Ми обійшли мис і пришвартувались у гирлі річки, далеко від міста, де й набрали прісної води. Далі ми три дні чекали південно-східного вітру, аж доки рушили у напрямі Семи Островів. Третього дня нас наздогнали пірати — судячи з устаткування корабля, теребинці, та, побачивши, що ми добре озброєні, відступили після кількох стріл з обох боків…
— А ми повинні були наздогнати їх, захопити і повісити мерзотників, — втрутився Рипічип.
— За п'ять днів ми побачили Муйл — найзахідніший із Семи Островів. На веслах ми перетнули пролив і в присмерку прийшли до Редгейвена на острові Бренн, де нас чудово зустріли і вдосталь напакували харчами та водою. Редгейвен ми покинули шість днів тому і розвинули просто чудову швидкість, тож сподіваюсь, Самотні Острови ми побачимо післязавтра. Підсумок — ми близько тридцяти днів у морі і відпливли від Нарнії більше, ніж на чотириста льє.
— А що після Самотніх Островів? — запитала Люсі.
— Ніхто не знає, Ваша Величносте, — відповів Дриніян. — Може, Самотні Острови нам підкажуть.
— У наші часи не підказали, — кинув Едмунд.
— Якщо так, — мовив Рипічип, — після Самотніх Островів починається справжня пригода.
Каспіян запропонував перед вечерею показати корабель, та Люсі замучила совість, тож вона сказала:
— Я, мабуть, піду до Юстаса. Морська хвороба — це жах, самі знаєте. Якби зі мною був мій цілющий напій, я б його вилікувала.
— Він у тебе є, — сказав Каспіян. — Зовсім забув про це. Коли ти залишила його, я подумав: це можна вважати одним із королівських скарбів, тож взяв із собою. Бери, якщо вважаєш, що скарб можна змарнувати на таку дурницю, як морська хвороба.
— Я візьму лише краплю, — сказала Люсі.
Каспіян відчинив одну зі скринь під лавкою і витягнув звідтіля прегарну діамантову фляшку, так добре знайому Люсі.
— Бери те, що належить тобі, королево, — сказав він. А тоді всі вийшли з каюти назовні.
На палубі з обох боків від щогли розташувалося два великих подовгастих люки, і обидва були відчинені — як завжди у погідний день, щоб світло та повітря сягали закамарків корабля. Каспіян повів усіх вниз трапом крізь люк за щоглою. Товариство опинилося у приміщенні, де від борту до борту тягнулися веслярські ослони, а світло пробивалося крізь дірки для весел і танцювало на стелі. Звісно, корабель Каспіяна не був якоюсь жахливою галерою з веслярами-рабами. Весла використовували лише коли стихав вітер або для того, щоб заплисти чи виплисти з гавані, а веслували всі по черзі, крім Рипічипа, бо його лапки були надто короткими. Простір під лавками по обидва борти був вільним для ніг веслярів, натомість центр займала заглибина, що сягала аж до кілю, напхана всякою всячиною: лантухами з борошном, діжами з водою та пивом, бочками з солониною, глечиками з медом, шкіряними пляшками з вином, купами яблук, горіхів, сирних голів, печива, ріпок, свинячими боковинами. Зі стелі — тобто з внутрішнього боку палуби — звисала яловичина та низки цибулі, а також гамаки, в яких погойдувалися вільні від служби матроси. Каспіян вів друзів слідом, переступаючи з лавки на лавку. Хоча переступав тільки він: для Люсі це було щось середнє між кроком та стрибком, а для Рипічипа — довжелезний стрибок. Нарешті вони дійшли до переборки з дверима. Каспіян відчинив їх і завів друзів до каюти, що містилася під каютами на кормі. Звісно, вона мала не надто приємний вигляд: низька, з похилими стінами, що сходилися докупи, тож підлоги тут майже не було, а шиби з товстого скла не відчинялись, оскільки були зануреними під воду. Коли корабель гойдався, вікна мінилися то золотом сонячного сяйва, то тьмяною зеленню морської товщі.
— Отут ми з тобою й поселимося, Едмунде, — сказав Каспіян. — Твоєму родичеві залишимо лежанку, а самі спатимемо в гамаках.
— Я благаю, Ваша Величносте, — сказав Дриніян.
— Ні, ні, друже, — мовив Каспіян, — ми вже це обговорили. Ви з Рінсом, твоїм помічником, керуєте кораблем і маєте безліч клопотів та турбот уночі, поки ми наспівуємо пісеньок чи розповідаємо історії, тож ваша каюта — на верхній палубі. Тут, унизу, нам із королем Едмундом буде дуже затишно. А як же наш незнайомець?
Юстас, зелений з лиця, насупився і запитав, чи є хоч якийсь натяк на те, що буря стихне.
— Яка ще буря? — запитав Каспіян, а Дриніян вибухнув реготом.
— Буря, молодий пане! — заволав він. — Та це ж найясніша погода, якої тільки можна бажати.
— Це ще хто? — роздратовано запитав Юстас. — Нехай забирається. У мене розколюється голова від його голосу.
— Я принесла тобі те, від чого стане краще, — мовила Люсі.
— Ох, іди геть, дай мені спокій, — забурчав Юстас. Проте краплю з фляшки проковтнув і, хоча й сказав, що рідина — несмачна (поки каютою розливався смачнючий запах), його обличчя набрало звичної барви вже за мить по тому, як проковтнув напій, і йому вочевидь покращало, бо замість волати про шторм та власну голівоньку, він заходився вимагати, щоб його висадили на берег, та погрожувати, що у першому ж порту висловить своє ставлення до них британському консулові. Зате коли Рипічип запитав, що ж то за ставлення і як його висловлюють (мишак вирішив, що йдеться про новий спосіб влаштовувати поєдинки), Юстас спромігся відповісти лише:
— Тільки дурні цього не знають.
