Дівчина підхопила квіти, підійшла до бар'єру, тягнучі взуття і пильно спостерігала за матір'ю.
Пастор зітхнув.
— Ви коли-небудь намагалися вивести його на правильний шлях?
Жінка відповіла, коли закінчила підпис:
— Він був дуже хорошою людиною.
Священник поперемінно дивився на жінку та дівчину і перевіряв з видом благочестивого ступору, що вони навіть не збиралися плакати.
Жінка безальтернативно продовжувала:
-Я говорила йому, щоб ніколи не крав щось, що лишало б когось їжі і він мене слухав. Навпаки, до цього, коли він займався боксом, він валявся у ліжку до трьох днів, знесилений ударами.
— Йому повибивали всі зуби, — сказала дівчина.
— Саме так, — підтвердила мати. Кожен шматок, який я їла у той час, відгонив зуботичинами, якими вони нагороджували сина щосуботи ввечері.
— Божа воля незбагненна, — зітхнув падре.
Але він сказав це без особливої переконливості, почасти тому, що досвід його зробив трохи скептичним і частково через спеку. Потім він порекомендував захищати голову, щоб уникнути теплового удару.
Він вказав, позіхаючи і майже повністю засинаючи, як вони повинні були зробити, щоб знайти могилу Карлоса Сентено. Коли повернуться, їм не треба було стукати. Вони мали покласти ключ під двері і покласти там, якщо вони мали, пожертву для церкви. Жінка уважно вислухала пояснення, але подякувала не посміхнувшись.
Перед тим, як відкрити двері на вулицю, священник зрозумів, що хтось дивиться всередину, притиснувши носи до металевої сітки. Це була група дітей. Коли двері повністю відчинилися, діти розсіялися. У такий час зазвичай на вулиці нікого не було. Зараз там виявилися не лише діти. Були групи дорослих під мигдальними деревами. Падре оглянув вулицю, спотворену призмою зною, а потім до нього дійшло. Знову обережно закрив двері.
— Зачекайте хвилинку, — сказав він, не глянувши на жінку.
Його сестра з'явилася із задніх дверей, у чорному жакеті поверх сорочці для сну і розпушеним волоссям на плечах. В тиші дивилася на падре.
— Що сталось? — спитав він.
— Люди розібрались.
— Краще вийдіть із дверей внутрішнього дворика, — сказав падре.
— Це те саме, — сказала його сестра. — Все місто висунулось у вікна.
Жінка ніби аж до цього нічого не зрозуміла. Намагалася побачити вулицю наскрізь металевої мережі. Потім вона забрала букет квітів у дочки і почала рухатися до двері. Дівчина пішла за нею.
— Почекайте, поки сонце спаде, — сказав падре.
— Вони розплавляться, — сказала його сестра, нерухома в глибині зали. Зачекайте і я позичу вам парасольку.
— Дякую, — заперечила жінка. Ми й так гарно пройдемось.
Вона узяла дівчину за руку і вийшла назовні.
Один із цих днів
Понеділок видався теплим і без дощу. Дон Ауреліо Есковар, дантист без диплому та надзвичайний "жайворонок", відкрив свій кабінет о шостій. Він витягнув з скляної шафи гіпсову форму з зубним протезом і поклав на стіл декілька інструментів, які було впорядковано від найбільшого до найменшого, як на виставці.
Він носив смугасту сорочку, без коміра, що застібалась золотим ґудзиком, і штани з еластичними підтяжками. Був суворим, худорлявим, з поглядом, який рідко відповідав ситуації, наче погляд глухого.
Коли на столі були розкладені речі, він перекотив бормашину ближче до крісла-вертушки та сів, щоб відполірувати зубні протези. Він ніби не думав про те, що робить, але вперто працював, педалюючи бормашину навіть тоді, коли не використовував її. Біля восьми годин він зробив паузу, щоб подивитися на небо через вікно і побачив два задумливих грифа що сушили пір'я на сонці на шифері даху сусіднього будинку. Продовжував роботу з ідеєю, що до обіду знову задощить. Ламаний голос його одинадцятирічного сина висмикнув його з забуття.
