Дронго ледь пригубив.
Вдалині, над містом, вибухали і розсипалися грона салюта.
– Сьогодні у турків якесь національне свято, – згадав Олег. – Ходімо на балкон.
Усі вийшли на повітря. Свєта обійняла Рауфа. Олег знову протер окуляри. Інна опинилася поруч з Дронго. Вона дивилася на нього з дивною посмішкою. Останніми вийшли Кіра і Юля.
Видовище було дивовижне. Червоні, сині, жовті, зелені точки спалахували в ночі, розсипаючись тисячами вогників. Навіть, поліцейські, які стояли внизу на доріжці, і ті, підвівши голови, милувалися салютом.
Кіра першою повернулася до кімнати.
– Зимно, – сказала вона.
Інна нахилилася до Дронго.
– Спасибі, що ви прийшли, – тихо прошепотіла вона, – бо ми всі готові були пересваритися.
– Сподіваюся, що цього не станеться, – усміхнувся Дронго.
Інна ледь штовхнула його, повертаючись до вітальні. За нею пройшла Свєта.
Дронго зиркнув на Юлю, яка опинилася поруч з ним. Вона помітила його погляд. поглянула йому в очі.
– Юрій дійсно поправиться? – запитала вона.
– Не знаю, – відповів Дронго, – багато залежить від лікарів.
Салют припинився, і вони повернулися до вітальні. Юля допомогла Інні, котра, сидячи на дивані, намагалася підсунути до себе столик.
– Давайте вип'ємо за наших жінок, – запросив Рауф, – в таких складних умовах вони ще тримаються і можуть зберігати спокій. Давайте вип'ємо за них. П'ємо до дна.
Олег взяв пляшку, розлив віскі по склянках. Трохи доливши жінкам, він щедро налив усім трьом чоловікам.
– А ви мало п'єте, – сказав він докірливо Дронго.
– Я взагалі мало п'ю, – чесно зізнався той.
– За наших жінок! – підняв свою склянку Олег.
– За жінок, – згодився Рауф.
Дронго оглянувся. Жінки підняли свої склянки. Кіра нервово посміхнулася. Юлія сумно дивилася на нього. Інна споглядала з якимось прихованим викликом. Свєта була чимось незадоволена, немов їй не сподобався сам тост.
Олег і цього разу випив залпом. Рауф послідував його прикладу. Кіра усміхнулася і теж, як і Олег, випила все разом. Вона тримала свою склянку в лівій руці, на правій у неї був надітий годинник. Юлія випила трохи більше звичного. Інна також випила все. Свєта тільки пригубила.
Секунда – і ось вже всі дивляться на одну з жінок, котра схопилася за горло. Вона намагається щось сказати, вимовити хоч слово, але нічого не виходить. І вона, задихаючись, падає на підлогу, встигши схопитися за край столика і перекинути на підлогу відразу кілька склянок.
Дронго схилився над розпростертою на підлозі Кірою, намагаючись прощупати її пульс. Оглянув зіниці. Ніяких сумнівів не було – вона отруєна.
Він підвівся на ноги. Всі дивилися на нього.
– Вона померла, – тихо сказав Дронго.
– Ні! – закричала Свєта. – Не може бути!
Олег схилився над упавшою жінкою. Зняв окуляри. ВІн був явно засмучений.
– Як же це? Як же це? – бурмотів він, безпорадно озираючись.
У двері вже стукав один із поліцейських. Усі стояли, завмерши. Дронго ступив до дверей.
– У вас все гаразд? – запитав поліцейський.
– Ні, – відповів Дронго, – у нас ще один труп. Подзвоніть комісару. Тільки не говоріть йому поки нічого. Інакше він буде дуже засмучений.
Глава 17
Комісар зайшов до кімнати, важко ступаючи, ніби нещастя, що звалилося, придавило його до землі. На Дронго він, навіть, не дивився, вочевидь, вважаючи його головним винуватцем. Його помічник вже метушився над Кірою, намагаючись визначити, чим саме вона була отруєна.
