Так? Чому?
Ф р у Л і н н е. Дружина не може заборгувати без згоди чоловіка.
Н о р а (підводячи голову). Ну, якщо дружина трохи розуміється у справах, якщо дружина розуміє, як треба розумненько взятись за діло, то...
Ф р у Л і н н е. Норо, я рішуче нічого не розумію...
Н о р а. І не треба тобі розуміти. Я ж не сказала, що позичила гроші. Могла ж я їх дістати іншим шляхом. (Відкинувшись на спинку дивана.) Могла одержати від якого-небудь поклонника. З такою привабливою зовнішністю, як у мене...
Ф р у Л і н н е. Ти навіжена.
Н о р а. Тепер тобі, певно, страх як хотілося б дізнатися, Кристино?
Ф р у Л і н н е. Послухай, люба Норо, — чи не натворила ти чогось нерозважливого?
Н о р а (випростуючись на дивані). Хіба нерозважливо врятувати життя своєму чоловікові?
Ф р у Л і н н е. По-моєму, нерозважливо, якщо ти без його відома...
Н о р а. Так йому ж не можна було ні про що знати! Господи, як ти цього не розумієш? Він не повинен був підозрювати, в якій він небезпеці. Це мені лікарі сказали, що життя його в небезпеці, що один порятунок — повезти його на південь. Ти гадаєш, я не намагалася спочатку всіляко виплутатись? Я починала розмови про те, що й мені хотілося б побувати за кордоном, як іншим молодим дамам. Я і плакала, і просила; говорила, що йому не завадило б пам'ятати про моє "становище", що тепер треба всіляко мені догоджати; натякала, що можна позичити грошей. Так він майже розсердився, Кристино. Сказав, що у мене вітер у голові і що його обов'язок як чоловіка не потурать моїм примхам, — так він, здається, висловився. Добре, добре, думаю, рятувати тебе все-таки треба, і знайшла вихід...
Ф р у Л і н н е. І твій чоловік так і не дізнався від твого батька, що гроші були не від нього?
Н о р а. Так і не дізнався. Адже тато помер саме в ці дні. Я, правду сказати, хотіла була розповісти йому і просити не виказувати мене, але він був уже такий хворий, — і мені, на жаль, не довелося зробити цього.
Ф р у Л і н н е. І ти досі не зізналася чоловікові?
Н о р а. Ні, боронь Боже, що ти! Він такий суворий щодо цього. І крім того, з чоловічим самолюбством... Для нього було б так болісно, принизливо дізнатися, що він зобов'язаний мені чимось. Це б зіпсувало наші стосунки. Наше щасливе сімейне життя перестало б тоді бути таким, яким воно є.
Ф р у Л і н н е. І ти ніколи йому не скажеш?
Н о р а (подумавши і злегенька посміхнувшись). Так... Колись, можливо... коли мине багато-багато років і я вже не буду така гарненька. Ти не смійся. Я, звичайно, хочу сказати: коли я вже не буду так подобатися Торвальдові, як тепер, коли його вже не будуть розважати мої танцювання, переодягання, декламації. Тоді добре буде мати якусь заручку... (Обриваючи.) Нісенітниця, нісенітниця, нісенітниця! Цього ніколи не буде!.. Ну, що ти скажеш про мою велику таємницю, Кристино? Годжуся я на щось? Ти не думай, що ця справа не завдає мені клопоту. Мені, по правді, інколи зовсім не легко виконувати в строк свої зобов'язання. У діловому світі, скажу тобі, є внесок процентів по третинах і внески для погашення боргу, як це називається. А гроші завжди дуже важко добути. От і доводилося заощаджувати на чому тільки можна... Розумієш? З грошей на господарство я не могла особливо багато відкладати, — Торвальдові потрібне було добре харчування. І дітей не можна було одягати будь-як. Що я одержувала на них, те цілком на них і витрачалось. Любі мої крихітки!
Ф р у Л і н н е. Тож тобі, певно, доводилося відмовляти собі, бідолашна?