— Тату.
— Що.
— Алькальд каже, може виймете корінного зуба.
— Скажи йому, що мене нема тут.
Він шліфував золотий зуб. Відсторонив його на відстань руки і оглянув прижмуреним оком. У приймальні його син знову закричав.
— Він каже, що ти є, тому що чує тебе.
Стоматолог продовжував огляд зуба. Тільки коли він поклав його на стіл із закінченими роботами сказав:
— Набагато ліпше.
Бормашина запрацювала знову. Із картонної коробки, де він тримав речі для обробки, він вийняв міст з багатьма зубами і почав шліфувати цей золотий протез.
— Тату.
— Що.
Він так і не змінив виразу свого обличчя.
— Він каже, що якщо ти не висмикнеш зуба, він застрелить тебе.
Не поспішаючи, вкрай спокійним рухом він перестав крутити педалі бормашини, трохи відкотив її і повністю відкрив нижню шухляду столу. Там був револьвер.
— Ну, — промовив він. Скажи йому, щоб він прийшов і відлупцював мене.
Він повертав крісло, поки не розвернув до дверей, рука опиралася на бортик шухляди. У дверях з'явився алькальд. Він побрив ліву щоку, але на інший, набряклий і запаленій, мав п'ятиденну щетину. Стоматолог побачив у його безбарвних очах багато ночей відчаю. Він полагіднішав, закрив ящик кінчиками пальців і сказав тихо:
— Сядь.
— Доброго ранку, — прохрипів алькальд.
— Ну доброго, — сказав стоматолог.
Поки інструменти кипіли, алькальд оперся потилицею на узголів'я крісла і відчув себе краще. Вдихнув охолоджене парами ефіру повітря, роздивився. Це був убогий кабінет: старий дерев'яний стілець, бормашина з педальним приводом і вітраж із керамічними флакончиками. Навпроти стільця стояла ширма в людський зріст, що затуляла вікно. Коли відчув, що дантист наблизився, ствердив п'яти і відкрив рота.
Дон Ауреліо Есковар повернув його лице до світла. Після оглядин пошкодженого зуба він обережно надавив на запалену щелепу.
— Це повинно бути без наркозу, — сказав він.
— Чому?
— Тому що у тебе абсцес".
Алькальд подивився йому в очі.
— Все гаразд, — сказав пацієнт і намагався посміхнутися. Стоматолог забарився з відповіддю. Поставив на робочий стіл металеву формочку з прокип'яченими інструментами і виймав їх з води холодним пінцетом, як і раніше неквапно. Потім він підкотив плювальницю носком туфлі і пішов мити руки у вмивальнику. Все робив, не дивлячись на алькальда. Але той не випускав його з поля зору.
Це був нижній крайній зуб. Стоматолог розставив ноги і захопив моляр гарячими щипцями. Мер вчепився за підлокітники крісла, перекинув усі сили на ноги і відчув крижану порожнечу в нирках, але навіть зітхання не злетіло з його уст. Дантист тільки ворухнув зап'ястям. Без злоби, швидше з гіркою ніжністю, він сказав:
— Зараз заплатиш нам за двадцять загиблих, лейтенанте.
Алькальд відчув хрускіт кістки у щелепі та сльози в очах. Але він не дихав, поки не відчув, що корінного зуба вирвано. Потім побачив видраного зуба скрізь сльози. Його теперішня біль здавалася настільки дикою, що не міг зрозуміти що ж його катувало п'ять попередніх ночей.
Нахилившись над плювальницею, спітнілий, задиханий, він розстебнув френч і навпомацки шукав хустку в кишені штанів. Стоматолог дав йому чисту ганчірку та відставив ширму від вікна.
— Витріть сльози, — сказав він.
