А в обідню годину славні ахеї відважно прорвали троянські шереги. Попереду бився володар мужів Агамемнон. Могутній і дужий, він безжально сіяв навколо себе смерть.
Так, наче вітром роздмухане полум'я згубне обніме
Раптом незайманий ліс і шугає повсюди, й з корінням
Вирвані виром огненним падають густо дерева,-
Так і в троян, що тікали від рук безпощадних Атріда,
Голови падали густо. З могутніми шиями коні
Мчали грімкі колісниці порожні між лавами воїв.
Гуркотіли порожні колісниці троянців, схарапуджені коні дико іржали, а над долиною дедалі більше кружляло хижих шулік.
Рятуючись від несамовитого Агамемнона та його воїнів, троянці тікали до рідного міста. Ось проминули вони вже розлогу смоківницю, проминули давню могилу, де поховано славетного царя їла, а ось і величезний дуб, що росте біля самої Скейської брами.
Вже недалеко лишалося ахеям до високого троянського муру. Та нараз всевладний батько всіх безсмертних і смертних, тримаючи в дужих руках вогненні блискавки, пильно глянув на землю і звелів своїй вісниці, золотокрилій Іріді:
— Спустися до Трої і накажи Гекторові не встрявати поки що в битву, хоч би і як напосідав Агамемнон. Інших героїв хай спонукає битись, а сам тримається осторонь. Тільки тоді, як буде поранено Агамемнона, хай Гектор стає до бою. Я надам йому такої снаги, що він віджене ахеїв геть до чорнобоких кораблів.
Ту ж мить золотокрила Іріда легко, як вітер, злетіла з високої Іди до священної Трої, розшукала шоломосяйного Гектора й переказала йому Зевсову волю. Гектор одразу ж узявся обходити військо, підбадьорюючи його та спонукаючи до бою. Обернулися троянці й грудьми зустріли навалу ахеїв.
Перед у ній досі вів володар мужів Агамемнон. Назустріч йому сміливо вийшов фракієць Іфідамант, войовничий і дужий син героя Антенора. Кинув в Іфідаманта свого списа Агамемнон, та схибив. [85]
Тоді фракієць спробував устромити мідну зброю в Атрідове тіло там, де кінчається панцир, але спис не пройшов крізь багато оздоблений черес: гостряк натрапив на срібну прикрасу і, не пробивши її, сам прогнувся. Вихопив Атрід могутньою рукою ворожого списа і тут-таки мечем відтяв героєві голову.
Угледів це Коонт, старший Іфідамантів брат, і чорне горе потьмарило йому білий світ. Підкрався він до Агамемнона і встромив йому списа в руку біля самого ліктя.
Здригнувся від пекучого болю державець мужів, але битви не кинув. Наче вихор, метнувся він услід за Коонтом — той мерщій тяг із бойовища мертве братове тіло. Побачив Коонт, що наздоганяє його грізний Атрід, наставивши щита, звідки дивилася, наводячи жах, потворна Горгона, а за нею ховалися Страх і Сполох, два рідні брати. І заволав Коонт, скликаючи троянців на поміч. Та за мить замовк і він, смертельно поранений гострою міддю розлюченого Атріда. Так від однієї дужої руки загинули обидва Антенорові сини.
Довго ще не вгавав Агамемнон, б'ючи ворогів то списом, то мечем, то просто великим камінням. Та нарешті гострий біль здолав героя, і він, ступивши на свою колісницю, гучно крикнув:
— Друзі мої, сміливі вожді й радники мудрі ахейського війська! Видно, всемогутній Зевс не схотів, щоб я бився далі з троянцями, я мушу іти з бойовища, та на вас усіх я звіряюсь!
І, здіймаючи куряву, золотозбруї коні помчали царя Агамемнона до чорних його кораблів.
Тільки-но великий Гектор побачив, що цар Агамемнон покинув військо, то крикнув гучно, щосили:
— Слухайте, Трої сини, дардани і військо союзне! Найкращий ахейський воїн пішов з поля бою. Тож не баріться, будьте мужами і бийтеся, щоб славу здобути.
