Оскільки я був заклопотаний своїми думками, Ейнштейн крав мої фігури, і це мене ще більше вивело з себе. Ми прозвали його Ейнштейном не тому, що він розумніший за інших, а тому, що його голова вдвічі більша за звичайну. Кажуть, що в ній повно води. Шкода, бо коли б у ній було стільки мізків, Ейнштейн багато чого б досяг.
Побачивши, що програш неминучий, я покинув гру і пішов за Поп Корном до вікон кімнати, що виходили на стоянку. Він мав рацію — мої батьки таки приїхали.
Треба зазначити, Господи, що ми, тобто мої батьки і я, живемо далеко. Коли я жив там, то не усвідомлював цього, але тепер, коли вже там не живу, гадаю, що це справді далеко. Тож через це батьки можуть навідуватися до мене не частіше одного разу на тиждень — у неділю, бо в неділю вони не працюють, я також.
— Бачиш, я мав рацію, — сказав Поп Корн. — Що ти даси за те, що я тебе попередив?
— У мене є шоколадні цукерки з горішками.
— У тебе не залишилося полуничних "Тагада"?
— Ні.
— Гаразд, підійдуть і шоколадні.
Звичайно, ми не маємо права підгодовувати Поп Корна, адже він тут для того, щоб схуднути. У дев'ять років він важить дев'яносто вісім кілограмів, маючи метр десять заввишки і метр десять завширшки! Єдиний одяг, в який він повністю влазить, — бавовняний спортивний светр гравців у американське поло. Та й то смужки страждають на морську хворобу. Щиро кажучи, оскільки жоден із моїх друзів, як і я, не вірить, що він колись перестане бути товстим, і нам дуже шкода бачити, як він страждає від голоду, ми завжди віддаємо йому свої недоїдки. Для такої купи тлущу шоколадна цукерка — краплина в морі! Якщо ми помиляємося, то нехай медсестри перестануть ставити йому стільки свічок.
Я повернувся в палату чекати батьків. Спершу я не помічав, як спливали хвилини, бо геть захекався, але згодом усвідомив, що за цей час вони могли прийти до мене вже разів п'ятнадцять.
Раптом я здогадався, де вони. Я шмигнув у коридор, коли ніхто мене не бачив, спустився по сходах і в напівтемряві підійшов до кабінету лікаря Дюссельдорфа.
Так і є! Вони були там. З-за дверей долинали голоси. Оскільки спускання сходами виснажило мене, я витратив кілька секунд, щоби перевести подих, отоді все й зіпсувалося. Я почув те, чого не повинен був чути. Мама ридала, лікар Дюссельдорф повторював: "Ми спробували все, повірте, ми все спробували", а тато відповідав здавленим голосом: "Я не сумніваюсь, лікарю, не сумніваюсь".
Я стояв, притулившись до залізних дверей. І не знав, що було холоднішим: метал чи я.
Потім лікар Дюссельдорф запитав:
— Хочете обняти його?
— Мені забракне мужності, — сказала мама.
— Не треба, щоб він бачив нас у такому стані, — додав тато.
Отоді я зрозумів, що мої батьки — це двоє легкодухів. Гірше, двоє легкодухів, які й мене вважають легкодухом!
Оскільки в кімнаті загрюкали стільцями, я здогадався, що вони зараз вийдуть, і відчинив перші-ліпші двері.
Ось так я й опинився у комірчині для віників, де провів решту ранку, бо, можливо, тобі це невідомо, Господи, але комірчини для віників відчиняються не зсередини, а ззовні, наче є загроза, що вночі віники, відра та ганчірки повтікають!
Втім, перспектива бути зачиненим у темряві мене не турбувала, бо я більше не хотів нікого бачити, а ще ноги й руки не слухалися мене після перенесеного шоку, якого мені завдало те, що я почув.
Близько дванадцятої я відчув, як поверхом вище почалась метушня. Я слухав кроки, тупотіння. Потім зусібіч залунало моє ім'я:
— Оскаре! Оскаре!
Я втішався тим, що чую, як мене кличуть, і не відповідаю. Мені хотілось дозолити всьому світові.
