Та лиш хлопець пригадав той паскудний вираз на його обличчі перед зникненням Поллі, то відразу збагнув, що ховається за тими пишними фразами. "Все це лише значить, — подумав собі хлопець, — що він гадає, ніби може чинити все, що йому заманеться, аби досягнути того, чого прагне".
— Звичайно, — продовжував дядько Ендрю, — я довго не насмілювався відчинити скриньку, бо розумів, що у ній може критися щось дуже небезпечне. Що ж до моєї хресної, то вона була просто-таки визначна жінка. Кажу тобі, вона була останньою зі смертних у цій країні, в чиїх жилах текла кров феї. (Вона розповідала мені, що в той час жили ще дві, крім неї. Одна була герцогинею, а друга — звичайною двірничкою.) Справді, Диґорі, можливо, зараз ти спілкуєшся з останнім чоловіком, що є похресником феї. Отак-то. Будеш мати що згадувати, коли сам постарієш.
"Б'юсь об заклад, вона була недоброю феєю," — подумав Диґорі і додав уголос:
— Ну а що з Поллі?
— Та що ти затявся на своєму! — вибухнув дядько Ендрю. — Ніби воно щось значить. Але продовжимо. Першим моїм завданням, без сумніву, було оглянути саму скриньку. Вона виявилася дуже старовинною. Але я вже тоді знав достатньо, аби дошолопати, що вона не належала ні грекам, ані стародавнім єгиптянам, ані вавилонянам чи хеттам, чи навіть китайцям. Вона була древніша за усі ці народи. О, то був величний день, коли я врешті пізнав істину. Скринька належала атлантам. Вона потрапила до нас із затонулого острова Атлантида, а це означає, що вона на цілі століття старша за будь-які рештки кам'яного віку, знайдені у Європі. До того ж, вона була зроблена без отого грубого несмаку, як тамті. У ті страшенно віддалені від нас віки Атлантида вже розвинулася у велику цивілізацію, що мала палаци, храми та освічених людей.
Він на мить зупинився, немов очікуючи, що Диґорі щось скаже. Та у хлопця з кожною хвилиною наростала відраза до дядька, отож він просто мовчав.
— Тим часом, — продовжував дядько Ендрю, — я прикладав немалих зусиль для вивчення інших напрямків магії (однак розводитися про них перед дитиною, гадаю, недоречно). Пізнавши ці науки, я прийшов до чудової ідеї щодо речей, які мали бути у тій скриньці. Шляхом багатьох дослідів я звузив коло пошуків. Мені довелося познайомитися із кількома…гаразд, кількома до біса підозрілими особами і пройти через кілька дуже неприємних ви-проб. Саме тоді я посивів. За задоволення стати магом треба було заплатити. Моє здоров'я підірвалось остаточно. Проте я досяг успіху. Нарешті я дійсно пізнав.
І хоча в кімнаті не існувало жодної реальної можливості до підслуховування, він нахилився і продовжував говорити майже пошепки.
— Скринька атлантів містила в собі дещо, що було принесено з іншого світу, коли наш світ лише зароджувався.
— Що там було? — запитав Диґорі, який мимоволі зацікавився знову.
— Тільки пил, — відповів дядько Ендрю, — дрібний, сухий пил. Нема на що й глянути, нема чого показати. Скажеш: і це — за працю цілого життя. Ох, але коли я подивився на цей пил, перед тим дуже старанно подбавши, аби часом його не зачепити, і подумав, що кожна дрібка його колись належала іншому світові… Розумієш, я не маю на увазі іншої планети. Планети є частиною нашого світу, і ти зміг би туди потрапити, якби подолав відповідну відстань… я маю на увазі справді інший світ… іншу природу… іншу світобудову… те, чого ти ніколи не досягнеш, навіть коли подорожуватимеш крізь простір цього всесвіту безмежно довго… світ, якого можна досягти лише за допомогою магії… ось! — Тут дядько Ендрю так сильно потер руки, що пальці захрускотіли як феєрверк — Я зрозумів, — продовжував він, — що якщо надати йому правильної форми, то цей порошок перенесе тебе назад, у те місце, звідки він прибув. Труднощі, однак, полягали в тому, щоб знайти ту форму. Мої найперші досліди виявилися невдалими. Я проводив їх на морських свинках: деякі з них просто вмирали, деякі вибухали, немов маленькі бомби…
— Це було дуже жорстоко так чинити, — перебив Диґорі, у котрого колись теж була морська свинка.
— І як тобі весь час вдається збивати мене з пантелику! — обурився дядько Ендрю. — Ці тварини призначені для подібних експериментів! Я придбав їх собі! Стривай… на чому я зупинився? Ага! Нарешті мені поталанило виготовити перстені, жовті перстені. Але тут виникли нові труднощі. Я був цілком переконаний, що жовтий перстень може перенести будь-які істоти, що торкнулися до нього, в Інше Місце. Але що з того, коли я не зможу повернути їх назад, аби дізнатися, що вони там знайшли?
— А що з отими істотами? — поспитав Диґорі. — В гарненьку ж історію вони влипли, коли не можуть повернутися назад!
— Ти далі продовжуєш дивитися на все під хибним кутом зору, — нетерпляче перебив дядько Ендрю. — Хіба так важко зрозуміти, що мова йде про великий експеримент? Мені необхідно дізнатися, яке воно, те Інше Місце, і якраз тому я їх туди посилаю.
