Мій перший роман

Шолом-Алейхем

Сторінка 4 з 4

Всі гомоніли, всі хапалися, всі удавали, ніби щось роблять. "Швидше, швидше! Треба вже йти! Ходімо, ходімо!.."

І нас узяли — не знаю хто, і, узявши, повели — не знаю куди; і щось говорили до нас — не знаю, що саме. Голова мені паморочилась, в очах мерехтіло, у вухах гуло, а серце, серце тукало: тук-тук, тук-тук.

Розділ останній "Епілог" роману

Серед усіх людей, що метушилися тут і мигтіли перед моїми очима, я помітив одного, що, як і я, тинявся, неначебто чужий, на весіллі. Це був юнак в окулярах і з довгим волоссям. Він мав лише один обов'язок: на все дивитись, все бачити. І, очевидячки, цей обов'язок він виконував із захопленням, бо дивився без упину.

Коли його окуляри зупинилися на мені, мені здалося, що він бачить мене наскрізь, бачить моє серце, знає про мій секрет, мою найсвятішу таємницю, і я опустив очі додолу. Однак я відчував на собі його окуляри, відчував, що він невідривно дивиться на мене. Я мимоволі підвів голову і знову зустрівся поглядом з окулярами, що дивилися мені в самісіньке серце і притягували до себе, як магніт. Не знаю, як це трапилось, але ми з юнаком в окулярах опинилися близько один від одного і почали розмову, звичайно, про весілля, шлюбний обряд, і про наречених.

Обидва свати підвели молодого до молодої, що сиділа посеред кімнати на стільці, затуливши обличчя обома руками,— очевидно, плакала. Музики грали. Плакала скрипка, сурмила сурма, свистіли флейти, гриміли бубни — бам-бам-бам. А серце тукало: тук-тук, тук-тук.

"Ось-ось,— думав я,— ось-ось ще хвилина, ще хвилина, і серце не витримає, лусне!"

— От телиця! — раптом звертається до мене юнак в окулярах.

— Де телиця? — питаю я, озираючись навкруги.

— Та он сидить! — каже він і показує окулярами на молоду.

Він побачив з виразу мого обличчя, що я дуже здивований, і каже тихесенько мені на вухо:

— Телиця, корова, гладка безтямна корова! Навіть абетки не знає. І відьма до того ж. А заміж виходить за такого чудового хлопця! Ви, здається, його вчитель?

Не знаю, чи він мене покликав, чи я його покликав, чи ми один одного покликали набік, але через дві хвилини ми сиділи поруч, як давні знайомі, і юнак в окулярах — це був учитель нареченої — мені оповідав таке, що краще було б для мене, коли б я цього зовсім не знав...

— Неймовірна річ! А її листи? — вигукнув я.— Бога ради, її листи?!

Юнак в окулярах, почувши ці слова, схопився за серце і почав реготати, мало не порвавши кишки від сміху.

— її листи? Ха-ха-ха! її листи! Ох, я цього не витримаю, її листи!

— А чиї ж це тоді листи?

— її? Ха-ха-ха! її листи? Мої! Ха-ха-ха, мої листи. Мої! Мої!! Мої!!!

Я був певний, що юнак з'їхав з глузду. Він схопив мене за руки, почав кружляти по кімнаті, бити по плечах і, не вгаваючи, сміятись:

— її, ха-ха-ха! її листи?!

Чи снився вам коли-небудь такий сон: розкішний палац, чудові наїдки, найкращі вина, свіжі фрукти, щойно зірвані з дерев. Райські пахощі... І одна якась "вона" у вигляді принцеси із золотим, посрібленим волоссям... А ви линете в повітрі, не ходите, а летите, ширяєте в повітрі — чимраз вище і прямуєте до самісінького неба... Раптом ви чуєте свист, що лунає з лісу — фі-ю-іть! — змахи крил і чудернацький регіт — "ха-ха!",— що розлягається по всьому лісу й закінчується довгим позіханням... Перед вами глибока безодня. Ось-ось впадете туди. Здригнувшись, прокидаєтеся з головним болем і довго не можете заспокоїтись...

Такий самий солодкий сон я пережив у ту хвилину, коли юнак в окулярах стояв переді мною і, не вгаваючи, реготав, висміював мої листи й перелічував якості моєї улюбленої... Він сміявся, а з мене точилася кров, крапля по краплі, падаючи на моє поранене серце, на мою отруєну душу.

А там, у залі, грала музика. Плакала скрипка, сурмила сурма, свистіли флейти, гули баси, гриміли бубни — бам-бам-бам, а серце — серце моє було порожнє, і на душі темрява, темрява в усіх куточках.

1 2 3 4