Потім я, здається, трохи поспав, а тоді почув човгання дерев'яних підошов на черевиках пані Н'да, прибиральниці. Вона відчинила двері, і тут ми справді налякали одне одного, закричали, як навіжені: вона — тому, що не очікувала знайти мене тут, а я — тому, що не пам'ятав, наскільки вона чорношкіра. Ні того, що вона могла кричати так голосно.
Потім настало справжнє стовпотворіння. Збіглися всі: лікар Дюссельдорф, старша медсестра, чергові медсестри, інші прибиральниці. Замість того, щоб, як я думав, насварити мене, вони почувалися винними, і я зрозумів, що треба негайно використати ситуацію.
— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Де ти був, Оскаре? Як ти себе почуваєш?
— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Чого ти заліз у цю комірчину? Ти за кимсь стежив? Ти щось почув?
— Хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Випий води.
— Ні, хочу бачити Бабцю-Ружу.
— З'їж шматочок…
— Ні. Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
Я був, як граніт. Скеля. Бетонна стіна. І на те не було ради. Я навіть не слухав, що вони там казали. Я хотів бачити Бабцю-Ружу.
На відміну від своїх колег, лікар Дюссельдорф виглядав розгубленим через те, що не міг на мене вплинути. Нарешті, він здався.
— Знайдіть цю жінку!
Тоді я погодився відпочити і трохи поспав у своїй палаті.
Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була поряд. Вона усміхалась.
— Браво, Оскаре, твоя витівка виявилася вдалою. Вони отримали такого ляпаса. Як результат — тепер вони мені заздрять.
— Що нам до того.
— Вони хороші люди, Оскаре. Дуже хороші люди.
— Мені байдуже.
— Що трапилось?
— Лікар Дюссельдорф сказав моїм батькам, що я помру, і вони втекли. Я їх ненавиджу.
Я все докладно їй розповів, як оце тобі, Господи.
— Гмм, — мовила Бабця-Ружа, — це мені нагадує турнір у Бетюні проти Сари Гоп-Скок, кечистки з намащеним олією тілом, вугрем рингів, акробатки, яка билася майже голою і вислизала з рук, коли її намагалися обхопити. Вона билась лише у Бетюні, де щороку вигравала кубок Бетюна. Як я його жадала, той кубок Бетюна!
— І що ж Ви зробили, Бабцю-Ружо?
— Мої друзі сипнули на неї борошно, коли вона підіймалася на ринг. Олія з борошном дають непогану масу, щось на зразок сухарів для панірування. Трьома захватами і двома кидками я поклала її на килим, цю Сару Гоп-Скок. Після мене її називали вже не вугрем рингу, а панірованою тріскою.
— Вибачте, Бабцю-Ружо, я не бачу зв'язку.
— Зате я бачу його дуже добре. Завжди є вихід, Оскаре, завжди десь є мішок борошна. Ти маєш написати Богові. Він сильніший за мене.
— Навіть у кечі?
— Так. Навіть на кечі Бог розуміється дуже добре. Спробуй, мій любий. Від чого ти найбільше страждаєш?
— Я ненавиджу своїх батьків.
— Тоді ненавидь їх дуже сильно.
— І це мені кажете Ви, Бабцю-Ружо?
— Так. Ненавидь їх дуже сильно. Матимеш кістку, щоб гризти. Коли ж ти її згризеш, то побачиш, що воно того не варте. Розкажи все це Богові у листі й попроси його прийти до тебе.
— Він може пересуватись?
— Певною мірою. Не часто. Точніше рідко.
— Чому? Він також хворий?
По тому як Бабця-Ружа зітхнула, я зрозумів, що вона не хоче мені сповіщати, що ти, Господи, також нездужаєш.
— Оскаре, батьки коли-небудь говорили з тобою про Бога?
— Облиште. Мої батьки придурки.
— Звичайно. Але чи вони коли-небудь говорили з тобою про Бога?
— Говорили. Лише один раз. Аби сказати, що вони в нього не вірять. Вони вірять тільки у Діда Мороза.
