Самих дроворубів поки видно не було – їх приховував великий пагорб. Та коли король зійшов на верхівку та окинув поглядом те, що колись було Ліхтарною пусткою, красою та гордістю Нарнії, він змінився в обличчі.
Просто поперек віковічного пралісу, того самого пралісу, де колись дивували погляд могутні дерева, що зросли з золотих та срібних зерняток того самого пралісу, де колись людське дитя з нашого світу посадило дерево-оберіг Нарнії, тепер пролягла широка просіка – вона скидалася на кровоточиву рану на живому тілі землі. Від просіки аж до ріки тягнулися нерівні брудні подряпини рівчаків, якими стовбури повалених дерев волочили до сплаву. Робота аж кипіла: стукали сокири, клацали батоги, коні хрипіли, ледь-ледь тягнучи могутні стовбури до річки. Та перш за все вражало навіть не це: ані король, ані єдиноріг не очікували побачити на вирубці стільки людей – половина з тих, хто рубав священний ліс, були саме люди, а не розумні нарнійські звірі. Іще один погляд – і стало зрозуміло, що то зовсім не русяві нарнійці, а засмаглі бородані, які прийшли з Остраханства, країни, що лежала на півдні, і навіть не поряд, а далеко за межами Нарнії, аж за Древляндією та Великою пустелею, що простягалася поза нею.
Авжеж, не існувало причини з якої в Нарнії не можна було зустріти остраханця: чи то купця з караваном, чи то амбасадора з почтом – у ті дні між Нарнією та Остраханством відносини були досить мирними. Та чому їх зібралися в Нарнії десятки та чому вони прийшли рубати нарнійський ліс – збагнути цього Тіріан аж ніяк не міг. Він перехопив меча зручніше, а плащ намотав на ліву руку, і пішов до непрошених гостей.
Найближче були двоє остраханців, що понукали та сварили коня, який застряг у ритвині з багнюкою, намагаючись витягти чималий стовбур. Коли король опинився поруч, вони саме намагалися зрушити коня з місця батогами.
– Ворушися, ти, ледачий син лінивця! От знайшла свинюка багнюку! – горлали вони, клацаючи батогами. Кінь і без того тягнув щосили: очі в нього почервоніли, того й диви – повилазять, з боків стікала піна, та все дарма.
– Чи ти заснув там, ледача тварюко?! – гримнув один з остраханців, якому, певно, увірвався терпець, та шмагнув коня батогом. І тут сталося неймовірне.
З першого погляду на лісоповал Тіріан одразу ж про себе вирішив, що коні, якими остраханці вивозять ліс, були їх власними – такими собі нерозумними та безпорадними істотами (яких, до речі, і в нашому світі чимало). Нічого іншого він і припустити не міг. Ось чому як не прикро йому було за безпорадних остраханських коней, з яких знущаються жорстокі хазяї, а за живі дерева йому було болючіше (бо на відміну від коней вони навіть втекти не могли). Йому й на думку не спадало, що якісь там остраханці ладні приборкати волелюбного та розумного нарнійського коня, не кажучи про те, аби огріти того батогом. Аж тут, тільки-но батіг опустився йому на спину, кінь спочатку став дибки, а потім позадкував та жалісно так мовив:
– Навіщо ж за батіг одразу хапатися, дурень ти та сатрап! Не бачиш – я й так роблю все, на що ладен.
Дивитися на те, як чужинці знущаються з вільних нарнійських коней, паплюжачи священний нарнійський ліс, було вже занадто. Рука з мечем сама здійнялася, єдиноріг рішуче виставив свій грізний ріг, і разом вони кинулися вперед. Наступної миті обидва остраханці лежали мертвими в багнюці: одному меч відтяв голову, а іншого прямо в серце вразив ріг.