Мовлячи так, він у кожному силу збудив і завзяття.
Наче мисливець, полюючи дикого вепра чи лева,
Псів білозубих гавкущу нацьковує зграю на нього,
Так підохочував духом одважних троян на ахеїв Гектор,
Пріамова віть, людовбивцю Ареєві рівний.
Сам же у лавах передніх ішов він, душею величний,
І у гущавину січі вривався, як вихор навальний,
Що, налетівши, розбурхує моря гладінь фіалкову.
[86]
Непереливки було б ахеям, довелося б їм тікати на свої кораблі, якби не хитромудрий Одіссей.
— Могутній Діомеде,— звернувся він до героя,— невже ми забули про воїнську славу? Невже дозволимо шоломосяйному Ректорові захопити наші швидкі кораблі? Стань біля мене, і нумо битися до скону.
— Я залюбки битимуся поруч тебе,— відказав дужий Діомед,— тільки не буде користі з того, бо Зевс Громовержець зичить перемогу не нам, а знавіснілим троянцям.
Наче двоє диких вепрів, що кидаються, розлючені, на мисливських псів і рвуть їх на шмаття,— так і двоє ахейських героїв безжально нищили своїх ворогів. І вільно відітхнуло ахейське військо, що досі в нестямі тікало від шоломосяйного Гектора.
Дивлячись із високої Іди на обидва ворожі війська, державний Зевс дав їм рівні жереби на перемогу і далі спокійно спостерігав битву. Ось Діомед смертельно поранив одного троянця, але ту ж мить завважив його й Одіссея великий Гектор і кинувся навстріч, гучно волаючи, а за ним рушили дружно лави троянців.
Побачивши це, здригнувся відважний Діомед і мовив Одіссеєві:
— Знову на нас насувається божа кара — Гектор могутній. Треба нам будь-що витримати та й погнати троянців звідси чимдуж.
Так сказав Діомед і, піднявши списа, кинув його дужою рукою в голову блискучому Гекторові, але трохи схибив. Спис ударив по верху осяйного шолома, Аполлонового дарунка. І мідь відскочила від міді, не поранивши прегарного тіла.
Гектор сахнувся назад і зник серед троянських воїнів: від дужого удару ноги йому підігнулися, в очах потьмяніло, і він упав навколішки, міцною рукою спираючись на землю. Та за якусь мить герой отямився, скочив на свою колісницю і помчав, рятуючись від чорної загибелі. А розлючений Діомед, потрясаючи списом, крикнув йому навздогін:
— Знову ти уникнув смерті, знову врятував тебе бог Аполлон. Мабуть, ти і під час битви молишся Срібнолукому. Та все одно я згодом уб'ю тебе, а тим часом убиватиму інших троянців.
Замахнувся Діомед і одним ударом убив ворожого воїна, а за ним одразу ж іще одного. Нахилився герой, щоб зняти з убитих обладунки, і не помітив, що цілиться в нього з лука Паріс, сховавшись за мармурову колону на могильному пагорбі царя їла, прабатька троянців. [87]
Ось просвистіла в повітрі стріла і вп'ялась Діомедові в ногу. Зареготав переможно Паріс, вискочив із схованки і крикнув, хизуючись:
— Ага, ти поранений! Недарма напинав я так сильно свій лук. Шкода тільки, що я не вбив тебе на смерть. Тоді трохи відпочили б троянці — вони бояться тебе, наче вівці кровожерного лева.
— Ото ще мені стрілець! — глузливо відказав Діомед.— Ти вмієш тільки хизуватися своїми кучерями та задивлятися на жінок. А стріляєш ти так, наче квола дитина,— твоя стріла ледь подряпала мені ногу. Зате мої швидкі стріли летять несхибно, і смерть від них неминуча.
