Хроніки Нарнії — 7. Остання битва

Клайв Степлз Льюїс

Сторінка 7 з 26

Тіріан знову лишився на самоті в холодній темряві ночі.

Мимоволі він почав пригадувати все, що йому було відомо про колишніх королів Нарнії – тих, хто правив країною задовго до нього у славетну давнину, і дійшов висновку, що жоден із них – принаймні так здавалося йому – ніколи не переживав такі часи, як він.

Він пригадав навіть історію прапрадіда свого прапрапрадіда короля Ріліана, як того викрала підступна чаклунка, коли він був ще зеленим парубком, та як довгі роки тримала його у непроглядних печерах підземного королівства, що залягало під землею, тобто під землями суворих північних велетнів, – то й то, у якій, здавалося б, безвиході був його пращур, а врешті-решт з невідомих країв, що були десь по той бік Ліхтарної пустки, далеко-далеко за межами Нарнії, прийшли йому на допомогу двоє невідомих, але дуже кмітливих дітлахів, які здолали злі чари та витягли його з підзем'я на білий світ, і повернувся той додому живий і здоровий, а потім ще й правив країною довго та щасливо.

– Ех, не те, що я, – зітхнув про себе Тіріан.

З Ріліана думки його перекинулися на ще давнішу історію – історію Ріліанового батька, Каспіана Мореплавця; як той змушений був тікати від свого дядька, самозваного короля Міраза, який будь-що хотів позбутися свого небожа, та переховувався у гномів, аж поки не зібрав військо та не викинув заморців із Нарнії. Ця історія теж мала щасливий кінець, бо знов-таки, у лиху годину на допомогу йому прийшли діти, які теж з'явилися в Нарнії з-поза меж цього світу; а було їх навіть не двоє, а четверо, і всі вони брали участь у великій битві, де вирішувалася доля Нарнії. Каспіан тоді посів законний трон свого батька.

– Але те було дуже й дуже давно, – зупинив себе Тіріан. – Нині такі дива вже, либонь, не трапляються.

Та обірвати спогади було не так просто. Він пригадав – недарма він гарно вивчав історію, коли був ще маленьким хлопчиком, – що саме ті четверо дітлахів, які допомогли Каспіану здобути перемогу над грізним Міразом, за тисячоліття до того вже бували в Нарнії; і тоді вони вчинили таке, про що нарнійці згадуватимуть доти, доки існує Нарнія. Бо здолали вони не когось там, а Велику Чаклунку, що наслала на землю віковічну зиму, а з дітьми на землю прийшла весна. Потім вони посіли трон у Кейр-Паравелі. Їхнє правління потім назвали золотою добою Нарнії… Дивно те, що в ті часи Аслан теж з'являвся у землі нарнійській частіше, ніж тепер, коли його допомога конче потрібна.

– Аслане… Тоді ти з іншого світу… – раптом осяяла його дивна думка. – Вони завжди разом і приходили лише тоді, коли справи тут були такі кепські, що, як то кажуть, далі нікуди. От чому, чому б їм не прийти просто зараз?!

Так подумав він і потроху почав гукати:

– Аслане! Аслане! Аслане! Прийди до нас! Несила нам без тебе!

Та відповіддю йому було те саме: тиша і темрява.

– Нехай я тут загину, – не витримав король. – Бо що мені моє життя без моєї країни?! Про одне благаю: прийдіть та врятуйте Нарнію!

Проте ніч залишалися ніччю, а ліс – лісом, а якщо вже щось і змінилося, то не навкруги, а лише в серці самого короля. У його серці зажевріла надія. І ця надія зростала з кожною хвилиною, а чому – він і сам не знав.

– О, Аслане, Аслане, – прошепотів самими вустами Тіріан. – Якщо ти сам не прийдеш, то надішли мені хоча б допомогу – тих дітлахів з іншого світу! Якщо ти сам не в змозі викликати їх, дозволь мені догукатися до них – нехай мій голос почують в інших світах!

