Північне сяйво

Філіп Пулман

Сторінка 7 з 60

Вони всі дивилися на неї, засоромившись. Вони ніколи не бачили такої леді: така витончена, така мила й добра, — діти відчували, що не заслуговують цього, і виконали б кожне її прохання, тільки б ще трохи побути поруч.

Жінка сказала, що вони вирушають у подорож. Їх добре годуватимуть і тепло одягатимуть, і хто хоче повідомити своїй родині, що перебуває у безпеці, може зробити це. Капітан Магнусон невдовзі доправить їх на борт свого корабля, і коли буде приплив, вони вийдуть у море й вирушать у напрямку півночі.

Незабаром ті декілька дітей, що захотіли написати до рідних, якими б ті не були, сиділи біля красивої леді, поки вона писала декілька рядків під їх диктовку, давала поставити їм внизу сторінки криве "X", вкладала її у напахчений конверт і підписувала адресу, яку вони їй називали. Тоні хотів би повідомити щось своїй матері, але він реально дивився на її здатність прочитати це. Він смикнув леді за рукав із лисячого хутра і прошепотів, що хотів би, щоб вона розказала його мамі, куди він поїхав, та все інше, а жінка схилила свою граціозну голову близько до його смердючого маленького тіла, щоб вислухати його побажання, і, погладивши його по голові, пообіцяла виконати прохання.

Потім діти з'юрмилися, щоб попрощатися. Золота мавпа погладила всіх їхніх деймонів, і вони всі доторкнулися до лисячого хутра — на щастя чи для того, щоб узяти собі трохи сили, надії і добра від леді, а вона попрощалася з ними і передала їх під опіку лисому капітанові парового катера, що чекав на пристані. Небо вже потемніло, у річці віддзеркалювалися мерехтливі вогні. Леді стояла на пристані й махала рукою, поки могла роздивитися їхні обличчя.

Потім вона із своєю золотою мавпою, яка вмостилася у неї на грудях, повернулася назад і вкинула маленький пакунок листів у піч, після чого залишила будівлю.

Дітей із вулиці було досить легко заманити, але зрештою люди це помітили, і поліція була змушена неохоче розпочати дії. На деякий час чаклунство припинилося. Але чутки вже поповзли, потроху вони зміцнювалися, росли і ширились, а коли невдовзі зникли діти у Норіджі, потім у Шефілді, а потім у Манчестері, люди з цих міст, які чули про зникнення раніше, додали нові випадки до історії й надали їй нової сили.

Так зростала легенда про групу чаклунів, яка таємно викрадала дітей. Одні говорили, що їх очолює красива жінка, другі — що головує високий чоловік з червоними очима, а треті розповідали про юнака, який посміхався і співав своїм жертвам, змушуючи їх, як овець, іти за ним.

Щодо того, куди забирали тих вкрадених дітей, двох схожих історій не існувало. Одні казали — в пекло, інші — під землю, у Чарівну країну. Дехто говорив щось про ферму, де дітей відгодовували, аби з'їсти. А ще, за чиїмись словами, їх ніби продавали у рабство багатим татарам… І таке інше.

Але в чому всі були згодні — це в тому, як звуть цих невидимих викрадачів. У них мусило бути ім'я, інакше на них і не посилалися б, а говорити про них — особливо якщо ти сидиш у безпеці в затишному місці вдома чи в Коледжі Джордана — було дуже цікаво. І ім'я, яке невідомо чому пристало до них, було гобліни.

— Не гуляй довго, бо гобліни заберуть!

— Моя двоюрідна сестра з Нортгемптона знає жінку, в якої гобліни вкрали маленького сина…

— Гобліни були у Стретфорді. Кажуть, вони йдуть на південь!

І неминуче:

— Давай гратися в дітей та гоблінів!

Так сказала Ліра Роджеру — хлопчику з кухні Коледжу Джордана. Він би пішов за нею світ за очі.

