Мушу визнати, що я супроводжував його в тому плаванні: його і славного миша Рипічипа, лорда Дриніана та інших. Річ у тому, хоча в це важко повірити, що в нашому світі час плине інакше, ніж у вашому. Так от, з усією відповідальністю попереджаю: я повністю на боці короля, і тому якщо ця совина нарада насправді не що інше, як совина зрада, то я не бажаю мати з нею нічого спільного!
– Пугу-пугу, – обурено загукали пугачі та сови, – якщо ви на боці короля, то ми й поготів.
– Тоді до чого увесь цей нічний гамір? – не зрозумів Бяклі.
– Угу… А ось до чого, – за всіх відповів Сизокрил. – Якщо їхня невисокість лорд-регент гном Тиквік хоч краєчком вуха вчують, що ви збираєтеся на пошуки зниклого принца, то ви й кроку ступити не встигнете, як вас зупинять, а то й, чого доброго, візьмуть під замок.
– Що за маячня? – не втримався Бяклі. – На що ж ви натякаєте: що Тиквік – зрадник? Під час наших мандрівок із Каспіаном… королем Каспіаном я багато чого чув про нього, та не чув жодного поганого слова. Король довіряв йому, як самому собі!
– Ух ти! – ухнув голос із темряви. – Тиквік аж ніяк не зрадник! Та, бачите, за довгі роки багато хто із славетних воїнів: лицарів, кентаврів і навіть добросердих велетнів числом не менш за тридцять – вирушали на пошуки королевича, і жоден із них не повернувся додому. І тоді сам король не витримав і видав указ, за яким заборонив усі подальші пошуки. Мовляв, не може Нарнія втрачати кращих своїх синів через пошуки одного, хай навіть і його власного, сина. Порушити цей указ означає піти проти волі короля.
– Нам би він не відмовив! – палко вигукнув Бяклі. – Якщо б довідався, хто я і хто мене сюди послав!
– Нас послав! – встигла докинути слівце Джил.
– Угу! – погодився Сизокрил. – Гадаю, що король, може, й дав би своє "угу", та він же ого-го як далеко. А от Тиквік – той нізащо королівський указ не порушить. Тиквік – він такий: слово його – мов кремінь, наче сталь – його дух, а чує, як глуха тетеря, – ось який у нього слух, а який він упертюх, то позаздрить і віслюк. То з якого-такого лиха вони мають робити для когось виняток?
– Тільки не подумайте, – додав хтось із темряви, – що вже до кого-кого, а до нас він має прислухатися, адже мудрість наша, пугачів та сов, зайшла у приказку. Овва! Він, бачте, старіший од будь-кого з нас, тому – знай собі! – торочить: "Ех, малі ви пташенята й нерозумні! А я вас пам'ятаю, коли ви ще яйцями були в дуплі! А яйця, як відомо, курки не вчать! А тому киш звідси, сер! Кишмиш-комиш!"
У пугача, який усе це розповів, вийшло так схоже на гнома, що за мить сов'яча сходка озвалася одностайним сміхом. Той сміх був не тільки дружним, а ще й дружнім, тому діти одразу збагнули, що ставлення до Тиквіка в нарнійців та в нарнійського птаства було приблизно таким, як у школярів до старого й суворого вчителя у школі, якого можна побоюватися, над яким можна підсміюватися, та не можна не любити й не поважати.
– А чи надовго поїхав король? – спитав Юстас, коли нарешті запала тиша.
– Ох, про це невідомо нікому, навіть йому самому, – перевівши дух, відповів Сизокрил. Подейкують, на одному з островів, здається, на Скипідарі, бачили Аслана. Щойно ті чутки дісталися королівських вух, як король сказав собі, що й сам себе не пробачить, якщо перед смертю не зробить останньої спроби знайти зниклого сина. Але до того він має побачити Аслана та почути його пораду: кого лишити після себе королем. Якщо ж чутки не справдяться і Лева там немає, то він попливе далі на схід, до архіпелагу Семи Островів, а далі – іще далі, аж до Самотніх островів, а далі – чимраз далі й далі. Нікому він про те не казав, але, здається мені, запала та давня подорож до краю світу йому в саме серце, і саме воно підказує йому, куди плисти.
– Тому про його повернення найближчим часом годі й мріяти, – розсудливо мовила Джил.
– Ох, ваша правда, – зітхнув пугач, – ох, що робити? От якби ж ви постали перед королівські очі одразу, щойно прилетіли, він, гляди, ще й військо вам зібрав би в допомогу!
Джил одразу ж прип'яла язика, сподіваючись лише на те, що і в Юстаса вистачить шляхетності не розпатякувати про те, як і чому все сталося як сталося. А той уже й рота роззявив, та вчасно схаменувся і лише пробурмотів, звертаючись радше до себе, ніж до когось іншого: "Ось моєї провини в тому аж ніяк немає!" А на повний голос він сказав інше:
– Пусте, як-небудь впораємося й самі! Та до того хотілось би зрозуміти от що: якщо ці збори, які у вас ще звуться "совиним парламентом", і справді є така собі парламентська асамблея, а ніяк не протизаконна змова, то навіщо збирати їх таємно, уночі, та ще й серед доволі підозрілих руїн?
– Тьху, тьху, тьху! – пролунало в пітьмі одразу з усіх боків. – А де ж іще нам збиратися всім разом? Та й коли, як не вночі?! Тут усе ясно, як ніч, – заходився пояснювати Сизокрил, – не знаю, як у вас, а в Нарнії – ох, у багатьох! – є така шкідлива звичка: усі справи робити вдень, коли нещадно пече сонце – уф! – саме тоді, коли всі розумні люди, я маю на увазі сови… сплять! Як наслідок, коли настає ніч, вони сліпі та глухі, а дурні вже настільки, що й слова розумного з них не витягнеш. У нас, у нічних птахів, усе навпаки: ми за розумні звички, і саме тому, коли нам треба обмізкувати щось разом, ми і збираємося у найслушнішу для того годину – опівночі.
