Трохи правди в цьому є. Я людина темна, навіть штанів цілих під суддівським убором не маю, ось поглянь сама. Все проїдаю і пропиваю. А навчали мене в монастирській школі. І все ж оштрафую я й тебе за образу суду. На десять піастрів. До того ж ти просто дурепа — сама підбурюєш мене проти себе, замість стріляти на мене очима й крутити задком, аби заслужити мою прихильність. Ні, на двадцять піастрів!
Груше. Нехай хоч і на тридцять, а я однаково скажу тобі, чого варте твоє правосуддя, бісів ти п'янюго! Та яке ти маєш право розмовляти зі мною, мов той божий апостол? Чи думала твоя мати, коли тебе народила, що ти даси їй по руках, коли вона візьме десь жменьку проса! І не соромно тобі бачити, як я тремчу перед тобою? Де там, ти ж служиш їм вірою і правдою, щоб ніхто не зазіхнув на оті будинки, хоч вони їх накрали. Бо де ж це бачено, щоб будинки належали блощицям? Але ти добре дбаєш про їхню вигоду, а то де б їм гнати на свою війну наших чоловіків. Продажна ти шкура!
Аздак уже підвівся. Обличчя його осяває усмішка. Він незлобливо стукає суддівським молоточком по столу, неначе встановлюючи тишу, але Груше не вгамовується, і далі він стукає лише в такт
її слів.
Не маю я до тебе ані крихти поваги. Не більше ніж до злодія чи до грабіжника. Ті теж робять що їм заманеться. Ти можеш забрати в мене дитину, сто проти одного, що так ти й зробиш, але ось що я тобі скажу. В оте крісло, де ти сидиш, треба садовити тільки ґвалтівників дітей та лихварів, як на покару. Бо вершити суд над такими ж, як ти, людьми — куди мерзенніше діло, аніж гойдатися на шибениці.
Аздак (сідає). Тепер з тебе тридцять, і більше сперечатися з тобою я не бажаю, тут не шинок. Це принижує мою суддівську гідність. І взагалі я втратив інтерес до твоєї справи. Де там ті двоє, що хочуть узяти розлучення? (До Шауви). Веди їх сюди. А цю справу відкладаю на чверть години.
Перший адвокат (тим часом, як Шаува виходить). Ну, шановна пані, тепер хоч би ми й слова більше не сказали, присуд наш.
Куховарка (до Груше). Ти сама все занапастила. Тепер він забере в тебе дитину.
З'являється дуже старе подружжя.
Дружина губернатора (до ад'ютанта). Шалво, флакончик з нюхальною сіллю! А з д а к. Я беру.
Старі не розуміють.
Кажуть, ви хочете розлучитися. Чи довго живете разом? Стара. Сорок років, ваша честь. Аздак. А чого надумали розлучатися? Старий. Ми не любимо одне одного, ваша честь. Аздак. Давно?
Стара. Від самого одруження, ваша честь. Аздак. Я обміркую ваше бажання і винесу присуд, ось тільки закінчу попередню справу.
Шаува відводить старих у кінець двору.
Мені потрібна дитина. (Жестом підкликає Груше і досить приязно нахиляється до неї). Ти, я бачу, поборниця справедливості. Я не вірю, що дитина твоя, та коли б вона навіть була твоя, то невже ти, жінко, не хотіла б, щоб вона жила в багатстві? А для цього досить признатися, що вона не твоя. І вона враз мала б і розкішний палац, і безліч коней у стайнях, і юрби старців біля порога, і силу війська, і натовп прохачів у .дворі. Хіба не так? Ну, що ти на це скажеш? Невже не хочеш, щоб дитина була багата?
Груше мовчить.
Співець.
Ось послухайте, що вона думала в гніві, Хоч про те не сказала ні слова.
(Співає). Син би в золоті купався,
Збиткувався б він з убогих, Чужим горем зловтішався, Всіх топтав під ноги.
Ой, як тяжко мати в грудях Замість серця твердий камінь. Ой, як страшно й гидко бути Безсердечним паном.
Краще голоду боятись — Не голодних і не бідних. Краще темряви боятись — Не ясного світла.
Аздак. Здається, я розумію тебе, жінко. Груше. Не віддам хлопчика нікому! Я його викохала, і він знає тільки мене.
Шаува вводить М і х е ї л а.
Дружина губернатора. Він ходить у дранті!
Груше. Неправда. Мені не дали надягти на нього добру сорочку.
Дружина губернатора. Він жив у свинюшнику!
Груше (обурено). Може, хто й свиня, та тільки не я. Де ти покинула свою дитину?
Дружина губернатора. Ось я тобі покажу, бидло! (Поривається до Груше, але її стримують адвокати). Це злочинниця! її треба відшмагати, зараз же!
Другий адвокат (затуляє їй рота рукою). Вельмишановна Натело Абашвілі! Ви ж обіцяли... Ваша честь, нерви позивачки...