Поряд стояла Юля з пополотнілим обличчям і мовчки дивилася на мертве тіло. Інна стояла поруч, обійнявши її за плечі. Свєта билася в істериці у спальні, куди пройшов і Рауф, щоб її заспокоїти. Олег Молчанов стояв спиною до мертвого тіла. Плечі його здригалися. Можливо, він плакав.
– Як це могло статися? – запитав комісар.
Всі мовчали. Дронго навіть не став перекладати.
– Як це могло статися?! – закричав комісар. – Ви ж усі були тут! Усі були поряд! Куди ви дивилися? Хто міг її вбити?
– Ми усі були тут, комісар, – обережно промовив Дронго, – ніхто не виходив і не заходив. Навколо дому були ваші люди. Убивця все ще тут, комісаре.
– Мовчіть, – відмахнувся комісар, – я й так винен, що надто довго дозволяв себе дурити. Мені не потрібен перекладач. Зараз я зателефоную в Анкару і попрошу прийняти мою відставку. А заодно і прислати сюди кращу бригаду слідчих зі Стамбула. Нехай вони займаються вашою справою. Мені обридло збирати після вас трупи.
– Звідси ніхто не виходив, – підтвердив поліцейський, ми стояли біля дверей і нікого не бачили.
– Тоді хто вбив ту нещасну? – комісар нахилився до лежавшого тіла. – Що з нею?
– Вона вмерла. Отруїлась. Очевидно, отруту поклали в її склянку. – Помічник показав на осколки від склянок. – Падаючи, вона зачепила склянки, і вони розбилися. Тепер важко визначити, з якої саме склянки пила вона.
– Дійсно, – підтвердив Дронго, – все було саме так.
– А ви чому тут опинилися? – запитав комісар. – Вічно ви являєтеся свідком події. Може, і цього разу ви випадково потрапили в цей дім?
– Ні, не випадково. Ви ж самі просили мене сюди заходити. Жінки посперечалися, гучно кричали, і я зайшов, щоб з'ясувати, що відбувається.
– На вашу думку, хто міг покласти отруту в її склянку? – запитав комісар.
– Кожен з нас, – відповів Дронго, – хоча її смерть дещо не вписується в мою теорію. Я намагався визначити, хто був убивцею, і найбільше підозрював саме її. Тільки вона мала час спокійно скоїти вбивство і повернутися в сауну, маючи майже гарантоване алібі. Однак, її смерть ніяк не входила в мої плани.
– Вам вона просто не подобалася, – відповів комісар.
– Справді, – підтвердив Дронго, – можливо, і так.
– Треба відновити всю картину того, що сталося, заново, – запропонував комісар. – І ось ще, – ви мені вибачте, я, здається, погарячкував. Самі розумієте, який у мене настрій.
– Пусте, комісаре, – співчутливо сказав Дронго, – я розумію ваш стан. Все може бути. Але третього вбивства не мало статися. Воно ніяк не вписується в логіку двох попередніх. Чим би не керувався вбивця, усуваючи обох братів – помстою, ненавистю, жагою збагачення, – все одно це не має ніякого стосунку до цієї нещасної. Кіра ніяк не була пов'язана з братами. Ні діловими, ні особистими стосунками. Тому її смерть виглядає випадковою і нелогічною. Або тут діє маньяк, котрому приносить задоволення сам процес убивства.
– Гадаєте, хто-небудь із них скидається на маньяка?
– Не думаю. Саме тому вважаю, що в даному випадку ми можемо розраховувати на великий успіх.
– Що ви хочете робити? – запитав комісар.
– Мені потрібна всього одна година. Саме той час, який знадобиться бригаді слідчих, щоб доїхати сюди зі Стамбула. Подаруйте мені цю годину, комісаре.
– Ви просите мене так, немовби я жінка, – пробурчав комісар. – Ну, гаразд, робіть, що хочете. Нічого гіршого, ніж зараз, вже не може статися. Але попереджаю, п'ятеро, які лишилися живими, будуть весь час перед моїми очима. Інакше я не зможу спокійно чекати.
