Так гордий лев, що забрався вночі до кошари, тікає від пастухів та собак. Навздогін йому летять кийки й каміння, та він на них не зважає — замало сили в людей, щоб йому заподіяти шкоду. [89]
Навколо Еанта падали списи і стріли, декотрі застрягали в його величезнім щиті, але герой, неушкоджений, поволі відходив назад. Сам один, він стримував ціле військо, не підпускаючи його до кораблів.
Нарешті побачили ахеї, яка загроза нависла над могутнім Еантом, і кинулися його боронити. Стіною стали вони перед ним, затулилися щитами і підняли довгі списи.
Так воювали ахеї, і битва, наче нестримна пожежа, не вгавала й на мить. Дивився на неї з корми свого крутобокого корабля богорівний Ахілл, і серце краялося йому від того, що стільки падало ахейських героїв і стільки безпорадно тікало. Та коли змилені коні винесли з бою колісницю з Нестором і Махаоном, не витримав Пелід — щосили гукнув свого вірного друга Патрокла. Вийшов Патрокл із намету, схожий на бога Арея, і з того почалась його згуба.
— Друже мій Патрокле, Зевсів улюбленцю! — звернувся до нього Ахілл.— Певен я, що сьогодні ахеї обійматимуть мені коліна й благатимуть про допомогу, бо вже заходить їм на велику скруту. Тікають вони від троянців, а ті женуть' їх і нищать. Ось промчав стрілою повз мене сивий володар пілоський на колісниці, віз він якогось пораненого, здається мені — Махаона, Асклепієвого сина. Прошу тебе, піди до старого Нестора і довідайся, чи справді Махаона поранено.
Послухався Патрокл свого друга і мерщій побіг до кораблів та наметів ахейських. А в той час старий Нестор уже сидів разом із Махаоном у своєму наметі. Вродлива прислужниця поставила перед ними стіл із наїдками і поналивала в келихи променистого вина.
Тільки вони вдовольнили першу спрагу і голод, як у вході став схожий на безсмертного бога Патрокл. Радо зустрів його сивий господар, взяв за руку і запросив сідати до столу. Але відмовився вірний Патрокл.
— Зараз не час, не проси мене, поважний Несторе. Ахілл прислав мене спитати, кого ти привіз пораненого, але я вже бачу — то Махаон. Треба мені мерщій сповістити Пеліда, щоб не розгнівився, ти ж сам знаєш, який він буває страшний у гніві.
— Чого це раптом Ахілл став турбуватися за поранених ахеїв? Хіба досі він не бачив, якого лиха зазнало військо? Хіба не знає, що на кораблях лежать поранені наші найкращі герої: весь у ранах від стріл дужий Діомед, тяжко страждають Одіссей і цар Агамемнон. Поранено і цього юнака, що я встиг вихопити з бою. А благородний [90] Ахілл і не журиться лихом ахеїв. Чи, може, він хоче побачити, як тут, на березі священного моря, займуться яскравим вогнем наші швидкі кораблі? О, якби мені вернути молодість і силу, що колись буяла в тілі гнучкім! Та дарма, щезла вже сила, а той, хто дужий, могутній, дбає лише за себе. Тільки Ахілл ще заплаче, коли — боюсь я! — загине все наше військо.
Тяжко зітхнув старий Нестор, а тоді повів мову далі: — Друже мій, любий Патрокле, згадай, що заповідав тобі батько, славний Менойт, у той день, коли виряджав тебе з рідної Фтії до царя Агамемнона воювати високу Трою. Чув я ті мудрі слова, бо ми з Одіссеєм саме скликали тоді ахеїв до війська і завітали до царського дому Пелея, де повно було всякого люду. Побачили ми Ахілла, тебе і твого славного батька Менойта. А господар, старий Пелей, у себе в подвір'ї справляв жертву великому Зевсові: палив жирні бичачі стегна і поливав їх іскристим вином із золотої кратери. Коли ми з велемудрим Одіссеєм стали на порозі, схопився прудконогий Ахілл, підбіг до нас і, взявши за руки, повів до столу пригощати, як поважних гостей.
