Хроніки Нарнії — 5. Подорож Досвітнього мандрівника

Клайв Степлз Льюїс

Сторінка 7 з 27

Тих, хто відмовився, потягнули додолу їхні сусіди. Дехто привітав прибулих.

— За те, що ти вчора розпустив руки на нашу королівську особу, ти заплатиш життям, Паґу, — сказав Каспіян. — Але твою нетямущість пробачено. П'ятнадцять хвилин тому було заборонено торгівлю рабами на всіх підлеглих землях. Проголошую кожного раба на цьому ринку вільним.

Він підняв руку, щоб припинити радісні вигуки рабів, і продовжив:

— Де мої друзі?

— Дорогеньке дівчатко та милий панич? — улесливо посміхнувся Паґ. — Що ви, їх відразу у мене вирвали…

— Ми тут, ми тут, Каспіяне, — в один голос закричали Люсі та Едмунд.

— До ваших послуг, пане, — запищав з протилежного кутка Рипічип. Їх таки продали, однак чоловіки, котрі купили їх, хотіли купити собі ще рабів, тому не від'їхали. Натовп розступився, щоб випустити трійцю наперед, — і друзі бурхливо привіталися з Каспіяном. Тут же наблизилося двоє купців з Келормену. Келорменці мають темні обличчя та довгі бороди. Вони одягають вільні туніки та тюрбани помаранчевого кольору — це мудра, багата, ввічлива, жорстока народність з давньою історією. Вони майже стримано вклонилися Каспіянові і довго розсипалися перед ним у компліментах про фонтани процвітання, котрі зрошують сади розсудливості та чеснот — усе в такому стилі — та домагались насправді повернення своїх грошей.

— Це справедливо, добродії, — кивнув Каспіян. — Кожен, хто купив сьогодні раба, повинен отримати назад гроші. Паґу, повертай свої надбання — всі, до останнього мініма.

(Мінім — це сорокова частина кресцента).

— Ваша величність хоче пустити мене з торбами світом? — заскавулів Паґ.

— Ти ціле життя прожив ціною розбитих сердець, — сказав Каспіян, — тож, якщо ти підеш з торбами світом, знай: краще бути жебраком, ніж рабом. Але де ж іще один з моїх друзів?

— А, оцей? — мовив Паґ. — Забирайте його, будь-ласочка. Дуже радий нарешті збутися. Ніколи ще не бачив на ринку такого непотребу. В кінці я оцінив його у п'ять кресцентів — і все одно ніхто не хотів купувати. Запропонував його задурно, як додаток до інших лотів — ніхто не взяв. І не торкнулися б. І не подивились би на нього. Паксе, приведи Похмура.

І ось вивели Юстаса — він таки справді мав похмурий вигляд. Хоча ніхто не хоче бути проданим у якості раба, та ще образливіше бути рабом-додатком, якого всі відмовляються купувати. Він підійшов до Каспіяна і сказав:

— Розумію. Як завжди. Ти собі отримував задоволення, а ми сиділи в ув'язненні. Ти ж, мабуть, навіть про британського консула не довідався. Ну звісно, ні.

Того вечора вони гучно відсвяткували звільнення у замку Нерровгейвена. А тоді Рипічип, побажавши усім "на добраніч", сказав:

— Завтра — початок наших справжніх пригод!

Проте пригоди не могли початися ні завтра, ні найближчим часом. Бо цього разу друзі готувалися залишити позаду всі відомі їм землі та моря, тож слід було ретельно приготуватися. "Досвітнього мандрівника" спорожнили і витягли на суходіл за допомогою восьми коней та волів, і кожен його сантиметр було удосконалено найздібнішими кораблебудівниками. А тоді корабель знову спустили на воду, наповнили такою кількістю провізії та води, скільки могло вміститись — тобто на двадцять вісім днів. Однак це означало, як розчаровано зауважив Едмунд, що на схід вони зможуть пливти лише протягом двох тижнів, перш ніж доведеться припиняти пошуки.