– Звісно, – згодився Дронго, – ви сядьте і дивіться, а я постараюся відновити картину події. У мене є на цей рахунок деякі підозри.
– Як хочете, – збайдужіло-втомленим голосом згодився комісар, – мені вже нічого не допоможе. А може, ми дійсно знайдемо цього страхітливого вбивцю? Моя репутація остаточно знищена. Три вбивства поспіль. Це надто багато. Курорт можна закривати. Сюди більше ніхто і ніколи не приїде.
– Сідайте, комісаре, – бачачи його стан, показав Дронго на диван, – і потерпіть усього одну годину. Якщо хочете, я вам чого-небудь наллю.
– Тільки не отруєного віскі, – пробурчав комісар.
– Пляшка не отруєна, – заперечив Дронго, – я теж пив цей віскі і, як бачите, досі живий. Скажіть тільки вашим людям, щоб нам не заважали. А ще ліпше, якщо ми перейдемо на мою віллу. Вона така ж, як ця, і там нас ніщо не буде відволікати. Поки ваші помічники будуть оглядати тіло, поки приїдуть криміналісти, у нас буде час.
– Ходімо, – махнув рукою комісар, – я вже на все згоден.
Він дістав сигарету і вийшов, не дивлячись на мертве тіло.
Дронго повернувся до Інни і Юлії.
– Ходімо на мою віллу. Тут нам не слід залишатися.
Юлине обличчя вже було попілчато-сірого кольору. У неї ледве ворушилися губи. Інна стояла нерухомо, і тільки голос Дронго вивів її із заціпеніння. Олег Молчанов повернувся і поглянув на Дронго.
– Але чому? Чому? – запитав він. На очах у нього були сльози.
– Ходімо, Олег, – сказав Дронго. – Ми зобов'язані з'ясувати, чому це сталося.
Він пройшов до спальні, де Рауф заспокоював Свєту.
– Ходімо з нами, – запросив Дронго.
– Я нікуди не піду! – закричала Свєта. – Нікуди не піду!
– Заспокойся, – спробував стримати її Рауф.
– Я нікуди не піду, я не хочу нікуди йти! Нас все одно всіх уб'ють! Всіх нас уб'ють!
– Давайте, все-таки підемо звідси, – знову запросив Дронго, першим виходячи з кімнати.
Через двадцять хвилин усі зібралися на віллі Дронго. Комісар сидів на дивані, дивлячись на усіх п'ятьох з погано прихованою ненавистю. Його помічник опустився на стілець поряд з дверима, наче остерігався, що хтось може втекти.
– Я розумію, що вам важко, – промовив Дронго, – розумію, що третє вбивство поспіль подіяло на усіх таким образом. Але давайте зберемося, якось заспокоїмося, і спробуємо, нарешті, зрозуміти, що відбувається.
Усі мовчки дивилися на нього.
– Почнемо з тієї миті, коли я зайшов, – запропонував Дронго. – Хай кожний з вас стане там, де він стояв. Олег, ви, по-моєму, стояли он там. А ви, Інна, сиділи на дивані. Сядьте поруч з комісаром, не хвилюйтесь.
– Ви сказали... – запитав раптом Рауф, – три убивства? Це означає, що Юрко все-таки помер?
– Це нічого не означає, – швидко відповів Дронго, вирішивши не нагнітати ситуацію. – Я мав на увазі, що вбивця, який зробив замах на життя Юрія Кошелева, вважав, що вбив і його.
Рауф кивнув і більше не ставив запитань.
– Хто розливав віскі? – запитав Дронго.
– Кіра сама, – упевнено відповіла Інна. – Я сиділа поряд зі столиком і, навіть, трохи відсунулась, щоб вона могла розлити віскі по усіх склянках.
– Хто-небудь підходив до склянок? – запитав Дронго.
– Ні, – відповіла Інна, – кожен взяв свою склянку, і ми випили. Все було нормально.
– Потім ми побачили салют, – згадав Олег, і всі вийшли на балкон.
– Вірно, – кивнула Інна, – ми всі вийшли на балкон.