А тоді сказав: "Егей, старий дурню Аслане! Подобається тобі стояти тут каменем? Гадав собі, що ти тут наймогутніший, правда?". Але навіть спотворений безглуздою базграниною камінний звір, задивлений нерухомими очима у місячне сяйво, був таким грізним, сумовитим і шляхетним, що Едмунд не дістав жодної втіхи од своєї витівки. Він повернувся і рушив навпростець через подвір'я.
Едмунд побачив, що на подвір'ї повно статуй. Вони стояли скрізь, наче шахові фігури на дошці у розпал гри. Там були скам'янілі сатири, вовки, ведмеді, лисиці, снігові барси. Поруч із ними застигли вишукані фігурки, подібні на жінок. Це були духи дерев. А над усіма височіли великі статуї: кентавр, крилатий кінь та та ще щось таке довге — Едмунд було прийняв його за дракона. Всі фігури у холодному місячному світлі виглядали дуже дивно, бо були геть як живі, але зовсім непорушні. Едмундові стало не по собі, коли довелося пробиратися поміж ними. На самій середині подвір'я стояла величезна статуя, яка своїми обрисами нагадувала людину. Фігура була вища за дерево, на обличчі з кошлатою бородою застиг вираз гніву, правиця ж стискала здоровенного дрючка. Хоча Едмунд і знав, що велетень неживий, камінний, усе ж неспокійно зіщулився, коли проходив попри нього.
Тепер хлопець побачив тьмяне світло, що падало із прочинених дверей у найдальшому кутку подвір'я. Едмунд рушив туди. До дверей вели кам'яні сходи. Едмунд піднявся ними і — на порозі лежав величезний вовчисько.
— Усе гаразд, усе гаразд, — пробурмотів хлопець сам до себе, — це лишень кам'яна подоба. Вона не завдасть мені шкоди, — і вже заніс було ногу, аби переступити через вовка, та здоровенний звір раптом скочив на ноги, погрозливо вигнув спину, роззявив велику червону пащеку і прогарчав:
— Хто тут? Хто тут? Ані руш, чужинцю. Кажи, хто ти такий.
— Якщо Ваша ласка, пане, — спробував якось відповісти Едмунд, але увесь так тремтів, що слова ледве витрушувалися з його горла, — мене звати Едмунд і я син Адамів, її величність зустріла була мене в лісі, і я приніс їй звістку про те, що брат і сестри зараз перебувають у Нарнії, — поблизенько, у бобровій хатинці. Вона… вона ж хотіла їх бачити.
— Я доповім її величності, — прогарчав вовк — А ти стій отут, на порозі, і не рухайся, якщо життя тобі хоч трішки дороге.
І вовк зник у будинку.
Едмунд стояв і чекав. Його пальці задеревіли від холоду, а серце шалено бухало в грудях. Нарешті сірий вовк, Маугрім, начальник Таємної поліції Білої Чаклунки, повернувся і сказав:
— Заходь! Заходь! Тобі пощастило, улюбленцю Королеви… А може, і не надто.
Й Едмунд пішов за вовком, пильнуючи, щоб часом не наступити йому на задні лапи.
Він опинився у довгій похмурій залі, стелю у якій підтримували численні колони. У залі, як і на подвір'ї, стояло багато статуй. Найближче до дверей була фігурка маленького фавна. На його обличчі застиг сум. Едмунд подумав собі, чи це бува не приятель Люсі. У залі світилася лише одна лампа, побіля якої сиділа Біла Чаклунка.
— Я прийшов, Ваша величносте, — вигукнув Едмунд, кинувшись до неї.
— Як ти посмів прийти сам? — крижаним тоном поспитала Чаклунка. — Хіба я не наказувала тобі привести зі собою решту?
— Даруйте, Ваша величносте, — мовив Едмунд, — я зробив усе, що зміг. Я привів їх зовсім близько. Вони зараз у маленькій хатинці на гребені греблі, трохи вище по ріці, з бобрами.
Повільний жорстокий посміх скривив губи Чаклунки.