Так сказав Діомед, а Одіссей, наблизившись, став перед ним, затуливши від ворогів. Тоді Діомед нахилився і витяг з ноги стрілу. Гострий біль пойняв героя, і він, скочивши на колісницю, звелів візничому гнати коней до кораблів, бо вже знемігся від рани.
Зостався Одіссей сам, усі ахейські воїни, настрахані, повтікали геть. Тяжко зітхнув ітакійський володар і подумки мовив:
— Горе мені, що тепер маю робити? Тікати — ганебно, але як битися самому з цілим військом? Та, власне, чого я вагаюсь? Із бойовища тікає лише боягуз, а сміливець мусить або перемогти, або славно загинути.
Поки безстрашний Одіссей міркував, що робити, наспіли щито-носні троянці й оточили його з усіх боків, але оточили собі на загибель. Здавалося, то зграя мисливських собак вистежила серед хащів дикого вепра і тепер кидається звідусіль до нього; пси гарчать, клацають іклами, але все ж бояться нападати на жахливого звіра. Так Одіссея, любого Зевсові, обступили троянські мужі.
Та хитромудрий ітакійський володар напав перший. Багатьох троянців убив він своїм гострим списом, убив і рідного брата славетного воїна Сока. Побачив це Сок, підскочив і блискучим списом пробив Одіссеєві важкий щит, панцир коштовний і здер йому шкіру з ребер. Рана була не смертельна, хоч дуже болюча.
— Стережися, нещасний! — люто крикнув Одіссей.— Влучить у тебе мій гострий спис, і обійме тебе чорна смерть. Тоді здобуду я славу, а похмурий Аїд — твою душу.
Сок надумав був тікати, та Одіссеїв спис його наздогнав...
Але і в Одіссея юшила кров із рани, що її завдав Сок. А троянці, побачивши ітакійського володаря в крові, кинулися гуртом на нього. Він відступав, боронячись, та чорна загибель, здавалося, вже затягла його в свої пута. [88]
І крикнув тоді відважний Одіссей, скільки стало голосу в грудях, гукаючи міднозбройних ахеїв на поміч, крикнув ще раз і ще. Тричі почув його крик цар Менелай, улюбленець бога Арея. Разом із дужим Еантом кинулися вони визволяти героя. А його вже звідусіль оточили троянці, наче хижі шакали пораненого оленя.
Та Одіссей не здавався і довгим списом мужньо відбивав ворогів. А як побачили троянці могутнього Еанта, що здіймав, наче вежу, величезного щита, кинулися вони врозтіч.
Менелай забрав до себе на колісницю заюшеного кров'ю Одіссея, а могутній Еант переслідував і далі троянців.
Наче потік, що з гірських верховин у долину збігає,
Сповнений вод сніготалих і Зевсових злив нездоланних,
Всохлих багато дубів несучи із собою та сосон,
Безліч уламків і мулу багато у море скидає,-
Так на рівнині тоді бушував і Еант світлосяйний,
Коней рубаючи й воїв...
Не знав про це великий Гектор, що бився далеко ліворуч, де шумить річка Скамандр. Там точилася найзапекліша битва, найгучніше лунали бойові крики. Блискучий Гектор, як буря, трощив ахейські шереги, а вони знов і знову ставали стіною. То славетні герої — старий Нестор, дужий Ідоменей та Асклепіїв син Махаон — знов і знов підіймали військо до бою.
Не відступили б міднозбройні ахеї і на крок, та нараз тригранна стріла вп'ялася глибоко в праве плече Махаонові. То знову підступно стрелив красень Паріс.
За порадою Ідоменея Нестор відразу ж повіз Махаона до ахейського стану — адже один добрий лікар дорожчий для війська за багатьох воїнів.
Тим часом шоломосяйний Гектор поспішив туди, де круг могутнього Еанта вирувала битва. Він намагався прорватися в самий гурт ворогів і пробити їхні лави, але зіткнутися з Еантом уникав, боячись Зевсового гніву.
Проте Зевс Громовержець вселив у Еанта жах, і той, ховаючись за свій щит семишкурий, почав відступати, озираючись, наче зацькований звір.