Не треба називати себе, — прошепотів він. — Невідомі... прізвища, зрештою, дуже хороші, але не бучні... надзвичайні прізвища для невеличкої компанії, але тут, у такому товаристві, не справлять ніякого враження... інкогніто... джентльмени з Лондона... знатні чужинці... яка різниця? — Двері розчинилися, і містер Тресі Тапмен з незнайомим увійшли в залу.
Музика заграла фінал; танцюючі пішли в прохідку по кімнаті. Містер Тапмен із своїм компаньйоном, ставши в куток, почали розглядати публіку.
— Чарівні жінки, — зауважив містер Тапмен.
— Пождіть хвилинку, — озвався незнайомий. — Це — дрібниця... аристократія ще не приїхала... чудернацьке місто... Вищі службовці з корабельні не визнають нижчих... Нижчі гребують дрібними поміщиками... дрібні поміщики зневажають крамарів... а урядовці не визнають нікого.
— Що то за білявий хлопчисько з манюсінькими оченятами в такому смішному костюмі? — запитав містер Тапмен.
— Шш і тихо, прошу... манюсінькі оченята... смішний костюм... хлопчисько... прапорщик 97-го полку... шановний Вілмот Снайп... люди доброго роду, ті Снайпи... дуже.
— Сер Томас Клабер, леді Клабер і міс Клабер!— грімким голосом крикнув чоловік коло дверей. Поява високого джентльмена у блакитному фраку з блискучими гудзиками, огрядної дами в блакитній атласній сукні й двох молодих леді такого ж розміру і в однакових модних вбраннях викликала в залі велику сенсацію.
— Урядовець... начальник корабельні... видатна людина... навдивовижу видатна людина... — коментував незнайомий, поки весь добродійний комітет супроводив містера Томаса Клабера з родиною на почесні місця в залі. Шановний Вілмот Снайп з іншими благородними джентльменами з'юрмилися там, щоб привітати панночок Клабер, а сер Томас Клабер, гордовито випроставшись, велично позирав на товариство поверх своєї чорної краватки.
— Містер Смісі, місис Смісі і міс Смісі! — знову сповістили коло дверей.
— Що то за Смісі? — спитав містер Тапмен.
— Якийсь службовець... з корабельні, — сказав незнайомий.
Містер Смісі шанобливо схилився перед сером Клабером, а той відповів досить поблажливим поклоном. Леді Клабер глянула в лорнетку на місис Смісі та її дочок, а місис Смісі своєю чергою байдужо глянула на дам, чоловіки яких зовсім не служили на корабельні.
— Полковник Балдер, місис Балдер і міс Балдер!
— Начальник гарнізону, — сказав незнайомий, відповідаючи на запитливий погляд містера Тапмена.
Панни Клабер тепло привітали панну Балдер. Зворушливу зустріч пані Балдер з леді Клабер трудно описати. Полковник Балдер і сер Томас Клабер обмінялись тютюном і виглядали як пара Олександрів Селкірків — "володарів усього, що лишилось живе".
Поки місцева аристократія — Балдери, Клабери та Снайпи — оберігали так свою гідність в одному з кінців кімнати, інші класи товариства наслідували їхній приклад в інших її кінцях. Менш аристократичні офіцери 97-го полку офірували себе родинам менш видатних службовців корабельні. Дружини нотарів разом із дружиною винаря головували в громаді другого рангу (броварникова дружина бувала в Балдерів); а місис Томлінсон — орендарку пошти, за спільною, здавалося, згодою, обрали на лідера торговельної партії.
Одним з найпопулярніших персонажів у своєму колі був невеличкий гладун із смужкою настовбурченого чорного волосся круг черепа і просторою лисиною на вершині його — доктор Слемер з 97-го полку. Доктор усіх частував тютюном, з кожним балакав, сміявся, танцював, жартував, грав у віст, всюди встигав. Крім усіх цих різноманітних занять, у доктора було ще одне — найважливіше. Він невтомно показував виключну й зворушливу увагу маленькій літній удові, що її багата сукня та численні коштовні речі були б дуже бажаним додатком до скромних докторських прибутків.
Деякий час очі містера Тапмена та його компаньйона роздивлялись на доктора і вдову. Незнайомий перший перебив мовчанку.
— Сила грошей... стара вдова... доктор занадто величається... непогана ідея... от буде сміха... — такі мало зрозумілі фрази злітали з його уст. Містер Тапмен допитливо глянув йому в обличчя.
— Танцюватиму з старою, — сказав незнайомий.
— Хто вона?
— Не знаю... ніколи не бачив... підчепимо доктора...
Незнайомий перейшов кімнату і, спершись на дошку каміна, втупив у обличчя вдови шанобливий погляд, у якому позначалося меланхолійне захоплення. Містер Тапмен здивовано дивився на нього. Маленький доктор в цей час танцював з іншою леді. Вдова впустила на підлогу віяло; незнайомий підняв і передав його їй. Усмішка... уклін... коротенька розмова... Незнайомий вийшов і незабаром повернувся з розпорядником танців... недовга вступна пантоміма, і незнайомий та місис Баджер взяли участь у кадрилі.
Хоч яке велике було здивовання містера Тапмена перед цими незвичайними подіями, але враження, справлене ними на доктора, було ще більше. Незнайомий був молодий; вдова почувала себе улещеною і не звертала на доктора ніякої уваги. Обурення доктора аж ніяк не вражало його безтурботного суперника. Доктор Слемер майже остовпів. Його — доктора Слемера з 97-го полку — заступив якийсь, ніким тут не бачений і нікому невідомий чоловік! Доктора Слемера — доктора Слемера з 97-го полку — відкинено! Неймовірно! Цього не може бути! А втім, воно так і є. Що? Він ще рекомендує їй свого приятеля! Доктор не йме віри очам. Він дивиться знову й бачить, що не помилявся — місис Баджер танцює з містером Тапменом.