— І це всі твої новини? — спитала вона.
— Ні, Ваша величносте, — відповів Едмунд і переповів їй усе, що встиг почути у бобровій хатинці.
— Що?! Аслан?! — скрикнула Королева. — Аслан! Це правда? Якщо виявиться, що ти збрехав мені…
— Вибачте, я тільки повторив те, що вони говорили, — затинаючись, пробелькотів Едмунд.
Та королева вже не звертала на нього жодної уваги. Вона плеснула в долоні і перед нею з'явився той самий гном, якого Едмунд бачив іще тоді.
— Готуй сани, — наказала Чаклунка, — та візьми упряж без дзвоників.
Розділ 10. Чари спадають
А тепер варто повернутися до пана Бобра та пані Бобрихи і до інших трьох дітей. Як тільки пан Бобер сказав, що важить кожна хвилина, всі тут же понатягали на себе шуби. Пані Бобриха витягла наплечники і поклала їх на стіл, примовляючи:
— Зараз, пане Бобре, хай тільки витягну окіст. А ось коробка чаю, ось цукор і сірники. І якби хто вийняв зо три хлібини з тієї шафки, що стоїть у кутку.
— Що Ви ото робите, пані Бобрихо? — вигукнула Сюзан.
— Пакую наплечники для кожного, — незворушно відповіла пані Бобриха. — Невже, ти гадаєш, ми рушимо кудись, не взявши зі собою нічого з їжі?
— Але ж у нас немає часу! — сказала Сюзан, застібаючи ґудзика на комірі. — Вона може з'явитися тут із хвилини на хвилину.
— От і я кажу, — вступив у розмову пан Бобер.
— Не говори дурниць, — відказала йому дружина. — Поміркуй сам, любий: вона добереться сюди не раніше, ніж за чверть години.
— Але ж хіба не ліпше від неї відірватися, — втрутився Пітер, — якщо хочемо поспіти до Камінного Столу швидше за неї?
— Пані Бобрихо, зрозумійте, — додала Сюзан, — як тільки вона побачить, що ми втекли, то діятиме блискавично.
— Так воно і буде, — визнала пані Бобриха. — Але нам все одно її не випередити: вона ж бо на санях, а ми пішки.
— Отже, жодної надії? — засмутилась Люсі.
— Не впадай у відчай, люба, — спокійно відповіла пані Бобриха. — Ліпше витягни ото зо п'ять чистих носовичків зі шухлядки. Звичайно, надія є. Ми не можемо її перегнати, але можемо сховатися на якийсь час, а потім пробиратися глухими стежками, яких вона не знає. Думаю, нам це вдасться.
— Правду кажеш, мамо Бобрихо, — втішився її чоловік — Проте час уже звідси забиратися.
— Слухай, чоловіче, хоч ти не гарячкуй, — промовила пані Бобриха. — Отож бо. Так воно ліпше. Ось п'ять мішків, найменшенький — для найменшої, тобто для тебе, Люсі, — додала вона, глянувши на дівчинку.
— Ой, будь ласка, ходімо вже, — попрохала Люсі.
— Ну, я майже готова, — відповіла пані Бобриха, у той час як пан Бобер узував її в чоботи. — Мабуть, швейну машинку не варто брати зі собою, вона заважка, правда?
— Так, заважка, — поспішив погодитися пан Бобер. —
Ти що, збираєшся шити в дорозі?
— Та мені серце стискається, коли подумаю, що Чаклунка буде крутити її у своїх руках, — зауважила Бобриха, — або поламає, або просто забере.
— Будь ласка, будь ласка, швидше, — заволали в один голос діти.
Нарешті вони вийшли з хати. Пан Бобер замкнув двері ("Це трохи її затримає", — пробурмотів він), і вони подалися геть, кожен зі своїм клуночком на плечах.
Заметіль саме вщухла, вгорі з'явився місяць. Друзі просувалися вервечкою: першим трюхикав пан Бобер, а за ним Люсі, Пітер, Сюзан і, нарешті, пані Бобриха. Пан Бобер вивів їх через греблю на правий берег річки, а далі вузькою стежиною, котра звивалася поміж дерев, попри саму річку. Високий берег стрімко нависав над ними.