Аздак. Позивачко і відповідачко! Суд заслухав вашу справу, але не дійшов висновку, хто з вас справжня мати цієї дитини. Як суддя, я зобов'язаний обрати дитині матір. Тому влаштовую вам іспит. Шауво, візьми-но крейду. А тепер намалюй на землі коло.
Шаува малює крейдою коло.
Постав дитину в коло!
Шаува ставить Міхеїла, який усміхається до Груше, в крейдяне
коло.
Позивачко і відповідачко! Станьте по обидва боки цього кола.
Дружина губернатора і Груше підходять до кола.
Візьміть дитину за руки — одна за одну, друга за другу. У справжньої матері вистачить сили витягти її з кола до себе.
Другий адвокат (квапливо). Високий суде, я заявляю протест. Не можна вирішувати долю величезних маєтків Абашвілі, що їх успадковує ця дитина, таким сумнівним поєдинком. До того ж моя довірителька не може рівнятися силою до цієї особи, звиклої до фізичної праці.
Аздак. Як на мене, вгодована вона непогано. Тягніть!
Дружина губернатора витягає дитину з кола на свій бік. Груше навіть не намагалася тягти; вона стоїть, неначе не бачить нічого навколо.
Перший адвокат (вітаючи дружину губернатора). А що я казав? Кревні узи!
Аздак (до Груше). Що з тобою? Ти навіть не пробувала тягти.
Груше. Не вдержала. (Підбігав до Аздака). Ваша честь, я беру назад усе, що казала тут про вас, і прошу мені вибачити. Нехай би тільки його залишили зі мною, доки хоч навчиться як слід говорити. Він же знає всього лиш якийсь десУяток слів.
Аздак. Не тисни на суд! Іду в заклад, що ти сама знаєш їх не більше двох десятків. Гаразд, повторимо іспит, щоб вирішити остаточно.
Обидві жінки знову стають обабіч кола. 524
Аздак. Тягніть!
Груше знову випускає руку дитини.
Груше (в розїгачі). Я ж його виняньчила! То що ж тепер — роздерти його надвоє? Н не можу.
Аздак (підводиться). Тим самим суд визначив, хто з вас справжня мати. (До Груше). Забирай свого хлопця. Тільки не раджу тобі залишатися з ним у місті. (До дружини губернатора). А ти йди геть з очей моїх, поки я не засудив тебе за обман. Що ж до маєтків, то вони переходять у власність міста, і нехай там влаштують сад для дітей, їм потрібен сад. І назвуть його на згадку про мене Аздаковим садом.
Дружина губернатора майже непритомніє, і ад'ютант веде її геть.
Адвокати зникають ще перед тим. Груше стоїть, немов заклякла. Шаува підводить до неї Міхеїла.
А я назавжди знімаю з себе суддівську мантію — мені в ній надто жарко. Я не хочу вдавати з себе героя. А на прощання запрошую вас трохи потанцювати — отам, на лужку. Ой, мало не забув сп'яну... Мені ж іще треба розірвати шлюб. (Поклавши папір на крісло, як на стіл, щось пише, тоді наміряється йти).
Починає грати танцювальна музика.
Шаува (прочитавши те, що написав Аздак). Але ж тут помилка. Ви дали'* розлучення не тим двом старим, а Груше та її чоловікові.
Аздак. Що? Дав розлучення не тим, кому треба? Шкода, але так уже й буде. Назад повертати не можна, це непорядок. (До старого подружжя). З цієї нагоди я запрошую і вас на своє невеличке свято,— танцювати ви ще сяк-так годні. (До Груше й Симона). А з вас обох мені належить сорок піастрів.
Симон (дістає гаманця). Це ще по-божому, ваша честь. Красно вам дякуємо.
Аздак (ховає гроші). Вони мені придадуться.
Груше. Мабуть, ми сьогодні ж увечері й підемо з міста, га, Міхеїле? (Хоче взяти хлопчика на руки. До Симона). Він тобі подобається?
Симон (сам бере Міхеїла на руки). З вашої ласки, подобається!
Груше. От тепер я скажу тобі: я взяла його тому, що саме тоді на великдень ми з тобою заручилися. Отже,
він — дитя кохання. Ходім танцювати, Міхеїле! (Іде танцювати з М іхеїлом).
Симон підхоплює куховарку і йде в танець з нею. Танцює і старе
подружжя.
Аздак стоїть замислений, і незабаром пари майже заступають його. Лише вряди-годи його видно за танцівниками, що їх з'являється
дедалі більше.
Співець.
Зник відтоді наш Аздак,
І ніхто його більше не бачив.
Та довго ще пам'ять в народі жила
Про той час золотий, як суддею він був,
Про коротку добу правосуддя.
Пари танцівників поступово залишають сцену. Аздак уже зник.
А ви — ті, хто слухав історію нашу,—
Пам'ятайте старі заповіти:
Все на світі належати має
Тим, хто вчинками добрими славен:
Діти — матері гідній, щоб людьми їх зростила,
Коні — вершникам вмілим, що правлять несхибно,
А долини — господарям ревним,
Що зросять їх водою, щоб добре родили.