Я почувався настільки сонливо, що коли б не дивився на щось, то відразу б заснув.
– Пеготті, – сказав я раптом, – чи ви були колись одружені?
– Боронь боже, мастере Деві, – відповіла Пеготті, – чого це вам влізло в голову одруження?
Відповідь її була така поспішна, що я зовсім забув про сон. Вона покинула свою роботу і дивилася на мене, піднявши голку.
– Але справді, Пеготті, чи були ви колись одружені? – повторив я. – Ви ж дуже красива жінка!
Звичайно, я вважав, що вона дуже різниться від моєї матері. Але я мав її за досконалий зразок іншої краси. У нашій кращій вітальні була оксамитова подушка, що на ній моя мати намалювала букет квітів. Ця подушка й обличчя Пеготті здавалися мені зробленими з одного матеріалу. Різниця полягала лише в тому, що подушка була м'яка, а обличчя Пеготті – жорстке.
– Це я красива, Деві? – скрикнула Пеготті. – Годі, ні, любий мій! Але чого це вам спало на думку питати про одруження?
– Я й сам не знаю. Можна бути одруженим тільки з одним чоловіком водночас, правда ж, Пеготті?
– Авжеж, – швидко відповіла Пеготті.
– Але коли ви одружені, а чоловік ваш умирає, то тоді ж ви можете вийти заміж за когось іншого, правда ж, Пеготті?
– Можна, звичайно, – відповіла Пеготті, – якщо хто схоче, любий мій. То вже залежить від того, якої хто думки про це.
– А якої ви думки про це, Пеготті?
Запитавши, я з цікавістю подивився на неї.
– Моя думка така, – сказала Пеготті, трохи поміркувавши, і відвернулася від мене знов до роботи, – що я ніколи не була сама одружена, мастере Деві, і не збираюсь. Більше нічого я про це не знаю.
– Ви не гніваєтеся, Пеготті, ні? – спитав я, помовчавши трохи.
Я справді думав, що вона гнівається, бо так неохоче розмовляла зі мною. Але я помилився: вона бо відклала роботу (тобто свою власну панчоху), широко розкрила обійми, схопила мою кучеряву голову і міцно стиснула. Так, дуже міцно стисла: Пеготті була дуже товста, і коли робила якийсь необережний рух, ґудзики з її плаття на спині відлітали від неї у протилежний бік вітальні. Я пам'ятаю, як двічі щось впало у протилежному боці вітальні, поки вона тримала мене в обіймах.
– А тепер послухаймо ще трохи про крокондилів, – сказала Пеготті, плутаючи незнайоме слово, – я ще й половини не чула з того, що ви читали.
Я ніяк не міг зрозуміти, чому в Пеготті був такий дивний вигляд і чому вона з такою охотою заговорила про крокодилів. Проте ми знову повернулися до цих страховиськ; спати я вже не хотів, і ми заривали крокодилячі яйця в гарячий пісок, тікали від крокодилів, обдурюючи їх безнастанними поворотами, на які нездатні були ці незграбні потвори, стрибали за ними у воду, як тубільці, і встромляли гострі тріски їм у пащі. Коротко кажучи, попри нас пройшов цілий парад крокодилів. Принаймні попри мене, щодо Пеготті, то я маю деякі сумніви. Вона ж бо весь час замислено поштрикувала голкою собі в обличчя й руку.
Ми вичерпали питання про кайманів і перейшли до алігаторів, коли раптом в саду задзеленчав дзвоник. Ми вийшли з дверей і побачили мою матір, яка здалася мені напрочуд гарною, у супроводі джентльмена з красивим чорним волоссям та бакенбардами, що йшов з нами від церкви минулої неділі.
Схилившись біля порогу, вона взяла мене на руки і поцілувала. Джентльмен сказав, що я – істота привілейованіша, ніж будь-який монарх чи щось таке. Як я зрозумів згодом, я відчув тоді, ніби щось негаразд.
– Що це означає? – спитав я його через плече моєї матері.