Н о р а. Зрозуміло. Я ж була більше за всіх зацікавлена! Торвальд дасть, бувало, мені грошей на нове плаття і тому подібне, а я завжди витрачу тільки половину. Все якомога дешевше та простіше купувала. Це щастя, що мені все до лиця, і Торвальд ніколи нічого не помічав. Та самій часом бувало нелегко, Кристино. Адже це така втіха — гарно вдягатися! Правда?
Ф р у Л і н н е. Мабуть.
Н о р а. Ну, були у мене, звичайно, й інші джерела. Минулої зими пощастило — я одержала цілу купу паперів для переписування. Щовечора замикалась у себе в кімнаті і писала, писала до пізньої ночі. Ах, часом, бувало, так утомишся! Та все ж дуже приємно було працювати, заробляти гроші. Я почувала себе майже мужчиною.
Ф р у Л і н н е. І скільки ж тобі вдалося таким чином виплатити?
Н о р а. От уже не можу сказати точно. У таких справах, бачиш, дуже важко розібратися. Знаю лише, що виплачувала стільки, скільки мені вдавалося зібрати. Але часто у мене просто руки опускалися. (Посміхаючись.) Тоді сяду, бувало, і почну собі уявляти, що ось у мене закохався багатий старий...
Ф р у Л і н н е. Що? Який старий?
Н о р а. Е, ніякий!.. Що він помирає, його духівницю прочитали, а там великими літерами написано: "Всі мої гроші одержує негайно і готівкою мила фру Нора Хельмер".
Ф р у Л і н н е. Але, люба Норо, — що ж це за старий?
Н о р а. Господи, як ти не розумієш? Ніякого старого не було зовсім. Це лише моя уява. Я просто потішала себе цим, коли не знала, де взяти грошей. Ну, та Бог з ним, з усім, з оцим нудним старим. Тепер мені однаково. Не треба мені більше ні його, ні його духівниці, тепер мені й горя мало, Кристино! (Схоплюється.) О Господи, як чудово! Подумати тільки: горя мало! Не знати ні турбот, ні клопоту! Жити собі та поживати, вовтузитися з дітлахами! Обставити свій дім так красиво, витончено, як любить Торвальд. А там, подумай, не за горами і весна, синє небо, простір. Можливо, пощастить проіхатися кудись. Можливо. — знову побачити море! Ах, справді, як чудесно жити і почувати себе щасливою!
У передпокої чути дзвінок.
Ф р у Л і н н є (встає). Дзвонять. Мені, мабуть, краще вийти.
Н о р а. Ні, залишайся. Сюди навряд чи хто зайде. Це. певно, до Торвальда...
С л у ж н и ц я (на дверях передпокою). Вибачте, пані, тут якийсь пан хоче поговорити з паном адвокатом.
Н о р а. Тобто, з директором банку, хочеш сказати.
С л у ж н и ц я. З паном директором. Та я не знаю, — адже там лікар...
Н о р а. А що це за пан?
К р о г с т а д (на дверях). Це я, фру Хедьмер.
Фру Лінне, вражена, здригнувшись, одвертається до вікна..
Н о р а (ступивши крок до Крогстада, з хвилюванням, притихлим голосом). Ви? Що це значить? Про що ви хочете говорити з моїм чоловіком?
К р о г с т а д. Про банківські справи, певною мірою. Я посідаю невеличку посаду в акціонерному банку, а ваш чоловік буде тепер нашим директором, як я чув...
Н о р а. Отже...
К р о г с т а д. В особистій справі, фру Хельмер. Більше нічого.
Н о р а. То будьте ласкаві пройти до його кабінету. (Байдуже вклоняється, зачиняє двері до передпокою, потім підходить до грубки подивитись, чи добре в ній горить.)
Ф р у Л і н н е. Норо... хто це був?
Н о р а. Приватний повірений Крогстад.
Ф р у Л і н н е. Отже, не справді він.
Н о р а. Ти знаєш цю людину?
Ф р у Л і н н е. Знала... Кілька років тому. Адже він якийсь час вів справи у наших краях.
Н о р а. Так-так, правда.
Ф р у Л і н н е. Як він змінився!
Н о р а. Він, здається, був дуже нещасливо одружений.
