Але вона ніколи не була більш при доброму розумі, ніж тоді. З моменту початку політичних вбивств вона провела скорботні жовтневі ранки перед вікном своєї кімнати, жаліючи мертвих і думаючи, що якби Бог не спочив у неділю, встиг би створити довершений світ.
— Йому треба було скористатися тим днем, щоб у нього не було так багато погано зроблених речей – казала. — Зрештою, він мав всю вічність щоб відпочивати.
Єдиною різницею після смерті чоловіка було те, що вона тепер користувалася конкретною причиною щоб мати похмурі думки.
Таким чином, поки вдова Монтьєля віддавалася відчаю, сеньйор Кармайкл намагався запобігти катастрофі. Справи йшли украй погано. Вільні від загроз Хосе Монтьєля, який терором монополізував місцеву торгівлю, люди почали репресії. В очікуванні клієнтів, які не показувались, молоко прокисало в величезних глеках, наставлених по всьому подвір'ю, а мед заквашувався у бурдюках, а сир підкормлював черв'яків в темних коморах для зберігання. За свій мавзолей, прикрашений електричними лампочками, та архангелів з імітації мармуру, Хосе Монтьєль заплатив шістьма роками вбивств та іншого паскудства. Ніхто в історії країни не став таким багатим за такий короткий час. Коли в місто прибув перший алькальд диктатури, Хосе Монтьєль був стриманий прихильник усіх режимів, який провів половину свого життя в трусах, сидячи біля дверей свого рисового млина. Свого часу він насолоджувався певною репутацією щасливчика і доброго віруючого, бо якось він голосно пообіцяв що якщо виграє у лотерею, то повністю віддасть кошти у храм Сан-Хосе, свого тезки і через два тижні виграв шість призів і дотримав обіцянки. Перший раз його бачили у взутті, це коли приїхав новий алькальд, сержант поліції, лівша і горянин за походженням, що мав наказ про ліквідацію опозиції. Хосе Монтьєль розпочав свою роботу конфіденційним інформатором. Той скромний купець, чий тихий гумор товстуна не викликав найменше занепокоєння, вводив в оману його політичних супротивників, як багатих, так і бідних. Бідних замучила поліція на міській площі. Багатим давали двадцять чотири години, щоб покинути місто. Плануючи різанину, Хосе Монтьєль замикався днями з алькальдом у своєму задушливому кабінеті, де обговорювали розстріли, в той час як дружина оплакувала загиблих. Коли алькальд виходив із кабінету, вона закрила дорогу чоловіку.
"Ця людина — злочинець", — сказала вона. Скористайся своїм впливом в уряді щоб схопити цього звіра, який не залишив цілої людини в місті.
І Хосе Монтьєль, настільки зайнятий тими днями, відштовхнув її, та, не дивлячись на неї, сказав: "Не будь сукою". Насправді його збагачення було пов'язане не з смертю бідних, а з вигнанням багатих. Після того, як алькальд пробивав тим двері пострілами та встановлював термін покинути селище, Хосе Монтьєль купував їхню землю і вигадував у ціні, яку сам, на свій розсуд, встановлював.
"Не будь дурнем", — казала йому його дружина. Ти розоришся, допомагаючи їм, щоб вони не померли з голоду у вигнанні, а вони ніколи не будуть тобі вдячні.
І Хосе Монтьєль, який вже не мав часу навіть посміхнутися, прибрав її з дороги, кажучи:
"Іди на свою кухню, я і без тебе зморився".
З такою швидкістю менше ніж за рік опозиція була ліквідована, а Хосе Монтьєль став найбагатшою і найзначнішою людиною міста. Він відправив дочок до Парижа, здобув сину консульський пост у Німеччині, і присвятив себе консолідації своєї імперії. Але не досяг шести років насолоди своїм незаконно набутим величезним багатством.
Після першої річниці його смерті вдова не почула скрипу сходин, хіба що під вагою поганих новин. Хтось завжди показувався після заходу сонця, щоб донести їх.
— Знову бандити, — казала вона. "Вчора вони угнали гурт у 50 бичків" Нерухома у кріслі-гойдалці, кусаючи нігті, вдова Монтьєля лише насичувала своє обурення
— Я тобі, Хосе Монтьєль, говорила, — сказала вона, будучі наодинці. Це місто невдячних. Ти ще не охолов у могилі, а всі повернулись до нас спиною.
Додому ніхто не повертався. Єдина людина, яку вона бачила у ті нескінченні місяці, коли не припинявся дощ, був наполегливий сеньйор Кармайкл, який ніколи не заходив у дім з закритою парасолькою. Справи не ставали краще. Сеньйор Кармайкл написав багато листів до сина Хосе Монтьєля. В них він спробував умовити сина стати до стерна правління бізнесом і навіть дозволяв собі висловити певне занепокоєння станом здоров'я вдови. Він завжди отримував ухильні відповіді. Нарешті син Хосе Монтьєля відверто відповів, що він не наважився повернутися зі страху, що його застрелять. Тоді сеньйор Кармайкл піднявся до спальні вдови і зізнався, що вона розорена.
— Тим краще, — сказала вона. Я по вуха у сиру і мухах. Якщо ви хочете, візьміть все, що вам згодиться, і дозвольте мені легко померти.
Після цього її єдиним контактом зі світом були листи, які вона писала своїм дочкам в кінці кожного місяця у Париж. "Це містечко прокляте", — повідала вона їм. "Залишайся там назавжди і не переживайте за мене. Я щаслива, знаючи, що ви щасливі ".