І зібравши останні сили, а їх залишалося не так уже й багато, та відкинувши острахи, несподівано для себе він закричав на весь ліс:

– Гей, дітлахи! Ті, кому не байдужа Нарнія! Врятуйте нас! Крізь віки та світи закликаю вас я, Тіріан, король Нарнії, володар Кейр-Паравелю та Самотніх островів!

Тієї ж миті сили полишили його і він чи то впав у нестяму, чи то провалився в сон, якщо то дійсно був сон, адже він був значно яскравішим за будь-який сон, що він бачив за своє життя.

Отже, йому привиділося, ніби стоїть він у світлій кімнаті, у якій за столом зібралися семеро. Здається, у них щойно скінчилася трапеза. Двоє з них були досить похилого віку: чоловік із сивою бородою та літня жінка з незвичним для її віку вогником та усмішкою в очах. Праворуч від старого сидів юнак, за віком, здається, навіть молодший за Тіріана, та попри його юність обличчя його виказувало риси, притаманні особам королівської крові та справжнім воїнам. Те саме можна було сказати й про юнака праворуч від жінки. Просто навпроти Тіріана сиділа русява дівчина, на вигляд – молодша за обох хлопців. А ще тут були хлопчик та дівчинка, молодші навіть за неї. Нічого дивного в тому, що люди зібралися навколо стола, звісно, не було, а от що одразу кидалося в очі, то був просто таки чудернацький, як на Тіріана, одяг – дивнішого він і уявити собі не міг.

Та стояти-витріщатися, що в тому одязі й до чого, було ніколи. Побачивши його, троє з присутніх, ті, що сиділи навпроти, скочили на ноги; хтось зойкнув, а жіночка спершу стенулася, а потім зітхнула. Старий, хоч і залишився сидіти, як сидів, здається, з несподіванки зробив якийсь невдалий рух та змахнув з краю столу склянку – принаймні, Тіріан почув дзенькіт, із яким зазвичай скло розбивається об підлогу.

Тіріан побачив, що всі вп'ялися в нього, наче він сам був якимсь дивом, аж раптом збагнув, що вони вбачають у ньому не стільки диво, скільки примару. Він також помітив, що той хлопець, у якому вгадувалися королівські риси, аж ніяк не відсахнувся і не здригнувся, хоча і трохи зблід та стис пальці в кулак. Саме він і порушив мовчання.

– Мов! Якщо ти не тінь і не примара – мов! Ти схожий на нарнійця, а ми тут, усі семеро, – ті, кому не байдужа доля Нарнії.

Тіріан хотів був розповісти, що він не хто інший, як Тіріан, король Нарнії, і що Нарнії вкрай потрібна їхня допомога, та жодного слова не зірвалося з його вуст. Тоді він спробував теж саме прокричати, та (як воно буває уві сні, і в мене теж було) хоч як кричи – тебе не чують.

Він побачив, що хлопець, який звернувся до нього, підвівся на ноги.

– Тінь ти чи примара, чи будь-хто, – мовив він, заглядаючи Тіріану просто в очі, – іменем Аслановим заклинаю тебе: відповідай мені, бо я маю знати все. Я король Пітер.

Раптом кімната попливла перед очима Тіріана. Голоси – тепер усі семеро щось казали разом – почали віддалятися, і він чув лише окремі слова:

– Дивись! Він розчиняється в повітрі… Він тане… Зникає… Зник…

Тіріан розчахнув очі. Руки й ноги в нього вже зовсім заклякли, від холоднечі зуб на зуб не скочив, а він так само стояв, прив'язаний до старого ясена. Ліс потроху наповнювався блідим розмитим світлом, що передує світанку, одяг короля просяк вранішньою росою – починався новий день.

Це було гірке пробудження. Гіршого пробудження в його житті ще не було.