Розділ 3
Круть у всій красі
– Добрий мій пане коню, ох, пане коню, – звернувся король до звільненого, як він гадав, коня, поспіхом рубаючи шворки. – Як же так сталося, що вас загнобили чужинці? Чи вони вже й Нарнію захопили? Чи, може, відбулася яка битва, а нам про те й невідомо?
– Та ні, сір, – важко дихаючи від непосильної праці, відповів кінь, – нічого такого не було. Прийшов от Аслан і повелів…
– Бережіться! Небезпека, мій королю! – перервав коня на півслові Діамант.
Тіріан підняв очі й побачив, що з усіх боків до них біжать остраханці, а з ними й нарнійські звірі. Ті двоє загинули мовчки, навіть злякатися не встигли, тому інші второпали, що щось трапилося не одразу, а лише коли помітили сторонніх там, де щойно були їх товариші. Та, помітивши, одразу ж кинулися мститися. Хтось біг із сокирою, а хтось (таких була більшість) – з ятаганом наголо.
– Нумо, швидше! Стрибайте мені на спину! – встиг крикнути єдиноріг, підставляючи бік королю. Той злетів верхи вже на скаку, і не встигли нападники оговтатись, як спритний єдиноріг рвонув з місця в кар'єр та зник з очей. Дорогою він двічі змінював напрямок, перетнув ручай і, не збавляючи ходи, через плече спитав:
– Куди далі, сір, до Кейр-Паравелю?
– Зажди, друже, – стримав його Тіріан, – дай-но мені злізти. – Він зісковзнув зі спини єдинорога та став обличчям до нього. – Діаманте, ми вчинили страшне, – мовив.
– Але ж нас змусили, – заперечив Діамант. – Спро-во-ку-ва-ли!
– Хай там як! Кидатися на когось, не кинувши перед тим виклику, до того ж, здається, на неозброєних – то аж ніяк не звитяга, Діаманте! Ми – не месники, ми – вбивці! Я вкрив себе ганьбою на віки вічні.
Діамант опустив голову. Йому теж було соромно.
– І от іще що: кінь обмовився, буцімто все відбувається за наказом Аслановим. Щось таке казав і щур. Усі одноголосно твердять, що Аслан тут, у Нарнії. А що як це правда?
– Сір, невже ви й справді гадаєте, що Асланові може спасти на думку вдатися до такого безчинства?
– Але ж це не той лев, якого можна приборкати, а коли так, то як зрозуміти, що може спасти йому на думку? Ти як знаєш, Діаманте, а я мушу повернутися. Я покладу свого меча перед остраханцями і попрошу віддати мене на суд Асланів, хай він вирішить ступінь моєї провини і сам покарає мене.
– То ви віддаєте себе не в руки правосуддя, а в руки ката, – розсудив Діамант.
– Прийняти смерть, якщо таким буде його суд, то не ганьба, мій друже. Ганьба відсиджуватися у кущах і тремтіти з остраху, гадаючи: чи прийшов він чи ні, і якщо прийшов – то чи той це Аслан, у якого ми вірили, чи зовсім інший, грізний і лячний. Це наче одного ранку побачити, як зійшло чорне сонце – то воно ще сонце чи вже ні?
– Це наче припасти до води, аби втамувати жагу, а вода… суха. Ось що це таке! Та ваша правда: це кінець усім речам, які ми знали. Навіщо ж мені таке життя? І якщо вже нічого не вдієш – що ж, ходімо здаватися на милість тих, що рубають ліси.
– Немає потреби йти здаватися обом, – відповів король.
– Усі ці роки ми були разом і жоден з нас ніколи не полишав іншого у скруті – невже ви гадаєте, що я покину вас тепер? Якщо не буде вас і якщо Аслан – не Аслан, то краще вже померти разом із вами сьогодні, ніж завтра жалкувати, що ми не померли разом.
Більше нічого вони один одному не сказали, а повернули і пішли назад. В очах у них стояли гіркі сльози.