Дочки по черзі відповідали їй. Їх листи завжди були веселі, і це виглядало так наче вони були написані в теплих, добре освітлених кімнатах і що дівчата, задумавшись, бачили себе повтореними в багатьох дзеркалах. Вони теж не бажали повертатися.
"Тут цивілізація", — писали вони. "А ваше життя нам не підходить. Неможливо жити в настільки дикій країні, що аж людей вбивають з політичних мотивів". Читаючи листи, вдова Монтьєля почувала себе краще і згоджувалась з кожним реченням кивком голови.
Одного разу дочки написали їй про м'ясні ринки Парижа. Вони їй сказали, що на ринку забили рожевих свиней і туші, прикрашені вінками та гірляндами квітів, цілими повісили на вхідні двері крамниці. Зрештою, почерком, відмінним від тих, які мали її дочки, було дописано: "Уявіть, що найбільша і найкрасивіша гвоздика вставляється свині в дупу ". Читаючи цю фразу, вперше за два роки вдова Монтіеля посміхнулася. Вона піднялася до своєї спальні, не вимикаючи освітлення будинку, і перед сном повернула електричний вентилятор до стіни. Потім витягнула з ящика тумбочки ножиці, котушку пластиру та чотки, та заклеїла великий палець на правій руці, що запалився від постійного обгризування. Потім вона почала молитися, але вже при другій молитві переклала чотки у ліву руку, тому що зернинки чоток погано прощупувались через пластир. На мить вона почула гуркіт віддаленого грому. Потім вона заснула, з головою схиленою до грудей. Рука з чотками ковзнула по її боку, а потім вона побачила у дворі Велику маму з білим простирадлом і гребінцем на колінах, що давила вошей нігтями великих пальців. Вона запитала:
— Коли я помру?
Велика Мама підняла голову.
— Коли у тебе почне сохнути рука.
День після суботи
Звичний перебіг життя порушився в липні, коли сеньйора Ребекка, скорботна вдова, яка жила у величезному будинку з двома коридорами та дев'ятьма спальнями виявила, що ґрати на вікнах поламані. Вони були розбиті так, ніби їх було побито камінням з вулиці. Таке відкриття вона зробила у своїй спальні і подумала, що повинна поговорити про це з Архенідою, її служанкою та конфіденткою з часів, коли помер її чоловік. Потім, перетрушуючи старі речі (тому що з деяких пір сеньйора Ребекка нічого більш не робила, окрім перетрушувала дрантя), — вона визначила що пошкоджені не тільки грати в її спальні, але й усі в будинку. Вдова мала традиційне почуття власного значності, успадкованої, можливо, від її прадіда, по батьківський лінії, креольця, який у війні за незалежність воював поряд із роялістами, а потім здійснив тяжку подорож до Іспанії з єдиною метою відвідування палацу, побудованого Карлосом III в Сан-Ільдефонсо. Тож коли вона виявила стан інших металевих сіток, більше не думала говорити з Архенідою, але наділа на голову солом'яний капелюх з крихітними оксамитовими квітами і пішла у мерію давати раду цій біді.
Але потрапивши туди, вона побачила, що сам алькальд, без сорочки, волохатий та із солідністю, яка здалася їй розпутною, займався ремонтом муніципальних решіток, пошкоджених, як і у неї.
Сеньйора Ребекка ввірвалася в бруднуватий і невпорядкований кабінет, і перше, що впало в око – це купа загиблих птахів на письмовому столі. Але була заморочена, частково жарою і частково через обурення, викликане руйнуванням її дротяних решіток. Отже не встигла здригнутися від незвичайного видовища мертвих птахів на столі. Її навіть не шокували докази деградації авторитету представника влади, що забрався на вершину драбини, звідки ремонтував металеві мережі вікна з мотком дроту та викруткою. Вона не думала тепер про іншу гідність, ніж про свою власну, бо позбиткувались над її ґратами, і якесь затемнення заважало їй навіть співвіднести вікна її будинку з вікнами мерії. Стала з обережною урочистістю у двох кроках від двері всередині офісу, і підтримувана акуратною ручкою довгої парасольки сказала:
"Мені потрібно подати скаргу".
Зверху сходів алькальд повернув обличчя, від жари набігле кров'ю. Не проявив ніяку емоцію щодо незвичайної присутності вдови у своєму кабінеті. З похмурою зневагою продовжував відривати розтрощену сітку і спитав згори: "У чому річ?"
"Сусідні хлопці порвали дротяні решітки".
Тоді алькальд знову зирнув на неї. Він пильно оглянув її від майстерно зроблених оксамитових квіточок до старих черевиків сріблястого кольору, і це було так, ніби побачив її вперше у своєму житті. Він хазяйновито спустився, все ще дивлячись на неї, і коли ступив на підлогу, поклав руку на свою талію і кинув викрутку на край письмового стола.
Він сказав:
— Це не хлопці, сеньйора. Це птахи.
І тоді вона пов'язала мертвих птахів на столі з чоловіком, що вибрався по драбині та зі зламаними сітками своїх спалень. Вона здригнулася, уявляючи, що всі спальні в її будинку були сповнені мертвих птахів.
— Птахи, — вигукнула.
— Птахи, — підтвердив алькальд. Дивно, що ви не розібрались, хто це зробив, бо вже три дні ми маємось з проблемою птахів, які розбивають вікна щоб загинуть всередині будинків.
Коли вона покинула мерію, то відчула сором. І була трохи обурена Аргенідою, яка приносила всі чутки про містечко до її будинку та однак не розповідала їй про птахів.