Розділ 5

Як до короля прийшла допомога

Страждання тривали недовго. Майже одразу почувся удар, потім ще один, і за мить перед ним стояли двоє дітей. Він точно знав, що вони з'явилися не з-за дерева, до якого він був прив'язаний, бо він почув би. Насправді, вони взялися нізвідки. Він одразу ж відзначив, що вони були одягнені у таку ж саму дивну неяскраву одежу, як і люди з його сну; одразу зрозумів він і те, що перед ним стояли наймолодші з тих сімох – хлопчик та дівчинка.

– Ох, – сказав хлопчик, – аж дух захопило! Мені навіть здалося…

– Скоріш розв'яжи його, – урвала його дівчинка, – поговоримо потім. – А тоді додала, повернувшись до Тіріана: – Вибачте, що так довго. Прийшли, щойно змогли.

Поки вона це казала, хлопчик витягнув із кишені ножа та поспіхом зрізав з короля пута – надто швидко. У короля настільки заніміло тіло, що, коли останню мотузку було зрізано, він завалився вперед на коліна та руки. Лише добряче розтерши ноги, він зміг підвестися.

– То були ви, – почала дівчинка, – то ви з'явилися до нас, коли ми вечеряли? Десь тиждень тому?

– Тиждень, добра дівчино? – здивувався Тіріан. – Із тієї пори й десяти хвилин не минуло.

– Звичайна плутанина з часом, Поул, – пояснив хлопчик.

– Я пригадую, – сказав Тіріан, – про це оповідалося у старих казках. Час у вашій дивній країні пливе не так, як у нас. До речі, уже час забиратися звідсіля, бо мої вороги близько. Чи підете ви зі мною?

– Звичайно, – відповіла дівчина. – Ми тут, аби допомогти вам.

Тіріан підвівся і повів їх униз пагорбом, на південь від хліва. Він уже знав, куди їм податися, але спершу потрібно було добратися до каменів, де вони не залишили б слідів, та перетнути річку, аби відбити будь-який запах. Добру годину вони обережно пробиралися кам'яними засадами та переходили вбрід річки, і весь цей час було не до балачок – не вистачало подиху. Але Тіріан ні-ні, а й зиркав на своїх супутників. Якось дивно і водночас ніяково було Тіріану йти поряд зі створіннями з іншого світу, але тепер і старі історії здавалися більш правдивими, аніж будь-коли… Ніби от-от могло трапитися що завгодно.

– Тепер, – сказав Тіріан, коли вони опинилися на краю маленької долини, яку з обох боків обступали березові гаї, – ми у відносній безпеці від тих лиходіїв і можемо йти повільніше.

Зійшло сонце, усюди блищала роса і співали пташки.

– Здається, не завадило б і щось перехопити. Ми-то з Поул уже поснідали, а от вам, сір, саме час, – зауважив хлопчик.

Тіріан замислився був над тим, що ж означає те "перехопити", але коли хлопчик відкрив опуклий ранець і витягнув звідтіля засмальцьований м'який пакунок, усе стало зрозуміло. Король зголоднів, мов звір, хоча й до цієї миті зовсім того не помічав. У пакунку знайшлися два сендвичі з яйцем, два с сиром та два з якоюсь пастою. Якби не голод, останні два Тіріан і до рота не взяв би, бо в Нарнії таке не їсть ніхто. Поки він доїдав останній сендвич, вони дійшли до низу долини і знайшли моховий стрімчак, з якого било маленьке піняве джерельце. Усі троє зупинилися, аби напитися і збризнути розпалені обличчя.

– Саме час, – сказала дівчина, відкидаючи з лоба мокре волосся, – тобі розповісти нам хто ти такий, чому був прив'язаний і що тут взагалі коїться.

– Із превеликим задоволенням, ясна панночко, – погодився Тіріан, – але не можна стояти на місці.

Вони продовжили свій шлях, і Тіріан розповів їм, хто він і що з ним трапилось.

– …Тепер, – закінчив він, – я направляюся до однієї вежі з тих трьох, що були зведені моїм предком у Ліхтарній пустці супроти зловмисників, що вешталися там колись.

1 2 3 4 5 6 7