— Як у це гратися?

— Ти ховаєшся, а я знаходжу тебе і розрізаю на частини, саме так, як роблять гобліни.

— Ти не знаєш, що вони роблять. Може, вони чинять зовсім інше.

— Ти їх боїшся, — сказала вона, — я впевнена.

— Ні. Я в них зовсім не вірю.

— А я вірю, — зухвало заперечила вона. — Але зовсім не боюся. Я зроблю те, що мій дядько зробив, коли востаннє був у Джордані. Я бачила його. Він був у вітальні, і там ще був один неввічливий чоловік, тож мій дядько просто подивився на нього, і він упав замертво з піною біля рота.

— Не може бути, — із сумнівом відповів Роджер. — Про це на кухні нічого не говорять. Тим більше тобі не можна заходити до вітальні.

— Звісно. Ніхто б не розповів слугам про такі речі. А я була у вітальні. Що б там не казали, мій дядько завжди так робить. Він вчинив це з кількома татарами, коли вони зловили його одного разу. Вони зв'язали його і збиралися випустити йому тельбухи, але коли перший підійшов до нього з ножем, мій дядько лише подивився на нього, і той впав мертвий, потім підійшов інший, і сталося те саме, так залишився лише один. Мій дядько сказав, що залишить його живим, якщо той його розв'яже, він погодився, але дядько все одно вбив його, просто щоб провчити.

Роджер вірив у це ще менше, ніж у гоблінів, але історія, була надто гарна, щоб не скористатися нею. Тому вони по черзі були лордом Ізраелем і помираючими татарами, використовуючи шербет замість піни.

Але вони лише ненадовго відвернулися від гри — Ліра все ще хотіла пограти в гоблінів. Тому вона спокусила Роджера спуститися у винні погреби, куди вони увійшли за допомогою запасних ключів дворецького. Разом пробиралися через величезний підвал, де токайське й канарське, бургундське й брантвейн Коледжу лежали під павутинням століть. Давні кам'яні арки піднімалися над ними, підтримувані колонами, товстими, як десять дерев, кам'яні плити різної форми лежали у них під ногами, й з кожного боку полиця за полицею, ярус за ярусом — безліч пляшок і барил. Це захоплювало. Знову забувши про гоблінів, двоє дітей ходили навшпиньках із кінця в кінець, тримаючи свічку тремтячими руками, вдивляючись у кожний темний куток, з єдиним питанням, яке щомиті точило Лірин мозок — яке вино на смак?

Існував легкий спосіб відповісти на це запитання. Ліра, незважаючи на активні протести Роджера, взяла найстарішу, найкрасивішу, найзеленішу пляшку, яку знайшла, і, не маючи чим відкоркувати, відбила її шийку. Заховавшись у найдальший куток, вони сьорбали п'янкий малиновий лікер, міркуючи, коли вони сп'яніють і як дізнаються про це. Лірі не дуже сподобався смак, але вона визнала, яким розкішним та складним він був. Найсмішніше було дивитися на їхніх двох деймонів, які, здавалося, ставали дедалі більш очманілими: вони падали, сміялися без причини та перетворювалися на горгулій, намагаючись нажахати одне одного.

Зрештою, і майже одночасно, діти зрозуміли, що таке бути п'яним.

— Їм подобається це робити? — видихнув Роджер після частої блювоти.

— Так, — відповіла Ліра, яка перебувала в такому самому стані. — І мені також, — додала вона вперто.

Єдиний урок, який Ліра винесла з цього епізоду, що гра в гоблінів може завести в цікаві місця. Вона пам'ятала слова свого дядька під час їхньої останньої зустрічі й почала досліджувати підземелля, бо те, що знаходилося над землею, було лише маленькою частиною цілого. Подібно до гігантських рослин, чия коренева система тягнеться на цілі акри, Джордан (змушений ділитися місцем з коледжем Святого Михаїла з одного боку і з коледжем Габріели з іншого та з університетською бібліотекою позаду) почав колись у середні віки розширюватися під землю. Тунелі, шахти, арки, підвали, сходинки заглибилися під Джордан та розрослися там на стільки ярдів, що внизу Коледж займав майже такий самий простір, як і на поверхні. Коледж Джордана стояв на чомусь подібному до тверді.

