? Хіба мало жінок з родимками на щоках? Міркуючи отак, я підійшов до грота. Дивлюся: в прохолодній тіні його склепіння, на кам'яній лаві сидить жінка, в солом'яному капелюшку, закутана в чорну шаль, опустивши голову на груди; капелюшок закривав її обличчя. Я хотів уже вернутися, щоб не порушувати її мрій, коли вона на мене глянула.
— Віра! — вигукнув я мимохіть. Вона здригнулася і зблідла.
— Я знала, що ви тут, — сказала вона. Я сів біля неї і взяв її за руку. Давно забутий трепет пробіг по моїх жилах при звукові цього любого голосу; вона подивилася мені в очі своїми глибокими і спокійними очима: у виразі їх була недовіра і щось схоже на докір.
— Ми давно не бачилися, — сказав я.
— Давно, і змінились обоє багато в чому!
— Отже, ти мене вже не любиш!..
— Я замужем!.. — сказала вона.
— Знову? Однак кілька років тому ця причина також існувала, а тим часом... Вона висмикнула свою руку з моєї, і щоки її запалали.
— Можливо, ти любиш свого другого чоловіка?.. Вона не відповіла й одвернулася.
— Чи він дуже ревнивий? Мовчанка.
— Що ж? Він молодий, хороший, особливо, мабуть, багатий, і ти боїшся... —Я глянув на неї і злякався; глибокий розпач відбився на її обличчі, в очах блищали сльози.
— Скажи мені, — нарешті прошепотіла вона, — тобі дуже весело мене мучити? Я б тебе повинна ненавидіти. Відтоді, як ми знаємо одне одного, ти нічого не дав мені, крім страждання... — Голос її затремтів, вона схилилась до мене й опустила голову на груди мої.
"Можливо, — подумав я, — ти через те саме мене й любила: радощі забуваються, а печалі ніколи...".
Я її міцно пригорнув, і так ми зоставалися довго. Нарешті губи наші зблизились і злилися в гарячий, п'янкий поцілунок; її руки були холодні як лід, голова горіла. Тут між нами почалася одна з тих розмов, які на папері не мають значення, яких повторити не можна й не можна навіть запам'ятати: значення звуків замінює і доповнює значення слів, як в італійській опері...
Вірин чоловік, Семен Васильович Г...в, — далекий родич княгині Ліговської. Він живе з нею поруч; Віра часто буває в княгині; я їй дав слово познайомитися з Ліговськими й залицятися до княжни, щоб одвернути від неї увагу. Таким чином, мої плани нітрохи не розладналися, і мені буде весело...
Весело!.. Так, я вже пройшов той період життя душевного, коли шукають лише щастя, коли серце почуває необхідність любити сильно і пристрасно кого-небудь, — тепер я тільки хочу, щоб мене любили, і то зовсім небагато хто; навіть мені здається, лише однієї постійної симпатії мені було б досить: жалюгідна звичка серця!..
Одне мені завжди було чудним: я ніколи не робився рабом любої жінки; навпаки, я завжди набував над їх волею і серцем непереможної влади, зовсім про це не дбаючи. Чому це? — чи тому, що я ніколи нічим дуже не дорожу і що вони кожну мить боялися випустити мене з рук? чи це — магнетичний вплив сильного організму? чи мені просто не щастило зустріти жінку з твердим характером?
Треба признатися, що я справді не люблю жінок з характером: хіба це їхнє діло!..
Щоправда, тепер згадав: один раз, один лише раз я любив жінку з твердою волею, якої ніколи не міг перемогти... Ми розлучилися ворогами, — і то, можливо, якби я зустрів її на п'ять років пізніше, ми розлучилися б інакше...
Віра хвора, дуже хвора, хоч у цьому й не признається...
Гроза застала нас у гроті і затримала зайвих півгодини. Вона не примушувала мене клястись у вірності, не питала, чи любив я інших відтоді, як ми розсталися... Вона ввірилася мені знову з колишньою безтурботністю, — і я її не обману: вона єдина жінка на світі, яку мені несила було б обманути. Я знаю, ми скоро розлучимося знову і, можливо, навіки: обоє підемо різними шляхами до могили; — але спогад про неї залишиться недоторканним у душі моїй; я їй це повторював завжди, і вона мені вірить, хоч каже протилежне.
Нарешті ми розлучилися; я довго стежив за нею поглядом, поки її капелюшок не зник за кущами і скелями. Серце моє болісно стислося, як після першої розлуки. О, як я зрадів з цього почуття! Чи не молодість, бува, зі своїми благотворними бурями хоче повернутись до мене знову, чи це лише її прощальний погляд, останній подарунок — на спогад?.. А смішно подумати, що на вигляд я ще хлопчик: обличчя хоч бліде, але ще свіже; тіло гнучке і струнке; густі кучері в'ються, очі горять, кров кипить...
Повернувшись додому, я сів верхи й помчав у степ; я люблю мчати на гарячому коні по високій траві, навпроти пустельного вітру; жадібно ковтаю я духмяне повітря і вдивляюся в синю далечінь, намагаючись розібрати туманні обриси речей, які щохвилини стають дедалі яснішими. Хоч би яке горе лежало на серці, хоч би яка турбота томила думку, все за хвилину розвіється; на душі стане легко, втома тіла переможе тривогу розуму. Нема жіночого погляду, якого б я не забув, споглядаючи кучеряві гори, осяяні південним сонцем, озираючи блакитне небо чи наслухаючи гомін потоку, що падає зі скелі на скелю...
Була вже шоста година пополудні, коли згадав я, що пора обідати; кінь мій був змучений; я виїхав на дорогу... Спустившись в один з таких ярів, називаних по-тутешньому балками, я зупинився, щоб напоїти коня; в цей час на дорозі з'явилася блискуча й галаслива кавалькада: дами в чорних та блакитних амазонках, кавалери в костюмах, що являють суміш черкеського з нижньогородським; попереду їхав Грушницький з княжною Мері.
Дами на водах ще вірять у напади черкесів серед білого дня; мабуть, тому Грушницький поверх солдатської шинелі повісив шаблю й пару пістолетів: він був досить смішний у цьому геройському облаченні. Високий кущ закривав мене від них, але крізь листя його я міг бачити все й відгадати по виразах їх облич, що розмова була сентиментальна. Нарешті вони наблизилися до спуску; Грушницький узяв за повід коня княжни, і тоді я почув кінець їхньої розмови:
— І ви ціле життя хочете зостатися на Кавказі? — казала княжна.
— Що для мене Росія? — відповів її кавалер.