— Ліпше триматися низини, наскільки це можливо, — сказав пан Бобер, — бо вона їхатиме горою, а сани сюди не спустяться.
Перед ними відкривався чудовий краєвид. Ним би насолоджуватись через вікно, сидячи у зручному кріслі. Люсі спершу захоплено роззиралась. Проте що довше вони йшли, то важчим робився клуночок у неї за плечима, і дівчинка вже було подумала, що більше не витримає. Вона перестала кожен раз оглядатись на блискітливий водоспад із криги на річці, на білі верхівки дерев, на яскравий місяць та зірки і перевела погляд на коротенькі лапки пана Бобра, які собі знай чалапали по снігу, наче ніколи в житті не спинялися. Невдовзі місяць зайшов за хмари і знову посипався сніг. Люсі так утомилася, що просто засинала на ходу Раптом вона помітила, що пан Бобер узяв праворуч. Вони стали підніматися услід за ним під гору у самісіньку гущавину. Дівчинка миттю струсила зі себе дрімоту, бо зауважила, що пан Бобер пірнає у нору, з усіх боків прикриту кущами. Згори цей хід зовсім не було видно. Коли Люсі зрозуміла, що відбувається, надворі ще залишався лише короткий плаский хвіст пана Бобра.
Дівчинка нахилилася і поповзла за ним. Вона чула за собою сопіння, переривчасте дихання, скреготіння взуття об камінці. Нарешті всі п'ятеро опинилися всередині.
— Де це ми? — голос Пітера пролунав у темряві втомлено і тьмяно. (Гадаю, ви розумієте, що значить, коли кажуть, що голос звучить тьмяно.)
— Це наша стара схованка. Бобри її завжди тримали на чорний день, — відповів пан Бобер. — Це велика таємниця. Місця тут небагато, але виспатися можна.
— Якби ви так не метушилися, коли ми збиралися, то можна було прихопити зі собою й подушки, — промовила пані Бобриха.
"Ця нора зовсім не схожа затишну печеру пана Тамнаса, — подумала собі Люсі. — Яма та й годі. Добре, що бодай суха".
Схованка справді була дуже маленька. Коли всі повлягалися, то поли їхніх шуб геть попереплутувалися і стало тепло, ба навіть затишно. Якби тільки долівка печери була трішечки рівнішою. Пан Бобер передав у темноті маленьку фляжку і кожен трошки з неї відпив. Напій обпік горло — діти аж закашлялися, — але по жилах розлилося приємне тепло і вся компанія поринула у сон.
Люсі здалося, що минуло не більше хвилини (хоча насправді спливла не одна година), коли вона прокинулася, бо все ж трохи змерзла, та й тіло геть затерпло. "От би зараз у теплу ванну", — подумала дівчинка. Потому їй стало лоскітно, бо до її щоки дотикались довгі бобрині вуса. Люсі відчула, що знадвору до печери віє холодом, а ще помітила, що вже давно настав день, бо крізь вхід пробивалося світло. Та ось дівчинка в одну мить струсила зі себе рештки дрімоти, всі теж ураз підхопилися і сіли на своїх ложах із широко роззявленими ротами та відкритими очима, напружено вслухаючись у звук, що долинав іззовні. Коли ще ото йшли до схованки, вони невідступно думали про це, часом їм навіть здавалося, що той звук лунає десь зовсім поруч. Надворі було чути перелив дзвіночків.
Лиш розчувши їх, пан Бобер притьмом вискочив із печери. Напевно, ви подумали, як Люсі у той момент, що це дуже необачний крок? Але насправді пан Бобер діяв вельми обачно. Він знав, що звідси можна видряпатися на вершину урвища: густі кущі та ожинові зарості давали змогу пробратися туди зовсім непомітно. Пана Бобра насамперед цікавило, куди ж подасться Чаклунка. Решта нетерпляче сиділа в печері і чекала.