Поки все це робилось, Каспіян не гаяв жодної нагоди розпитати всіх найстарших морських капітанів, яких тільки міг знайти у Нерровгейвені, що вони знали або чули про землі далі на схід. Він розкоркував чимало бутлів з замковим елем, пригощаючи бувалих чоловіків з короткими сивими бородами та світлими голубими очима, у відповідь почувши чимало довгих розповідей. Але ті, які видавалися найправдивішими, говорили, що за Самотніми Островами немає земель. Багато хто стверджував, ніби там, далеко на сході, — лише морські хвилі без суходолу, вода, що вирує навколо краю світу:

— І саме там, я переконаний, пішли на дно друзі Вашої Величності.

Решта оповідачів патякали лише про землі, заселені безголовими людьми, про летючі острови, гігантських спрутів та вогонь, котрий горить на поверхні води. І тільки один з них, Рипічипові на радість, сказав:

— За цим усім — країна Аслана. Та вона там, на самому кінці світу, туди не дістатись.

Коли ж його почали розпитувати, він лише відповів, що чув ці слова від свого батька.

Берн міг сказати лише те, що востаннє бачив, як шестеро його компаньйонів рухались у східному напрямку — і відтоді він більше нічого про них не чув. Він повідомив це, коли вони з Каспіяном стояли у найвищій точці Аври, дивлячись на схід, на океан.

— Я часто буваю тут вранці, — сказав граф, — милуюсь, як сонце встає з моря — іноді здається, до нього лише кілька миль. І я думаю про своїх друзів, про те, що ж там, за обрієм. Швидше за все, нічого, та все ж мені соромно, що я залишився тут. Все ж я волів би, щоб Ваша Величність залишився з нами. Нам може знадобитися Ваша допомога. Закриття ринку рабів — це початок нового світу. Я передбачаю війну з Келорменом. Подумайте ще раз, сеньйоре.

— Я поклявся, мій добрий графе, — сказав Каспіян. — До того ж, що б я сказав Рипічипові?

Розділ п'ятий

ШТОРМ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

Минуло близько трьох тижнів після їхнього прибуття на Острови — і ось "Досвітній мандрівник" нарешті покидав гавань Нерровгейвена. Побачити його відплиття зібрався великий натовп. Пролунали урочисті слова прощання. Коли Каспіян виголосив свою останню промову мешканцям Самотніх Островів, чулися крики "слава", лилися сльози — і ось вони залишили графа та його родину. А коли корабель дедалі більше віддалявся від суходолу, а його червоне вітрило ліниво тріпотіло, нечіткий звук Каспіянової труби полинув з корми над водою — запала тиша. І ось їх підхопив вітер. Вітрило надмилось, від'єднався буксир і повеслував до берега, перша справжня хвиля накотила на ніс "Досвітнього мандрівника" — і той знову ожив. Ті, що не працювали зараз, — спустились нижче, Дриніян зайняв перший спостережний пункт на кормі — і корабель повернув голову на схід, обгинаючи південь Аври.

Кілька наступних днів були пречудовими. Люсі почувалася найщасливішою дівчинкою в світі. Щоранку вона прокидалась, спостерігала, як відбите водою сонячне світло танцює на стелі її каюти, і оглядала всі прекрасні речі, які отримала на Самотніх Островах, — ґумаки, високі черевики, безрукавки та плащі. А тоді вона виходила на палубу, щоб поглянути з кубрика на море, котре щоранку все яснішало, та упоювалася дедалі теплішим повітрям. Опісля наставав сніданок і з'являвся апетит, що буває лише на морі.