Як ми втішилися щедрими наїдками, почав я до вас говорити і запрошував їхати з нами. Ви з Пелідом ураз погодились, а ваші славні батьки дали вам мудрі поради. Сивий Пелей наказував своєму синові Ахіллу бути доблесним у бою і в цьому завжди перевищувати інших. А Менойт сказав тобі: "Сину мій, і родом, і силою Пелід кращий за тебе, але ти старший роками. Допомагай же йому доброю порадою і мудрим словом, будь Ахіллові прикладом, а він до доброго завжди прихильний". Так заповів тобі батько, а ти, видно, вже й забув його слова. Тож нині поговори з Ахіллом, він розумний, мусить тебе послухати. Либонь, з допомогою богів його пощастить переконати. А як ні, то хай хоч вирядить своїх мірмідонців до бою, а тобі дозволить узяти його ясну зброю. Для ахеїв ти станеш світлом рятунку, а троянці, прийнявши тебе за Пеліда, хоч трохи припинять січу і дадуть відпочити нашим воїнам, бо ж вони геть потомилися від страшного бою. Тоді ви легко відженете знеможене вороже військо від кораблів аж до самих стін Іліона.
Мудра мова старого Нестора схвилювала Патрокла, і він, не гаючись, помчав до Ахілла. Дорогою, вже біля Одіссеєвих кораблів, зустрівся йому герой Евріпіл. Той ішов з бойовища, сильно кульгаючи, бо ворожа стріла глибоко вп'ялася йому в стегно. Піт заливав Евріпілові голову й плечі, з глибокої рани точилася чорна кров, але світлий [91] розум ще його не покинув. Жаль було Патроклові дивитися на героя, скрушно зітхнув він і мовив:
— О безталанні мужі! Так далеко від батьківщини і від рідного дому вмирати! Скажи мені, Евріпіле, чи стоять іще ахеї проти грізного Гектора, а чи падають, приборкані його гострою зброєю?
— Благородний Патрокле, ахеям не буде рятунку,— журно відказав Евріпіл.— Усі наші найкращі воїни лежать на суднах, поранені хто стрілою, хто списом ворожим. А троянське військо тільки дужчає з часом. Допоможи мені, друже, відведи на корабель та вийми кляту стрілу.
Конче треба було Патроклові бігти до Ахілла, та не міг він кинути героя в біді. Міцно підтримуючи пораненого, Патрокл повів його на корабель. Там поклав він Евріпіла на бичачу шкуру і своїм гострим мечем вирізав із стегна жагучу стрілу, обмив рану водою, а тоді присипав її розтертим корінцем вигойного зілля. І враз полегшало хворому, рана обсохла, і вгамувалася кров.
БИТВА ПІД ВАЛОМ
Ні рів, ані високий вал уздовж кораблів не могли вже зарадити ахеям і стримати троянське військо. Ахеї звели ті укріплення на захист своїх швидких кораблів, наладованих багатою здобиччю, та забули тоді скласти священну гекатомбу безсмертним богам, і вал простояв недовгий час. Коли скінчилася Троянська війна і ахеї відпливли до рідних берегів,
Поміж собою схвалили тоді Посейдон з Аполлоном
Вал зруйнувать, спрямувавши на нього всю силу потоків,
Що із Ідайських вершин у море спадають глибоке...
Гирла потоків тих Феб-Аполлон позливав воєдино
Й всю течію дев'ять день гнав на вал той. А Зевс безнастанно
Дощ посилав, щоб у хвилю морську чимскоріш його змити.
Сам потрясатель землі наступав, захопивши тризубець...