І тепер, коли Ліра відчула смак дослідження, вона залишила свій звичайний притулок — скелясті "Альпи" дахів Коледжу, і її разом із Роджером поглинув новий світ. Ігри в гоблінів вона перетворила на полювання на них, тим паче що було, на її думку, очевидно: гобліни ховаються від усіх під землею!

Отож якось вони з Роджером пробралися в склеп під молитовнею. Саме тут покоїлися цілі покоління ректорів, кожен у своїй покритій свинцем дубовій труні, у ніші вздовж кам'яних стін. На кам'яних табличках під домовинами були написані їхні імена:

Симон Ле Клер, ректор 1765 — 1789 Церебейтон

Requiescant in pace

— Що це означає? — запитав Роджер.

— Перша частина — це його ім'я, остання фраза — латинською мовою. Посередині вказана дата, коли він був ректором. А ще одне ім'я — мабуть, це ім'я його деймона.

Вони рухалися вздовж мовчазних стін, розглядаючи написи на табличках:

Францис Лайал, ректор 1748–1765 Захарій

Requiescant in pace

Ігнатій Коул, ректор 1745–1748 Маска

Requiescant in pace

На кожній труні, що зацікавило Ліру, на мідних листах були зображені різноманітні істоти: на одній — василіск, на іншій — гарна жінка, тут — змія, там — мавпа. Вона зрозуміла, що то були зображення деймонів мертвих чоловіків. Коли люди дорослішали, їхні деймони втрачали свою здатність змінюватися і набували однієї форми, зберігаючи її постійно.

— У цих домовинах скелети! — прошепотів Роджер.

— Плоть, яка розкладається, — відповіла Ліра. — І черви, й личинки, які звиваються в очницях.

— Тут, мабуть, є привиди, — зауважив Роджер, аж здригаючись від задоволення.

Поряд із першим склепом вони знайшли коридор, заставлений кам'яними полицями. Кожна полиця поділялася на чотири секції, а в кожній секції лежав череп.

Деймон Роджера, з міцно стиснутим між ногами хвостом, затремтів і тихо зойкнув.

— Чш-ш, — сказав він.

Ліра не бачила Пантелеймона, але вона знала, що він сидить на її плечі у формі метелика і, мабуть, також тремтить.

Вона простягнула руку й обережно підняла найближчий до неї череп з місця, де він покоївся.

— Що ти робиш? — скрикнув Роджер. — Ти не можеш їх торкатися!

Вона піднімала череп вище та вище, не звертаючи уваги на слова друга. Раптом з нього щось випало — ковзнуло крізь її пальці і задзвеніло, впавши на підлогу, що майже змусило Ліру упустити череп.

— Це монета! — сказав Роджер, не вірячи очам. — Мабуть, тут скарб!

Він підніс предмет до свічки, і вони обоє витріщилися на нього. Це була не монета, а маленький бронзовий диск з грубо вигравіруваним на ньому котом.

— Це схоже на зображення на трунах, — сказала Ліра, — мабуть, це чийсь з їхніх деймонів.

— Постав його краще на місце, — порадив стривожено Роджер, і Ліра повернула череп на полицю, поклавши бронзовий диск на його одвічне місце. Всі інші черепи також мали в собі диски із зображенням деймонів своїх господарів, ніби показуючи своєму власникові, що їхній постійний компаньйон за життя й зараз залишається з ним у смерті.

— Як ти думаєш, ким вони були за життя? — запитала Ліра.

1 2 3 4 5 6 7