Нарешті вдалося переконати Юстаса, що вони вже з усією швидкістю пливуть до найближчого відомого їм суходолу і мають таку ж змогу повернути його назад, до Кембриджа, де жив дядько Гарольд, як і відправити на місяць. Після цього Юстас понуро погодився одягнути запропонований йому чистий одяг і вийшов на палубу.
Тоді Каспіян провів усіх кораблем, хоча вони його вже майже повністю роздивилися. Друзі піднялись на кубрик і побачили матроса, що стояв на сходинці усередині позолоченої шиї дракона і дивився крізь його розчахнуту пащу. На кубрику містився камбуз (себто корабельна кухня) та приміщення для боцмана, теслі, кухаря та головного лучника. Якщо вам здається дивним те, що камбуз розташовано на носі корабля і дим з димарів розвіюється по всіх усюдах, це тому, що ви уявляєте собі пароплав, коли вітер дме завжди попереду. На вітрильниках вітер дме ззаду, тож все пахуче розташовують якомога ближче до носа. Друзі видерлися на найвищу точку корабля, і їм спершу зробилося трохи тривожно: нагорі добряче кидало взад і вперед, а палуба далеко внизу видавалася дуже крихітною. І стало зрозуміло, що коли гигнешся звідти, то немає жодної причини трапити неодмінно саме на палубу, а не в море. Тоді їх повели на корму, де Рінс з іще одним чоловіком чергували біля великого румпеля, позаду якого здіймався драконячий хвіст, вкритий золотом, всередині ж хвоста півколом розташувалася лавочка.
Корабель називався "Досвітній мандрівник". Це було крихітне суденце, яке годі порівнювати з нашими кораблями чи навіть з гвинтовими човнами, великими вітрильниками, шхунами та галерами, якими володіла Нарнія за часів правління Люсі, Едмунда й Великого Короля Пітера, бо навігація майже цілковито вимерла через Каспіянових завойовників. Коли його дядько, Міраз-узурпатор, вислав сімох лордів у море, довелося купувати ґалміянський корабель і наймати ґальміянських моряків. Однак тепер Каспіян знову почав навертати нарнійців до мореплавства, а "Досвітній мандрівник" був найкращим із збудованих ним суден. Такий маленький, що перед щоглою між центральним люком та човном, з одного боку, і курником, з іншого (курей годувала Люсі), майже не залишалося місця. Однак це був справжній красень, або навпаки, як кажуть моряки, — "дама", з досконалими лініями, чистими кольорами, кожна поперечина, всі колоди та цвяхи в ній були приладнані з любов'ю.
Юстаса, звісно, нічогісінько не вражало. Він і далі правив своєї про лайнери та моторні човні, про аероплани й субмарини ("Так, наче він бодай щось про це знає", пробурмотів Едмунд), зате двійко інших дітей були просто зачаровані, і, повернувшись до каюти на вечерю, побачили, як небо запалало неохопним малиновим спаднем, відчули трем корабля, присмак солі на вустах і подумали про незнані краї на Сході, Люсі почулася надто щасливою, аби розмовляти.
Що ж зрозумів Юстас, краще розповісти його власними словами. Коли дітям наступного ранку повернули їхній сухий одяг, він витягнув чорний записничок і олівець та почав писати в щоденнику. Юстас завжди носив цього записничка при собі і занотовував туди оцінки, бо, хоча його ніщо не цікавило просто так, його страшенно турбували шкільні оцінки, тож він підходив до однокласників і казав: "У мене така-то оцінка. А у тебе?" Та оскільки на "Досвітньому мандрівнику" оцінок не передбачалося, він почав вести щоденник. Ось перший запис.
"7 серпня. Ось уже двадцять чотири години я перебуваю на цьому огидному човні, якщо це не сон. Увесь час лютує жахливий шторм (ціле щастя, що у мене немає морської хвороби). Величезні хвилі перехлюпують через борти, і я бачив, як човен кілька разів мало не накрило повністю. Решта вдає, ніби не помічає цього, чи то через марнославство, чи тому що, як каже Гарольд, один з найбоягузливіших учинків звичайних людей — заплющувати очі перед фактами. Що за божевілля — виходити у море на такій трухлявій посудині. Не більшій від рятувальної шлюпки. І звісно, абсолютно примітивній всередині. Ні пристойної кают-компанії, ні радіо, ні ванни, ні стільців на палубі. Вчора мене весь вечір тягали по ній і, чесно кажучи, будь-кого знудило б від того, як Каспіян демонструє свого сміхотворного іграшкового човника, наче це "Королева Мері". Я намагався розповісти йому про справжні судна, проте він надто обмежений. Е. та Л., звичайно ж, мене не підтримали. Гадаю, така дитина, як Л., просто не здатна усвідомити всієї небезпеки, а Е. підлещується до К., як і решта. Називають його королем. Я сказав, що я — республіканець, а той запитав мене, що воно таке! Він взагалі, здається, нічого не знає. Марно й казати, що мені виділили найгіршу каюту на човні, справжню темницю, а Люсі одній віддали цілу кімнату на палубі, досить гарну порівняно з усіма іншими. К. каже, це тому, що вона дівчина. Я спробував повторити йому слова Альберти, що вчинки такого типу насправді принижують дівчат, однак він надто тупий. Все ж він мав би розуміти, що я захворію, якщо й надалі залишатимусь у тій дірі.