Коли вони знову повернулися туди, де на них аж ніяк не чекали, остраханці зчинили страшенний ґвалт і, розмахуючи ятаганами та сокирами, кинулися до прибульців. Та король не збирався чинити опір – він простягнув їм меча, тримаючи його лезом до себе, а рукояттю до них, та мовив:
– Я той, хто ще вранці був королем Нарнії. А тепер лише нещасний лицар, який зганьбив свою честь і ввіряє себе на милість Аслана. Відведіть мене до нього!
– Мене теж, я теж здаюся, – коротко додав Діамант.
Чорняві бородані тісним колом оточили їх, обдаючи запахами часнику та цибулі; їхні вирячені очі люто блищали на засмаглих обличчях. Меч у короля одразу ж відібрали, руки скрутили за спиною, а Діаманту на шию накинули зашморг. Остраханець, який, судячи з того, що на голові мав шолом, а не тюрбан, як у інших, був тут за ватажка, одразу ж зірвав із Тіріана золоту тіару і швиденько заховав її серед складок свого пишного вбрання. А потім полонених повели кудись углиб вирубки, де над лісом (або краще сказати "над колишнім лісом") здіймався пагорб, а все навкруги вже було порубано вщент. І ось що там побачили полонені.
На верхівці пагорба, де раніше росли дерева, тепер стояла хатина не хатина, а щось таке, більше схоже на хлів під очеретяною стріхою. Двері у хлів були щільно зачинені. Коло дверей, просто на траві, сиділо якесь плюгаве людиноподібне створіння: мавпа не мавпа, а такий собі облизян. Тіріан і Діамант, які сподівалися побачити Аслана, а про якусь там мавпу, чи що воно таке, навіть не чули, щонайменше дуже здивувалися. Плюгавою мавпою біля входу в хлів, як ви вже, мабуть, здогадалися, був не хто інший, як Круть. З того часу як ми востаннє про нього чули, а було це ще тоді, коли він мешкав на дереві поблизу озера Чан, Круть дещо погладшав, та попри те зробився огиднішим разів у десять, бо тепер він був не просто мавпою, а мавпою, одягненою по-людськи. Він був запханий у пурпурову оксамитову камізельку, що стискала його під пахвами, а знизу випирало пузо – бо що там не кажи, а шили та кроїли її на гнома. На ногах він мав справжні пантофлі, та ще й які: щоправда без задників, але ж з носами, оздобленими дорогоцінними камінцями. Авжеж, ті теж сиділи якось недолуго, бо задні ноги в мавп, вони – як руки, добре пристосовані, аби лазити по деревах, але аж ніяк не носити пантофлі. На голові у нього красувалося щось на кшталт корони – на вигляд, щоправда, з паперу. Біля його ніг височіла величезна купа горіхів, які він хвацько хрупав один за одним, клацаючи щелепами та випльовуючи шкарлупки. Час від часу він підтягував камізельку аж під пахви, аби почухрати пуза.
Обличчям до нього у декілька рядів вишикувалась добра юрба нарнійських розумних звірів – усі вони мали стривожений і розгублений вигляд. Коли вони побачили полонених, що їх привели остраханці, над юрбою почулися стогін і плач.
– О, ясновельможний пане Круть, Асланів речник, – мовив остраханський ватажок. – Ми привели вам двох полонених злочинців, завдяки нашій воїнській доблесті та вмінню, а також волею великого бога нашого Таша, нам вдалося захопити цих окаянних головорізів живими.
– Ти ж бач який меч! А дайте-но мені його сюди! – наказав Круть.
Йому з поклоном передали королівський меч із перев'яззю та усім іншим, і він одразу ж начепив те собі на шию. Жалюгіднішого видовища, ніж мавпа в камізельці з мечем, ніхто й ніколи не бачив.
– Долю цих двох ми вирішимо трохи пізніше, – мовив облизян, спльовуючи шкарлупки у їх напрямку. – Вони заждуть, але є справа, яка чекати не може.