Вдова була перед його очима, і з несподіваною енергією стрибала в усі боки, а містер Тресі Тапмен скакав круг неї з виразом надзвичайної урочистості на лиці (як танцює чимало людей), немов кадриль була не забавка, а суворий іспит його почуттям, що вимагав незламної рішучості.
Доктор мовчки й спокійно дивився і на це, і на частування негусом[11] та бісквітами, і на кокетування при тому; але коли через кілька секунд незнайомий зник, щоб провести місис Баджер до її карети, то доктор стрілою вилетів з кімнати. Перегріте, довго стримуване обурення виходило з кожної пори його обличчя у вигляді поту.
Незнайомий повертався, а містер Тапмен ішов з ним Він говорив щось тихо й сміявся. Маленький доктор жадав його життя. Незнайомий тріумфує! Він святкує, перемогу!
— Сер!— жахним голосом сказав доктор, відводячи незнайомого у віддалений куток проходу й простягаючи йому свою візитну картку.— Моє ім'я — Слемер, лікар Слемер, з 97-го полку. Четгемські Казарми. Ось моя картка, сер. — Він хотів додати щось, але захлинувся від обурення.
— А, — холодно відповів незнайомий, — Слемер... вельми вдячний... дуже люб'язно з вашого боку... але тепер я не хворий... Слемер... добре, покличу, як занедужаю.
— Ви — мерзотник, сер! — прохрипів розлючений доктор.— Ви боягуз, страхопуд, брехун... Так ніщо не може примусити вас дати мені свою картку, сер?
— А, розумію, — промовив незнайомий ніби до себе:— занадто міцний негус... щедрий господар... необачно... дуже необачно... краще пити лімонад... в кімнатах занадто жарко... ви ж таки не молодий... погано почуватимете себе зранку... все вам болітиме... все...— і він піднявся ще на один-два східці.
— Ви живете в цьому готелі, сер? — вигукнув обурений доктор. — Тепер ви п'яні, сер, але завтра ви почуєте про мене з самого ранку, сер. Я розшукаю вас, сер. Я викопаю вас спід землі.
— Вам легше буде знайти мене під землею, ніж дома, — ані трохи не хвилюючись, відповів незнайомий.
Доктор Слемер, дивлячись невимовно люто, натиснув капелюх на свою голову, а наші друзі зійшли вниз і поклали в чемодан непритомного Вінкла його позичений одяг.
Цей джентльмен спав міцним сном. Костюм хутко впровадили на своє місце. Незнайомий був у надзвичайно пустотливому настрої, а містер Тресі Тапмен, цілком спантеличений вином, негусом, світлом та дамами, мав усю цю пригоду за прецікавий жарт. Його новий друг пішов, а містер Тресі Тапмен поморочився трохи, доки знайшов отвір у нічному ковпаку, що за, основне завдання мав укривати йому голову, і перекинувши свічник, після низки складних еволюцій уклався в ліжко й невдовзі заснув.
Наступного ранку годинник ледве встиг вибити сьому годину, як містер Піквік почув крізь сон міцні удари, що гупали в двері його кімнати.
— Хто там? — спитав містер Піквік, схоплюючись з ліжка.
— Коридорний, сер.
— Чого вам треба?
— Скажіть, прошу, сер, в котрого з джентльменів із вашої компанії блакитний фрак, а на ньому позолочені гудзики з ініціалами П. К.?
"Його вивісили почистити, і хлопець забув, з якої кімнати він його взяв", — подумав містер Піквік. — У містера Вінкла. Перша чи друга кімната праворуч.
— Спасибі, сер, — подякував коридорний і пішов геть.
— В чім річ? — спитав містер Тапмен, коли грімкий стук у двері розбудив його.
— Чи можу я бачити містера Вінкла, сер? — озвався коридорний.
— Вінкл, Вінкл! — гукнув містер Тапмен до внутрішньої кімнати.
— Алло! — відповів ледве чутний голос спід ковдри.
— Вас питають у коридорі, — і, виснажений такою довгою промовою, містер Тресі Тапмен перевернувся на другий бік і знову заснув.
— Питають?— здивувався містер Вінкл, похапцем зриваючись з ліжка і натягаючи на себе найпотрібніші частини убрання.— Питають? хто б це в біса міг питатись про мене на такій відстані від Лондона?
— Джентльмен чекає вас у буфеті,— сказав коридорний, коли містер Вінкл вийшов з номера.— Він каже, що затримає вас на недовгий час, але неодмінно мусить поговорити з вами.
— Дуже дивно, — відповів містер Вінкл. — Зараз прийду.
Він накинув на плечі халат, закутався в плед і зійшов униз. Стара жінка і двоє офіціантів прибирали буфет; якийсь офіцер у буденній формі стояв коло вікна й дивився на вулицю. Зачувши ходу містера Вінкла, він обернувся, ледве вклонився, а потім звелів слугам вийти геть і щільно причинив двері.
— Містер Вінкл, я гадаю?
— Мене і справді звуть Вінкл, сер.
— Вас не дивує, сер, що я звертаюсь до вас від імени мого друга — доктора Слемера з 97-го полку?
— Доктора Слемера?— перепитав містер Вінкл.
— Авжеж, доктора Слемера. Він просив мене сказати, що вашу вчорашню поведінку треба кваліфікувати тільки образливими для кожного джентльмена словами, яких (додав він) жоден джентльмен не може стерпіти.
Вираз здивування на обличчі містера Вінкла був такий природний і такий видимий, що цього не міг не помітити друг доктора Слемера.