Йому вдалося побачити жорсткий погляд, коли хазяйка зиркнула на дівчину Це був побіжний, але інтенсивний погляд.
— Те, що ти повинна зробити, — заткнутися, — сказала вона і посміхнулася до нього. Тоді він відчув себе менш самотнім і хотів поговорити.
"Про що вона каже?" — спитав він.
"Що в цей час мертві птахи потрапляють у галерею", — пояснила дівчина.
— Це її штучки, — сказала хазяйка. Вона схилилася поправити букет штучних квітів на журнальному столику. У її пальцях відчувався нервовий тремор.
— Ніякі не мої, — сказала дівчина. Ви самі викинули два птаха, здається антиєри.
Хазяйка роздратовано дивилася на неї. Мала жалюгідний вигляд і очевидне бажання пояснювати все, аж поки не стане і сліду сумнівів.
"Що відбувається, сеньйор, так це те, що хлопці підкинули двох дохлих птахів у галерею, щоб занепокоїти її, і потім сказали, що з неба падають мертві птахи. Вона як губка вбирає все, що їй кажуть.
Він посміхнувся. Пояснення видалося дуже кумедним: він потер руки і знов поглянув на дівчину, яка з тугою позирала на нього. Грамофон замовк. Хазяйка ретирувалась до іншого приміщення і, коли направилась до галереї, дівчина тихо підкреслила:
"Я бачила їх падіння". Повірте мені. Усі таке бачили.
І він подумав, що зрозумів тепер її відданість грамофону і роздратування хазяйки.
— Так, — співчутливо сказав він. А потім, рухаючись до галереї: — Я теж їх бачив.
Зовні, в тіні мигдальних дерев, було менш спекотне. Він притулив табуретку до дверного каркасу, відкинув голову і подумав про матір; його мати прикована до крісла-гойдалці, лякала курей довгою мітлою, відчуваючи що його вперше немає вдома.
Минулого тижня він міг подумати, що його життя – це натягнута і пряма нитка, що тягнулась, починаючі з дощового світанку останньої громадянської війни, коли він прийшов у світ між чотири стіни з глини та цукрового очерету сільської школи, до того червневого ранку коли йому виповнилося 22 роки, і мати прийшла до його гамаку, щоб подарувати сомбреро з карткою: "Моєму улюбленому синові, в його день народження". Іноді непокоїли неробство і ностальгія по школі, дошці та карті країни, густо засидженої мухами; і довгому ряду глечиків, що висіли на стіни під іменем кожної дитини. Там було не жарко. Це було тихе і зелене місто, з довгоногими курицями, які пробігали по класу, щоб потрапити до тих горщиків. Його мати тоді була сумною і замкненою жінкою. У надвечір'я, на заході сонця, вона сідала так щоб вловити вітер, щойно відфільтрований у кавових плантаціях, та казала: "Манауре — найкрасивіше містечко світу"; а потім, зверталась до нього, спостерігаючи за тим, як він непомітно виростає в хлопця: "Коли ти виростеш, то зрозумієш це ". Але він нічого не помітив. Він не зрозумів у 15 років, будучи вже занадто великий для його віку, переповнений тим нахабним і приголомшеним здоров'ям, яке дає неробство. Поки йому не виповнилося 20 років, у його житті по суті не було нічого, що відрізняється від деяких змін положення в гамаку. Але до того часу його мати, змушена ревматизмом, покинула школу, де працювала 18 років, тому вони переїхали жити у двокімнатний будинок з величезним внутрішнім двориком, де вирощували попелястих курей на зразок тих, що перетинали клас.
Турбота про курей був його першим контактом з реальністю. І він був єдиний до липня місяця, коли мати подумала про вихід на пенсію і вважала, що син достатньо розсудливий, щоб допомагати їй.
Він ефективно співпрацював у підготовці документів і навіть мав необхідний такт, щоб переконати парафіяльного священика змінити свідоцтво про хрещення матері на шість років раніше, чім це було, бо вона ще не мала вік виходу на пенсію. У четвер він отримав останні вказівки, ретельно деталізовані педагогічним досвідом своєї матері, і розпочав подорож до головного міста департаменту з дванадцятьма песо, зміною білизни, картотекою документів та ідеєю, що охоплюється цілком рудиментарним словом "пенсія", яку він приблизно інтерпретував як певну суму грошей, яку уряд повинен був дати йому, щоб почати вирощувати молодняк свиней.
Передрімавши у галереї готелю, здурівши там від духоти , він не переставав думати про серйозність своєї ситуації. Припускав, що інцидент буде вичерпано на наступний день із поверненням поїзда, тож тепер його єдиною турботою було чекати неділі, щоб відновити поїздку і ніколи не пам'ятати того міста, де відчув нестерпну спеку. Біля чотирьох він впав у незручний і липкий сон, думав, сплячи, що дуже жаль, що не прихопив гамак. Потім усвідомив, що забув у поїзді згорток спіднього і пенсійні документи. Він різко прокинувся, переляканий, думаючи про свою мати і знову охоплений панікою.