Вона проводила чимало часу, сидячи на маленькій лавочці на кормі, граючи в шахи з Рипічипом. Цікаво було спостерігати, як малюк обома лапами пересуває надто великі для себе фігури і встає навшпиньки, щоб зробити хід до центру дошки. Він був хорошим гравцем, і, коли думав над тим, що робить, зазвичай вигравав. Та переважно перемагала Люсі, бо мишак полюбляв утнути щось сміховинне, як то: відсилав офіцера захищати королеву й туру. Так траплялося, бо він на якийсь час забував, що це шахи, думаючи про справжню битву, і примушував офіцера робити те, що сам зробив би на його місці. Його розум переповнювався нездійсненними мріями, перемогами ціною життя та останніми сутичками.

Однак цей блаженний час тривав недовго. Настав вечір, коли Люсі, ліниво дивлячись на довгу борозну, яка тяглася за кораблем, побачила силу-силенну хмар, що з дивовижною швидкістю розросталися на заході.

І ось у них утворився розрив, крізь який пробилося жовте світло призахідного сонця. Хвилі позаду корабля набули чудернацьких форм, а море набрало тьмяно-брунатної та жовтавої барви, наче брудне полотно. Повітря стало холоднішим. Здавалось, судно рухалося з труднощами — так, наче відчувало небезпеку позаду. Вітрило то звисало, зів'яле та неживе, то шалено тріпотіло. Поки дівчинка зауважувала всі ці речі і дивувалася з лиховісної зміни, яка вчувалася навіть у шумі вітру, Дриніян закричав:

— Всі на палубу!

Вже за мить кожен був неймовірно зайнятий. Люки задраяли, вогонь на камбузі загасили, моряки забралися наверх, щоб стягнути вітрило. Не встигли вони закінчити, як на корабель накотився шторм. Люсі здалося, що в морі, просто перед носом корабля, утворилася величезна долина, і вони ринули туди — в таку глибину, уявити якої вона не могла. На них обрушився велетенський сірий водяний пагорб, набагато вищий від щогли. Він обіцяв вірну смерть, однак корабель винесло на самий вершечок. А тоді закрутило по колу. На палубу обрушився цілий водоспад — корма та кубрик стирчали, наче два острови у розбурханому морі. Вздовж рей у відчаї повзали моряки, намагаючись приборкати вітрило. Порваний канат стримів на вітрі убік прямо й штивно, мов кочерга.

— Спускайтесь, пані, — загорланив Дриніян. І Люсі, розуміючи, як заважають команді чоловіки та жінки з суходолу, — скорилася. Це було нелегко. "Досвітній мандрівник" жахливо кренився на правий борт, його палуба скидалась на похилий дах будинку. Дівчинці довелося видряпатись на вершечок сходів, тримаючись за поруччя, перечекати, доки нагору піднімуться двоє чоловіків, а тоді вже спускатись вниз. Як добре, що вона міцно трималася за поруччя біля основи сходів — нова хвиля накрила палубу, діставши аж до її плечей. Люсі вже й без того була майже наскрізь мокра від бризок та дощу, але хвиля була холоднішою. Тоді вона кинулася до дверей каюти, вбігла досередини і замкнулась, аби не побачити, з якою жахливенною швидкістю влітають вони в темряву, проте не уникла нестерпного сум'яття звуків: рипіння, тріщання, хрускоту, тупотіння, галасу та ревіння, які внизу були ще тривожнішими, ніж на кормі.

Це тривало весь наступний день, а потім ще один. Тривало так довго, що ніхто не міг пригадати, коли ж почався шторм. Біля румпеля весь цей час перебувало троє чоловіків, котрі щосили намагалися втриматись бодай якогось курсу. Біля помпи також чергували люди. Ніхто не відпочивав, нічого не можна було ні зготувати, ні висушити, один із матросів зник за бортом, і жодного разу не визирнуло сонце.

Коли все завершилось, Юстас зробив у щоденнику ще один запис.

"3 вересня. Минули цілі століття — і ось настав день, коли я знову можу писати.

1 2 3 4 5 6 7