Можна ми оглянемо палац, доки ви будете на полюванні? Будь ла-а-асочка!
І королева погодилася, хоча слів її було не розібрати – вони потонули в гучному реготі її почту.
Розділ 9
Важлива новина
Потім усі визнали, що Джил того дня була просто молодчина. Ледве король і супровід його особи відбули на полювання, вона заходилася оглядати замок і ну чіплятися до всіх із запитаннями, та все це робила так простодушно і по-дитячому, що нікому і в голову не прийшло запідозрити, що вона прикидається. І хоча язичок її працював без зупинки, навряд чи можна було сказати, що вона говорила – ні, вона не говорила, а молола нісенітниці, точила теревені, клепала язиком і по-дурному хихотіла та підхихикувала. І всім говорила милощі: і пажам, і камердинерам, і покоївкам, і фрейлінам, і старим велетням-придворним, чиї мисливські втіхи відійшли в минуле. Вона покірно дозволяла себе цілувати й цьомкати, гладити величезними лапищами чималій кількості велеток, багато з яких, здавалося, жаліли її і називали "сердешною крихіткою", втім, не пояснюючи чому. Особливо подружила вона з кухарем і випитала надзвичайно важливу річ: виявляється, з посудомийні йде чорний хід, через який можна вийти із замку, минаючи внутрішній двір і величезну палацову браму з будою сторожі. На кухні вона вдавала із себе скупердягу й з'їла геть усе, що кухар і посудомийки з такою насолодою нашкребли для неї. А ось нагорі у фрейлін вона допитувалася, у яке вбрання на завтрашнє свято її вдягнуть, як довго їй дозволять сидіти за столом і чи буде вона танцювати з дуже, ну просто дуже маленьким велетенчиком. Після чого (коли вона опісля згадувала, її всю просто обсипало жаром) вона схиляла голівку на плічко в тій пришелепкуватій манері, яка так подобається і дорослим, і велетням, стріпувала кучериками, нетерпляче потирала ручки й вигукувала: "Ах, як шкода, що ще не настав завтрашній вечір, правда? Як по-вашому, це буде незабаром?" І все велетки говорили, що вона просто чудо, а не дитина, а деякі з них підносили до очей неймовірних розмірів носовички, наче не в силах були утриматися від сліз.
– У цьому віці вони такі славні лялі, – сказала одна велетка інший. – Як подумаєш, навіть шкода стає…
Бяклі та Трясогуз теж старалися щосили, та в дівчаток такі хитрощі виходять куди краще, ніж у хлопчиків. Та навіть у хлопчаків це виходить краще, ніж у простокваків. А за обідом сталося таке, від чого всім трьом якнайшвидше захотілося дременути з цього замку. Обідали вони у великій залі за окремим маленьким столиком біля каміна. А в двадцяти кроках від них за величезним столом бенкетували шестеро старезних велетнів і велеток похилого віку. Вони так гомоніли, і голоси їхні долинали з такої височини, що діти незабаром звикли до цього й уже не помічали, як не помічаєте і ви гудки машин та дзвін трамваїв за вікном. Їли діти холодну відварну оленину – страву, яку Джил раніше ніколи не куштувала, і вона їй припала до смаку. Аж раптом до них обернувся Трясогуз і обличчя його настільки зблідло, що цю блідість можна було розгледіти навіть крізь болотний від природи колір його обличчя. Він прошепотів:
– Не їжте більше ні шматочка.
– А що трапилося? – запитали тихо діти.
– Хіба ви не чули, про що щойно говорили велетні? Один сказав: "Яке ніжне м'ясо у цього оленя!" А інший зауважив: "Виходить, він був брехуном, цей олень". "Чому?" – здивувався перший. "А тому, – відповів йому другий, – що, кажуть, як його зловили, він просився: "Не вбивайте мене! Я не смачний. Я дуже твердий"".
Якусь хвилину у Джил в голові ніяк не вкладався весь страшний зміст цих слів, та коли очі в Бяклі від жаху округлилися і він видушив: "Виходить, ми їмо розумного оленя!" – до неї нарешті дійшло.
Звичайно, слова ці подіяли на них по-різному. Оскільки Джил у цьому світі була вперше, то їй просто стало шкода бідного оленя, і вона про велетнів, які вбили його, подумала, що вони все-таки безсердечні. Бяклі ж бував у цьому світі колись і дружив принаймні з одним таким звіром, тому, почувши про це, він жахнувся, як жахнулися б і ви, почувши про вбивство. А ось Трясогузу (як всякий простоквак, він народився в Нарнії) стало гидко – його знудило, як знудило б і вас, дізнайся ви, що їсте чоловічину.
– Ми накликали на себе гнів Аслана, – сказав він. – Ось що буває, якщо не дотримуєшся заповітних знаків. Напевно, тепер над нами тяжіє прокляття. Ах, якщо б можна було взяти і встромити собі в серце цього ножа!
І поступово навіть Джил уже дивилася на події очима простоквака. Як би там не було, а до їжі ніхто з них більше не торкнувся. А тільки-но їм здалося, що небезпеки немає, вони навшпиньки вийшли із зали. А час наближався до тієї години, коли вони надумали втікати, от вони дедалі більше й більше непокоїлися – тинялися коридорами й чекали, поки все стихне. А велетні пообіді ще довго сиділи за столом, і один лисий велетень розповідав якусь історію. А коли все це закінчилося, наші мандрівники кинулися в кухню. Але там досі було багато велетнів, принаймні в посудомийні, де вони мили посуд і прибирали. Справжньою мукою було чекати, допоки велетні-кухарчата закінчать порядкувати і, по черзі витерши руки, підуть собі геть. Нарешті в приміщенні залишилася лише одна стара велетка. Вона все товклася, все поралася, щось терла, щось шкребла… і врешті-решт наші мандрівники з жахом зрозуміли, що вона нікуди і не збирається йти.