Він погладив мене по голові. Але чомусь мені не сподобався ані він, ані його низький голос. Я ревно подумав, що рука його може торкнутися моєї матері, коли він торкався мене. Так воно й сталося, і я спробував відштовхнути його руку.
– О, Деві! – докірливо сказала моя мати.
– Милий хлопчик, – зазначив джентльмен. – Мене не дивує його ніжна любов до вас.
Ніколи раніше не бачив я такого принадного рум'янцю на обличчі моєї матері. Вона ніжно дорікала мені за грубість і, притискаючи мене до грудей, подякувала джентльменові за те, що він був такий любязний провести її додому. Вона подала йому руку і, коли він узяв її, глянула на мене.
– Побажаймо на добраніч один одному, мій любий хлопчику, – сказав джентльмен, схиливши голову над рукавичкою моєї матері.
– На добраніч, – буркнув я.
– Ну, будьмо найкращими друзями в світі, – сказав джентльмен, сміючись. – Дай руку!
Права рука моя лежала в долоні моєї матері. Тому я простяг йому ліву.
– Це ж не та рука, Деві! – засміявся джентльмен.
Мати простягла вперед мою праву руку, але я рішуче не хотів цього. Я вперто подав йому ліву. Він міцно потис її, сказав, що я бравий хлопчина, і подався геть.
I зараз бачу, як він у саду обернувся і, перш ніж зачинити хвіртку, подивився на нас зловісними очима.
Під час цієї розмови Пеготті ні слова не вимовила і навіть пальцем не ворухнула. А коли джентльмен зник, вона негайно замкнула двері, і ми увійшли до вітальні. Цього разу моя мати не сіла, як зазвичай, у крісло біля вогню, а лишилася в іншому кутку кімнати і почала щось наспівувати.
– Сподіваюсь, у вас був дуже приємний вечір, мем, – сказала Пеготті, стоячи, мов укопана, посеред кімнати і тримаючи свічку в руці.
– Щиро дякую, Пеготті, – привітно відгукнулася мати, – вечір був дуже, дуже приємний.
– З новими людьми завжди весело, – висловила свою думку Пеготті.
– Авжеж, дуже весело, – відказала мати.
Пеготті все ще стояла нерухомо посеред кімнати, а мати наспівувала. Я задрімав і крізь сон чув їхні голоси, але не розумів, про що вони говорять. Раптом прокинувшись, я побачив, що Пеготті та мати обидві плачуть і голосно розмовляють.
– Тільки не такий, як він. Містерові Копперфілду це не сподобалося б, – говорила Пеготті, – кажу це, присягаюся!
– Боже мій! – скрикнула мати. – Я збожеволію через вас! Хіба коли з якоїсь бідолашної дівчини знущалася так служниця, як з мене? Та й чому я називаю себе дівчиною? Хіба ж я ніколи не була заміжня? Пеготті!
– Бог свідок, що ви були одружені, мем, – відказала Пеготті.
– А тоді ж як ви смієте, – вела далі моя мати, – я не хочу сказати, як ви смієте, Пеготті, але як у вас духу вистачає так ображати мене і говорити мені такі прикрі речі, коли ви знаєте, що крім вас немає в мене жодного друга?
– Тому я й смію говорити, – відповіла Пеготті, – що це не годиться. Ні. Це не годиться. Ні! Нізащо в світі це не годиться! Ні!
Я боявся, що Пеготті може жбурнути свічник на підлогу, така вона була збуджена.
– Як можете ви так ображати мене, – ще голосніше заплакала мати, – говорити мені такі несправедливі речі? І чому це вам здається, ніби все остаточно вирішено, Пеготті? Знову і знову кажу вам, жорстока ви істото, що, крім звичайної чемності, нічого ще не було. Ви говорите, вони дивуються моїй красі. А як же мені бути? Хіба ж є моя провина в тому, що люди настільки дурні, що захоплюються мною? Що мені робити, питаю вас? Ви б хотіли, аби я поголила собі голову та спотворила обличчя вогнем чи кислотою, чи ще якось. Ось чого ви хочете, Пеготті. Тоді ви були б цілком задоволені.