Алькальд зробив це. Його трясло. Поки стоматолог мив руки, він побачив латку неба над плоским дахом і у міжвіконні запилену павутину з павуковими яйцями та мертвими комахами.
. Стоматолог повернувся, витираючи руки.
— Полежіть, — сказав він, — і полощіть горло солоною водою.
Алькальд встав, попрощався недбалим військовим салютом і попрямував до дверей, волочачи ноги та не застібаючи френч.
— Пришліть рахунок, — сказав він.
— Вам чи у муніципалітет?
Мер на нього не дивився. Він закрив двері і через металеву сітку процідив:
— Один грець.
У цьому містечку немає крадіїв
Дамазо повернувся до бараку з першими півнями. Анна, його дружина, на сьомому місяці вагітності, очікувала його, сидячі на ліжку, одягнена і взута. Керосинова лампа почала згасати. Дамазо зрозумів, що його дружина не перестала його чекати ні секунди за всю ніч, і вже зараз, бачачи його перед собою, продовжувала чекати. Він зробив заспокійливий жест, на який вона не зреагувала. Зафіксувавши перелякані очі на вузлику з червоної тканини, який він тримав у руці, вона скривила губи і почала тремтіти. Дамазо схопив її за кофту з обережною силою. Від нього війнуло перегаром.
Анна дозволила підняти себе майже не опираючись. Потім вона всією масою тіла повалилась вперед, розплакалась на чоловічій червоно-смугастій фланелевій сорочці і обнімала його десь у районі нирок до тих пір, поки нарешті не заспокоїлася.
— Я заснула сидячи, — схлипуючи промовила вона, — раптом бачу уві сні: вони відчиняють двері і штовхають тебе в кімнату, облитого кров'ю.
Дамазо вивільнився з її обіймів, нічого не сказавши. Вона знову сіла на ліжко. Потім кинув вузлик їй на коліна і вийшов помочитись на двір. А вона розв'язала ганчірку і побачила: там були три більярдні шари, два білі та один червоний, тьмяні, попсовані ударами.
Повернувшись до кімнати, Дамазо знайшов її в заінтригованому спогляданні.
— Для чого це? — спитала Анна.
Він знизав плечима.
— Грати в більярд.
Він знову зробив вузлик і поклав упаковку з саморобною відмичкою, ліхтариком на батареях та ножем, всередину баула. Анна лежала обличчям до стіни, не знімаючи одяг. Дамазо зняв лише штани. Простягнувшись у ліжку, курячі у темряві, намагався виявити якийсь слід своєї пригоди в розсіяному шереху світанку, хоч якісь відзвуки того, що він зробив. Раптом він зрозумів, що його дружина не засинає.
— Про що ти думаєш?
— Ні про що, — відповіла вона.
Голос, зазвичай, відтінений баритональними регістрами, здавався густішим від обурення. Дамазо зробив останню затяжку сигарети та розчавив недопалок об земляну підлогу.
— Більше нічого не було, — зітхнув він. Я знаходився всередині близько години.
— Вони повинні були тебе застрелити, — сказала вона.
Дамазо здригнувся.
– Бодай тобі заціпило, — пробурмотів він, постукавши кісточками пальців об дерев'яну спинку ліжка. Він намацав сигарети і сірники на підлозі.
— Ну і осел же ти, — сказала Анна. Ти повинен був врахувати, що я була тут, не маючи можливості спати, вірячи, що вони тягнуть тебе мертвим щоразу, коли лунав шум на вулиці І додала, зітхаючи:
— І все, що з цього вийшло — три більярдних кульки.
— У шухляді було всього двадцять п'ять сентаво.
— Тоді ти нічого не повинен був принести.
— Дуже вже важко було туди влізти, — сказав Дамазо. Я не міг прийти з порожніми руками.
— Ти б узяв щось інше.
— Більше нічого не було, — сказав Дамазо.
— Ніде не є так багато речей, як у більярдній.
— Так здається, — сказав Дамазо.