Ф р у Л і н н е. То він тепер удівець?
Н о р а. З купою дітей... Ну от, розгорілось. (Зачиняє дверцята грубки і легко відсуває качалку.)
Ф р у Л і н н е. Він, кажуть, займається найрізноманітнішими справами?
Н о р а. Так. Дуже можливо. Я зовсім не знаю. Але годі нам думати про справи. Нудно.
З кабінету Хельмера виходить лікар Ранк.
Л і к а р Р а н к (ще на дверях). Ні-ні, я не хочу заважати. Я краще загляну до твоєї дружини. (Зачиняє за собою двері і помічає Фру Лінне.) Ах, вибачте! Я і тут, здається, буду заважати.
Н о р а. Анітрохи. (Представляє їх одне одному.) Лікар Ранк — Фру Лінне.
Р а н к. Ось як. Я частенько чув це ім'я у цьому домі. Здається, я обігнав вас на сходах, коли йшов сюди.
Ф р у Л і н н е. Так!.. Я піднімаюсь нагору дуже повільно. Мені важко...
Р а н к. Еге ж... Маленьке зіпсуття внутрішнього механізму!
Ф р у Л і н н е. Скоріше — просто перевтома.
Р а н к. І тільки? То, мабуть, приїхали до міста відпочити — бігаючи у гості.
Ф р у Л і н н е. Я приїхала сюди шукати роботи.
Р а н к. Що ж. це особливо слушний засіб від перевтоми?
Ф р у Л і н н е. Адже треба жити, лікарю.
Р а н к. Так, якось приємно думати, ніби це вельми потрібно.
Н о р а. Ну, знаєте, лікарю!.. І ви ж не від того, щоб пожити.
Р а н к. Ну так, виходить. Як мені не погано, я все-таки готовий жити і мучитись якомога довше. І всі мої пацієнти також, і всі моральні каліки так само. Зараз ось один такий сидить у Хельмера...
Ф р у Л і н н е (тихо). А!...
Н о р а. Кого ви маєте на увазі?
Р а н к. Приватного повіреного Крогстада, людину, про яку ви нічого не знаєте. У нього підгнило саме коріння характеру, добродійко. Але й він твердить як щось непорушне, що і йому треба жити.
Н о р а. Справді? Про що ж він прийшов говорити з Торвальдом?
Р а н к. Ій-право, не знаю. Чув тільки щось відносно акціонерного банку.
Н о р а. Я не знала, що Крог... що цей приватний повірений Крогстад має відношення до банку.
Р а н к. Так, він посідає там якусь посаду. (До фру Мінне.) Не знаю, чи водяться у ваших краях такого сорту люди, які наче в гарячці шмигляють усюди, рознюхуючи, чи не пахне де моральною гнилизною, щоб потім цю особу мати на увазі для призначення на якусь вигідну посаду. А здоровим доводиться смиренно залишатися за порогом.
Ф р у Л і н н е. Але ж хворі більше, ніж усі інші, потребують догляду.
Р а н к (знизуючи плечима). Отож воно й саме через такі погляди суспільство перетворюється на лікарню.
Нора зайнята власними думками, раптом сміється негучно і плескає в долоні.
А ви чого смієтеся з цього? Чи знаєте ви власне, що таке суспільство?
Н о р а. Дуже мені потрібне ваше нудне суспільство! Я зовсім з ІНШОГО сміюся... Страх як утішно! Скажіть, лікарю, тепер усі службовці в цьому банку підкорені Торваль#У?
Р а н к. То саме це вас так дуже втііиас?
Н о р а (посміхаючись і наспівуючи). Це вже? моя справа. Моя справа. (Ходить по кімнаті.) Та й справді, страх як приємно подумати, що ми... цебто Торвальд, має таїСИЙ вплив на таку силу людей. (Виймає з кишені торбинку.) Лікарю Ранк, чи не хочете ви мигдалевого печива?
Р а н к. Те-те-те, мигдалеве печиво! Я гадав, oо це у вас заборонений плід.
Н о р а. Так, але це Кристина мені принесла трішки.
Ф р у Л і н н е.