Ці докори, як мені здалося, дуже вразили Пеготті.
– Мій любий хлопчику! – репетувала мати, підходячи до крісла, в якому я сидів. – Мій рідний маленький Деві! Чи не натякають мені, що я не досить люблю мій дорогоцінний скарб, найдорожчого хлопчика в світі?
– Ніхто ніколи не збирався казати вам щось таке, – мовила Пеготті.
– Ви це зробили, Пеготті! – відповіла мати. – Ви знаєте, що зробили це. А як інакше можна зрозуміти ваші слова, жорстока ви істото! Та ви ж знаєте не гірше за мене, що тільки через нього я не купила собі нову парасольку, хоч моя стара зелена парасолька зовсім злиняла, а торочки на ній подерлися. Ви знаєте, що це правда, Пеготті. Ви не можете заперечувати цього, – мати обернулася до мене. – Чи ж я погана мама, Деві? Чи я бридка, жорстока, самозакохана, погана мама? Скажи "так", любий хлопчику, і Пеготті любитиме тебе. Бо любов Пеготті краща, ніж моя, Деві. Я зовсім не люблю тебе, скажеш ти?
Отут ми всі почали плакати. Найголосніше верещав, мабуть, я. Але всі ми плакали щиро. Серце моє розривалось, і, здається, у першому пориві ображеної ніжності, я назвав Пеготті твариною. Ця чесна людина глибоко зажурилась і, наскільки пригадую, розгубила майже всі свої ґудзики – вони ж бо дощем сипалися з її спини, коли, помирившись із матір'ю, вона стала навколішки перед кріслом, щоб помиритися зі мною.
Ми пішли спати пригнічені. Мої ридання ще довго будили мене від сну; один раз я так міцно схлипнув, що аж сів у ліжку і мало не вдарив матір, яка сиділа поряд на ковдрі та схилилася наді мною.
Здається, вже наступної неділі я побачив знову того джентльмена. А може, минуло і більше часу, поки він з'явився знову, точно не пригадую. Я завжди трохи плутаю дати. Так чи так, але він з'явився в церкві, а після того провів нас додому. Він навіть зайшов до нас, щоб подивитися на чудові герані на вікні у вітальні. Здавалося мені, що він не дуже зважав на квітник, але йдучи, він попросив матір подарувати йому одну квітку. Вона дозволила йому вибрати квітку самому, але він відмовився – я не міг добрати чому – і мати моя зірвала квітку сама і сама вручила йому. Він сказав, що ніколи віднині не розлучатиметься з цією квіткою. "Який він дурний, – думав я, – хіба ж він не знає, що всі пелюстки розсиплються за один-два дні?"
З деякого часу Пеготті почала менше бувати з нами по вечорах, ніж зазвичай. Мати стала поводитися з нею краще, як мені здавалось, і ми усі втрьох жили дружно. Але щось ніби пробігло між нами: ми були якось не такі близькі, як раніше. Іноді мені здавалося, ніби Пеготті не подобається, що мати носить тепер по черзі всі найкращі вбрання зі свого комоду і вчащає до сусідки. Але чому саме Пеготті незадоволена цим – я не міг зрозуміти.
Помалу я звик бачити джентльмена з чорними бакенбардами. Він мені подобався не більше, ніж в день знайомства. Я так само, як і тоді, ревнував до нього. Але жодних підстав до цього, крім інстинктивної дитячої нелюбові, я не мав. Та ще я був певний, що ми з Пеготті зможемо розважити маму без будь-чиєї допомоги. Звичайно, у мене були б інші підстави для таких почуттів, якби я був дорослішим.
Проте тоді я міг лише помічати окремі факти, але ще неспроможний був робити з цих фактів певні висновки.
Одного осіннього ранку я гуляв з матір'ю в садку, коли містер Мердстон – тоді я вже знав його ім'я – верхи під'їхав до нас.