Все він зрівняв із землею до вод Геллеспонту бурхливих,
Самий же берег великий він знову пісками засипав,
Вал зруйнувавши цілком, і знов повернув усі ріки
В річища, де яснохвилі їх води й раніш струмували.
[93]
Так згодом учинили срібнолукий бог Аполлон та володар морів Посейдон.
А тепер ще точилася битва під валом. Наче буревій, лютував на бойовищі шоломосяйний Гектор і закликав своїх воїнів мерщій здолати рів. Та пручалися баскі коні й важко хропли: надто широкий був рів, щоби кінь, навіть без колісниці, міг його перескочити. Ще й на тому боці рову, крутому й прямовисному, ахеї повбивали здоровенні гострі палі, а відразу за ними стрімко здіймався високий вал. Тож колісниці й коні тут були троянцям непотрібні, тільки піші могли вони прорватися на той бік. Через те і сказав герой Полідамант:
— Великий Гекторе і ви, вожді троянські й союзні! Бачите — на колісницях дістатися через рів неможливо. Та й спускатися в нього небезпечно, бо ахеї можуть вчинити нам таку січу, що жоден із нас не повернеться до Трої. Тож послухайте моєї ради: хай візничі з кіньми зостануться тут, біля рову, а ми зійдімо всі з колісниць і киньмося за блискучим Ректором уперед, на ахеїв. Нашої навали вороги не витримають.
Сподобалася Ректорові ця розумна мова. Він перший скочив зі своєї бойової колісниці на землю, а за ним — інші троянці. Швидко вишикувалися вони в п'ять загонів. Перший загін, найхоробріший і найбільший, очолили Гектор з Полідамантом, другий — Паріс, третій — Гелен, четвертий — Еней, а Сарпедон вів усю союзну дружину.
Щільно зімкнувши щити шкіряні, вони, повні відваги,
Прямо пішли на ахеїв, упевнені всі, що не встоять
Ті проти них і до чорних своїх кораблів повтікають.
Троянці наступали так, як радив розумний Полідамант. Один тільки герой не послухався мудрої ради — могутній Асій, що прибув до троянського війська від берегів Сімоенту на величезних рудих конях. Асій не зійшов з колісниці, а щодуху помчав до брами, крізь яку повтікали ахеї.
Але біля брами на троянців чекали двоє відважних юнаків, двоє славних списоносців із племені лапітів. Наче два гірські дуби, що, високо піднісши своє верховіття, міцно стоять і під зливою, і під буревієм, стояли лапіти й незрушно чекали, і в жодного ані м'яз не здригнувся, поки до брами наближався зі своїми воїнами здоровенний Асій на рудих конях. І от обидва лапіти кинулися на ворогів, наче два дикі вепри на [94] зграю мисливських собак. Чути було тільки, як дзвенять стріли, вдаряючись в їхні панцири з ясної міді. Та лапіти були вже не самі — ахеї, тим часом діставшись нагору, до брамних веж, стали кидати вниз на своїх ворогів каміння і списи, від яких глухо і страшно дудніли щити та шоломи троянські.
Але під високим валом ставало дедалі більше троянців, і бій, наче вогонь, палахкотів біля брами. Ось надоспів найбільший загін Ректора й Полідаманта. Він загаявся був через те, що в небі, з лівого боку, з'явився орел із страшною зміюкою в пазурах. Подряпана до крові змія була ще жива і раптом, сильно вигнувшись, вкусила орла в груди. Той застогнав від болю, впустив зміюку додолу, просто серед троянського війська, голосно заквилив і полетів собі геть.
Жахнулися троянці, угледівши змію, що звивалася біля їхніх ніг на землі, і зрозуміли, ще дужче жахнувшись: то віщий знак всемогутнього Зевса!
— Гекторе,— стурбовано мовив Полідамант,— зваж на цей знак, він добра не віщує. Орел, що летів до нас із лівого боку, звідти, де захід і ніч, не зміг донести ледь живої змії до свого гнізда й нагодувати нею малих орленят.