– Зрозуміло. Перейдемо до наступного питання: перш ніж розпочати пошуки, я маю знати, як саме зник принц.
Розповідати визвався, здається, найстаріший з усіх пугачів. І от що він розповів.
…Раннім ранком одного ясного дня у місяці травні років із десять тому юний лицар принц Риліан, син короля Каспіана, зі своєю матусею, в супроводі чималого почту, вирушив на кінну прогулянку кудись до північних земель Нарнії. Серед вершників було чимало високородних ясновельможних панів та панночок, а голову їх прикрашали віночки з зеленого листячка, за поясом були запнуті сопілочки, а от мисливських собак із собою не брали, бо їхали не на лови, а вітати весну.
Сонце вже припікало, коли виїхали вони на широку галявину, через яку просто з лісу вибігав жвавий струмок. Тут вони спішилися та й розпрягли коней, розстелили плащі та й сіли собі перепочити, попоїсти й попити, та й пісні поспівати. На той час королева вже й втомилася і, втомлена, так на тих плащах і задрімала на зеленому моріжку біля прохолодного струмка, а всі інші, аби не тривожити її сон веселощами та піснями, відійшли подалі, на інший бік галявини. Аж раптом, де не взялася, із темного лісу виповзла велика-велика змія і непомітно підповзла до королеви та вжалила сплячу королеву в руку. Почувши скрик, усі кинулися назад, а першим був принц Риліан. І встиг він побачити ту велику-велику змію, зелену, наче й сама її отрута, що нишком плазувала геть до лісу. І вихопив тоді Риліан свого меча й кинувся за нею, та ліс був зовсім поруч, і в хащах та змія зникла, як і не було. Тоді кинувся Риліан до матері, а всі вже клопотали біля неї, та, ледве побачивши її обличчя, зрозумів, що всі ті клопоти даремні й що найкращі у світі лікарі – і ті були б безсиллі перед отрутою. А королева, поки ще була жива, усе намагалася сказати синові щось дуже важливе наостанок. Та губи вже не слухалися її, як він не прислухався, та так нічого й не зрозумів. Ось так вона й померла: від скрику й до смерті не минуло й десяти хвилин.
Після того принесли мертву королеву додому до рідного замку, де невтішний король і Риліан, і вся-вся Нарнія гірко оплакували її сконання, бо не було в Нарнії леді ані мудрішої, ані витонченішої, ані привітнішої за неї. Та це було й не дивно, бо Каспіан, тоді ще принц, привіз собі наречену аж зі східного краю світу; подейкують, навіть у жилах її текла кров не звичайна, а зоряна.
А як поховали королеву, то дуже Риліан за нею журився, а потім занадився на вранішній зорі сідлати вірного коня і мчати на північ на пошуки тієї підступної змії, аби вбити її і тим помститися кров'ю за кров. Ніхто йому не докоряв, хоча щоразу повертався він додому ледь-ледь пересуваючи ноги та з кожним разом зневірявся дедалі більше. Ось так промайнув місяць, аж раптом усі помітили, що з ним коїться щось дивне. В очах у нього застиг вираз, який буває лише у людини, яка щойно побачила видіння; так і кінь його – дарма що мав скакати мало не цілий день, а гарцював так, ніби його тільки-но вивели зі стайні.
Одного вечора найближчий друг і наставник Риліана, ніхто інший, як лорд Дриніан, який, до речі, у тому славетному плаванні на схід був капітаном королівського корабля, не витримав та сказав тому от що:
– Вашій високості треба вже припинити ганятися за невідомим змієм, бо немає звитяги в тому, аби покарати нерозумну твар, вона ж бо не людина, то ви гаєте свої зусилля на те, що не варте того.
На це відповів йому принц:
– Ах, мілорде, сьогодні вже сьомий день, як я про того змія і думати забув!
– Тоді навіщо кожен день зрання ви вирушаєте в путь до північних лісів?
– Бо я, мілорде, зустрів красу, якої ще не бачив світ, – засмучено мовив у відповідь принц.
– Мій любий принце, – здивувався лорд Дриніан. – Зробімо ось що: як зберетеся завтра в дорогу, покличте й мене з собою, бо я такого дива теж не бачив.
– Із нашим задоволенням, мілорде, – так сказав йому Риліан.
Так вони й зробили.
Наступного ранку обидва осідлали коней та рушили на північ. Ніде не зупиняючись, вони гнали й гнали коней, аж поки не опинилися на тій самій галявині біля того самого джерела, де зустріла свою смерть королева. Дриніану здалося дивним, що для перепочинку з усіх можливих місць принц вибрав саме це. Так чи інакше, але саме тут вони й злізли з коней, і сіли біля ручаю, і сиділи мовчки, аж доки сонце не піднялося високо. Аж раптом, рівно опівдні, підняв Дриніан голову і по той бік ручаю на власні очі побачив прекрасну леді, що вродою своєю затьмарила б усіх красунь, яких довелося зустрічати Дриніану за довгого свого життя. А красуня по той бік ручаю ані слова не мовить, тільки ручкою принца манить, мовляв, ходи до мене. Була ж вона собою висока і ставна, вродою така, що аж очі сліпила, а шати в неї були зелені, мов та отрута. А що ж королевич? Він дивився на неї в обидва ока, а погляд у нього був такий, ніби нічого іншого він уже й не помічав.