Коли він вернув табуретку у вітальню, вже увімкнулись міські вогні. Він не знав електричного освітлення, тому відчув сильне враження, побачивши тьмяні та заплямовані лампочки готелю. Тоді він згадав, що мати якось розповідала про це і поніс табурет до їдальні, намагаючись уникнути джмелів, які врізалися, як снаряди, у дзеркала. Повечеряв без апетиту, приголомшений чіткими доказами катастрофічності його ситуації, сильною спекою, гіркотою тієї самотності, яку зазнав вперше в житті. Після дев'яти був приведений до задньої частини будинку, до дерев'яної кімнати замість шпалер обклеєної газетами та журнальними розворотами. Опівночі він занурився у смутний та гарячковий сон, в той час як в п'яти кварталах звідти святий отець Антоніо Ісабель з вівтаря Пречистого Таїнства, лежачи горілиць на своїй койці подумав, що переживання тієї ночі підсилюють проповідь яку він підготував на сім ранку. Падре відпочивав у своїх довгих і тісних саржевих шортах, серед густого дзинчання москітів. А незадовго до дванадцяти він перейшов місто, щоб здійснити соборування жінки,, що вмирала, і відчував себе піднесено і нервово, тому він поклав складові таїнства поруч з койкою і ліг, переглянувши проповідь. Залишився так кілька годин, лежачи обличчям вгору на койці, поки він не почув віддалений шум на світанку. Потім він намагався піднятися, болісно зіп'явся і наступив на дзвоник і врізався ниць об грубу, тверду підлогу приміщення.
Ледве опам'ятавшись, пережив відчуття, наче йому продірявили бік. У цей момент він усвідомлював свою загальну вагу: разом вагу його тіла, його гріхів та його віку. Щокою він відчув міцність кам'янистої підлоги, яка стільки разів, коли падре готував свої проповіді, служила для формування точного уявлення про шлях, який веде до пекла. "Христе", — перелякано пробурмотів він, думаючи: "Мабуть, я більше ніколи не зможу встати".
Він не знав, як довго він валявся розпростертий на землі, не думаючи ні про що; йому навіть не прийшло в голову помолитися про мирну кончину. Начебто насправді загинув в одну мить. Але коли він прийшов у свідомість, він більше не відчував болю чи переляку Він побачив бліду полосу під дверима; він почув, віддалений і сумний крик півня, і він зрозумів, що він живий і що чудово запам'ятав слова проповіді.
Коли він відтягнув дверну засувку, вже світало. Він перестав відчувати себе забитим, і йому здавалося, що удар відірвав його від старості. Уся доброта, омани і страждання поселення проникли до його серця, коли він зробив перший подих тим повітрям, яке було синьою вологістю, повною співом півнів. Потім він озирнувся, щоб примиритися з самотністю, і побачив у затихлому мороці світанку, одну, дві, три мертві птахи в коридорі.
Дев'ять хвилин він дивився на три птичі трупики, думаючи, згідно з запланованою проповіддю про те, що колективна загибель птахів потребує спокути. Потім він пішов на інший кінець коридору, підхопив трьох дохлих птахів, повернувся до чану, зняв кришку, і один за одним кинув птахів у зелену і застійну воду, не знаючи точно мети цієї дії. Три і три складають половину дюжини за тиждень, подумав він, і надзвичайна блискавка ясності вказала йому, що починаються страждання великого дня його життя.
О сьомій годині розпочалася спека. У готелі єдиному постояльцю приготували сніданок. Дівчинка біля грамофону ще не піднялася. Хазяйка підійшла і в цей момент здавалося, ніби вони дзвонять всередині її живота, величенькі сім годинників.
" Завжди було, що хоч хтось та відстане від потягу", — сказала вона з акцентом запізнілого співчуття. А потім принесла сніданок: кава з молоком, яєчню і шматочки недостиглого банана.
Він намагався їсти, але не відчував голоду. Він насторожився, бо вже почалася спека. Він обливався потом. Задихався. Він погано спав, не знімаючи свій одяг, і тепер його трохи лихоманило. Він знову відчув паніку і згадав свою мати, в ту мить, коли хазяйка прийшла забрати посуд, сяюча, красуючись у новому платті великих зелених квітів. Сукня господарки нагадала йому, що була неділя.
"Чи є меса?" — поцікавився він.
— Є, — відповіла жінка. Але це ніби і нема, бо майже ніхто не йде. Хіба що ті, що не хочуть прибуття нового падре.
"Що з тим, хто зараз?"
— Бо йому вже сто років і він напів звихнутий, — сказала жінка і залишилась нерухомою, задумливою, з усім посудом в одній руці. Потім вона сказала:
— Якось він поклявся з амвону, що бачив диявола і відтоді майже ніхто не приходить на месу.
Тож він пішов до церкви, частково через відчай і частково бо було цікаво зустріти людину ста років. Він помітив, що це мертве містечко, з нескінченними та запиленими вулицями і похмурими дерев'яними будинками з цинковими дахами, що здавалися нежилими. То було містечко в неділю: вулиці без зелені, будинки з дротяними решітками та глибоке і дивовижне небо над задушливою спекою. Він подумав, що не буде жодної ознаки, щоб відрізняти неділю від будь-якого іншого дня, але коли він йшов по безлюдній вулиці, він згадав про свою матір: "Всі вулиці у всіх містах невблаганно ведуть до церкви чи до цвинтаря ". У цю мить вийшов на невелику бруковану площу з побіленою вапном спорудою з баштою та дерев'яним півнем на вертушці та з годинником, який зупинився десять хвилин на п'яту.
Не поспішаючи перебрався через площу, піднявся на три сходинки паперті та одразу відчув, як запах застарілого людського поту пронизався запахом ладану та проник в теплий морок майже порожньої церкви.
Святий отець Антоніо Ісабель щойно піднявся на амвон.