— Вони настільки дурні, Оскарику?
— Ви навіть не уявляєте! Одного разу, коли я повернувся зі школи і заявив, що годі мене дурити, бо, як і всі мої товариші, я знаю, що Діда Мороза не існує, у них був такий вигляд, ніби вони з неба впали. Оскільки я був розлючений, бо на перерві виглядав кретином, вони заприсяглися, що ніколи не збирались мене обманювати, що самі щиро вірили в існування Діда Мороза і що їм дуже прикро — отакої — прикро дізнатися, що це не так! Кажу ж Вам, Бабцю-Ружо, двоє справжніх недоумків!
— Отже в Бога вони не вірять?
— Ні.
— І це тебе не заінтригувало?
— Якби я цікавився тим, що думають придурки, то не мав би часу на те, що думають люди розумні.
— Твоя правда. Але той факт, що твої батьки, як ти вважаєш, придурки…
— Авжеж. Вони справді придурки, Бабцю Ружо!
— Якщо твої батьки, які помиляються, не вірять у Бога, то чому б тобі не повірити у нього і не попросити навідатись до тебе?
— Гаразд. Хіба Ви не казали, що він прикутий до ліжка?
— Ні. Просто в нього своєрідна манера приходити в гості. Він сяйне думкою. У свідомості.
Це мені сподобалось. Я подумав, що це круто. Бабця-Ружа додала:
— От побачиш, його візити дуже допомагають.
— О'кей. Я поговорю з ним. Зрештою, наразі єдине, що мені допомагає, — це ваші відвідини.
Бабця-Ружа усміхнулась і якось нерішуче нахилилась до мене, аби поцілувати у щоку. Одначе не зважилася і поглядом попросила дозволу.
— Гаразд. Цілуйте. Я нікому не скажу. Не хочу псувати Вам репутацію колишньої кечистки.
Вона губами торкнулась моєї щоки, і мені стало приємно, я відчув тепло і поколювання, запахло пудрою і милом.
— Коли Ви прийдете знову?
— Я маю право приходити не частіше двох разів на тиждень.
— Це неможливо, Бабцю-Ружо! Я не хочу чекати три дні!
— Такі правила.
— Хто розробляє правила?
— Лікар Дюссельдорф.
— У даний час лікар Дюссельдорф кладе в штани, коли мене бачить. Попросіть у нього дозволу, Бабцю-Ружо. Я не жартую.
Вона, вагаючись, подивилася на мене.
— Я не жартую. Якщо Ви не приходитимете до мене щодня, я не писатиму Богові.
— Я спробую.
Бабця-Ружа вийшла, а я розплакався.
Досі я й гадки не мав, наскільки потребував допомоги. Досі я не усвідомлював, наскільки я хворий. Уявивши, що більше не бачитиму Бабцю-Ружу, я усвідомив це, і по моїх щоках покотилися пекучі сльози.
На щастя, у мене було трохи часу, щоб до її повернення опанувати себе.
— Усе влаштувалось: я отримала дозвіл. Протягом дванадцяти днів я можу провідувати тебе щодня.
— Мене і тільки мене?
— Тебе і тільки тебе, Оскаре. Дванадцять днів.
Не знаю, що зі мною сталось, але знову навернулися сльози і мене затрясло. Хоч я й знаю, що хлопці не повинні плакати, тим паче я, зі своєю яйцеподібною головою, несхожий ні на хлопця, ні на дівчину, а скоріше на марсіанина. Але нічого не міг вдіяти. І ніяк не міг зупинитися.
— Дванадцять днів? Усе настільки погано, Бабцю-Ружо?
Їй на очі також навернулись сльози. Вона стримувалася. Стара кечистка заважала колишній дівчині розплакатися. Це було так мило, що трохи мене розважило.
— Який сьогодні день, Оскаре?
— Що за питання! Ви не бачите мого календаря? Сьогодні 19 грудня.
— У моїй країні, Оскаре, існує легенда, яка стверджує, що протягом дванадцяти останніх днів року ми можемо спрогнозувати погоду на дванадцять місяців наступного року.