– Ну, милі, – звернулася вона до них. – Ось начебто і все. А чи не попити нам чаю? Поставимо чайник, вода скоро закипить, і ми з вами поп'ємо справжнього чаю по-велетеньськи. А я поки… кхе-кхе… перепочину. Ви ж будьте слухняні дітки, сходіть у посудомийню й перевірте, чи відчинені задні двері.
– Еге ж, відчинені, – повідомив їй Бяклі.
– От і добре. Я завжди залишаю їх відчиненими. Для кицьки.
З цими словами вона всілася на стілець і суто по-велетськи закинула ноги на інший.
– А здрімну-но я, мабуть, – солодко позіхнула велетка. – Тільки б ці кляті мисливці не заявилися занадто рано.
Коли вони почули слово "здрімну", то настрій у них різко поліпшився, але, коли вона згадала слова "мисливці" і "заявилися", він знову впав.
– А коли вони зазвичай повертаються? – запитала Джил.
– Хто його знає, завжди по-різному, – знизала плечима велетка. – Ну, от що, мої милі, ідіть собі і… щоб тихо, як мишки…
Вони відійшли в дальній кут кухні й готові були прошмигнути в посудомийню, та велетка сіла, розплющила очі й давай відганяти муху.
– Не треба поспішати, поки вона не закуняє велетенським сном, – прошепотів Бяклі. – Інакше можна все зіпсувати.
Тому вони скупчилися, притулившись одне до одного, у кутку кухні, вичікуючи і спостерігаючи. Від думки, що мисливці можуть повернутися будь-якої миті, ставало моторошно. А ця велетка була якась неспокійна – може, що наснилося. Щоразу, коли їм здавалося, що вона нарешті заснула, велетка починала підозріло вовтузитися.
"Це нестерпно", – подумала Джил і, щоб відволіктися, стала оглядатися на різні боки. Прямо перед нею стояв чистий широкий стіл. На ньому були два глибоких дека для пирогів, а поряд із ними лежала розгорнута книжка. Звичайно ж, це були велетенські дека, і Джил подумала, що вона прекрасно могла б лягти в один із них. І вона вилізла на лавку біля стола, аби зазирнути в книжку, і прочитала таке: "…ФАЗАН: Існує багато різних способів приготування цієї дичини, що має чудовий смак…"
"А-а-а, це книга про смачну і здорову їжу", – подумала Джил без особливої цікавості й озирнулася на велетку. Очі в тієї були заплющені, та не було схоже, що вона міцно спить. Тоді Джил знову взялася за книжку. Поради в книзі розміщувалися за абеткою, і вже на наступному рецепті її серце похолонуло.
Цей рецепт був такий: "…ЧОЛОВІЧИНА: З давніх часів ці смачні дрібні двоногі вважаються вишуканими делікатесом для справжніх гурманів. Їх традиційно готують на свято осені й подають між рибою та м'ясом. Готується ж вона так…"
Читати далі було несила. Вона обернулася. Велетка досі не спала – її мучив напад кашлю. Джил підштовхнула ліктем Бяклі та Трясогуза й кивнула на фоліант. Вони теж видерлися на лаву й схилилися над величезними сторінками. Бяклі ще читав про те, як готують чоловічину, коли Трясогуз кивнув на сусідній рецепт. Там було написано таке: "ФІЛЕ ІЗ ПРОСТОКВАКА БОЛОТНОГО: Окремі фахівці не рекомендують велетням вживати в їжу простокваків, бо вони напів'їстівні та малопоживні, костисті й тхнуть тванню. Присмак твані, однак, можна усунути. Для цього…"
У цьому місці Джил підштовхнула ногою простоквака й Бяклі, і всі дружно озирнулися на велетку. Рот у тої розтулився, а з носа долинув звук, який видався їм солодше всякої музики: велетка захропіла. Тепер головним було навшпиньки пройти на посудомийню, та так, щоб не зірватися на біг, і, затамувавши дух (бо в посудомийні велетнів стоїть жахливий сморід), вибратися на вулицю під похмуре небо зимового дня. І ось нарешті вони опинилися біля звивистої стежки, яка круто вела униз. І – на щастя – із потрібного боку від замку, тому що вдалині виднілися руїни міста Ґрандес Руїнос. А вже за кілька хвилин наші втікачі крокували битою дорогою, що тягнулася від фортечних воріт униз. Дітей і простоквака добре було видно з усіх вікон на цьому боці замку. І коли б цих вікон було одне чи два, ну, у найгіршому разі, п'ять, – тоді можна ще сподіватися, що в ці вікна ніхто не вигляне. Та цих вікон виявилося швидше п'ятдесят, ніж п'ять. До того ж втікачі побачили, що вздовж дороги, якою вони йдуть, як і взагалі скрізь між замком та руїнами міста, ніде сховатися не те що їм, а навіть миршавій лисиці: скрізь з-під снігу стирчала лише суха торішня трава та брукове каміння. Більше того, на дітях тепер була одежа, яку напередодні їм дали велетні (Трясогузу нічого не підійшло, і він залишився у своєму). Джил одягнули в сукенку яскраво-зеленого кольору (про такий колір ще кажуть "отруйно-зелений"), задовгу на неї, а зверху начепили червону пелеринку, оторочену білим хутром. А Бяклі вбрали в червоні панчішки, синій каптанчик, такий самий синій плащик і в капелюх із пір'ям і оперезали мечиком із золотим держаком.
– Гарні у вас шати! Любо-дорого подивитися, – уїдливо шпигнув їх Трясогуз. – А точніш, барвисті.