— Гаразд, то чому Ви не перенесетеся туди сам?
Навряд чи бачив коли-небудь Диґорі когось, кого б настільки вразило й образило таке просте запитання, як його дядька.
— Я? Я?! — заволав дядько Ендрю, зірвавшись на рівні ноги. — Цей хлопець, видно, зовсім з'їхав з глузду! В мої літа, з моїм здоров'ям ризикувати, піддавати себе потрясінням та небезпекам, які чигають у чужому всесвіті? За все життя я не чув більшого безглуздя! Та ти усвідомлюєш, що мелеш? Лиш поміркуй, що то значить — Інший Світ… Це ж можна наткнутися на щось… щось…
— Я собі так думаю, Ви послали Поллі саме туди, — вимовив Диґорі. Його щоки палали від гніву. — Все, що я можу на це сказати, — додав хлопець, — хоч Ви й мій дядько, та повелися як боягуз, пославши дівчинку туди, куди сам боїтеся поткнути носа.
— Цитьте, сер! — обірвав його дядько Ендрю, гримнувши рукою об стіл. — Я не бажаю, щоб мене повчав якийсь замурзаний шмаркач. Ти нічого не розумієш. Я — великий учений, чорнокнижник, посвячений, який здійснює експеримент. Без сумніву, мені потрібні живі істоти, приречені на це. О Господи, він мені радить, аби я поспитав у морських свинок дозволу їх використати! Глибин мудрості не осягнеш без жертовності! А твоя думка про мою особисту участь просто сміховинна — це те саме, що наказати генералові йти у бій як простому солдатові. Якби я загинув, що сталося би зі справою цілого мого життя?
— Годі, облиште теревені, — обірвав його Диґорі. — Ви збираєтеся повернути Поллі?
— Я намагався про це розповісти, коли ти так нечемно перебив мене, — ображено сказав дядько Ендрю. — Нарешті я відкрив можливість зворотньої подорожі: зелені перстені повертають назад.
— Але ж Поллі не має зеленого персня?
— Не має, — ствердив дядько Ендрю із жорстокою посмішкою.
— Тоді вона не може повернутися! — скрикнув Диґорі. — Це значить, що Ви послали її на погибель!
— Вона може повернутися, — сказав дядько Ендрю, — якщо хтось піде за нею, вдягнувши на руку жовтого персня і прихопивши зі собою два зелених: один — для себе, а другий — для неї.
Тільки тепер Диґорі усвідомив, у яку пастку потрапив. Він уважно подивився на дядька Ендрю. Уста хлопця широко відкрилися, але він не зронив ні слова, тільки дуже зблід.
— Сподіваюся, — заявив дядько Ендрю високим і гучним голосом так, начебто він був поважним дядечком, котрий роздає щедрі подарунки та добрі поради, — сподіваюся, Диґорі, що ти не будеш боягузом. Мене б вельми засмутила думка, що декому з нашої родини забракло честі та лицарства поспішити на допомогу… е-е… дамі у біді.
— Замовкніть! — вигукнув Диґорі. — Якби у Вас була хоч крихта честі і всього такого, Ви б самі туди подалися. Та я певен: цього не буде. Гаразд, бачу, що мушу йти. Ви — чудовисько! Гадаю, що все було сплановано заздалегідь, гак, щоб Поллі опинилася там, нічого не знаючи, і тепер мені доведеться йти по неї.
— Звичайно, — задоволено вишкірився дядько Ендрю у єхидній посмішці.
— Добре, я піду. Але є одна річ, про яку дуже хочу зараз сказати. Донині я не вірив у магію. Тепер розумію, що це — дійсність. Якщо так, то, гадаю, всі старовинні казкові оповіді є більш-менш правдивими. А Ви є просто злий та жорстокий чорнокнижник-лиходій, як деякі з них у тих оповіданнях. Так от, я ніколи не читав історій, у яких подібним типам урешті-решт не діставалося б на горіхи. Присягаюся, з Вами буде те саме. Катюзі по заслузі!
Зі всього, що говорив Диґорі досі, це була перша думка, яка спрямувала його до майбутнього щасливого кінця. Дядько Ендрю здригнувся. Його обличчя поступово опанував тваринний жах — пана Ендрю стало навіть шкода. Проте він миттю оговтався і витиснув, силувано посміхаючись:
— Ну годі, годі. Що ж, такі думки цілком природні для дитини, яка виховується серед жінок. Старі бабські байки, га? Не думаю, що тобі потрібно хвилюватися про мою безпеку, Диґорі. Було би ліпше, якби ти потурбувався про свою товаришку. Вона зникла вже досить давно. І якщо там є якісь небезпеки… так-так-так, було би шкода спізнитися на якусь хвильку.
— Не Ваша турбота! — люто відрубав Диґорі. — Мені остогидли Ваші теревені. Що я маю робити?
— Ти мусиш навчитися керувати собою, мій хлопче, — холодно мовив дядько Ендрю, — інакше виростеш геть як твоя тітонька Летті. Добре, перейдімо до справи. — Він підвівся, одягнув пару рукавиць і наблизився до таці з перстенями. — Вони спрацьовують тільки тоді, коли торкнеш їх голою рукою. В рукавицях я можу підняти їх… ось так… і нічого не станеться. Отож, якщо покладеш один із них у свою кишеню, з тобою нічого не трапиться. Але мусиш пам'ятати, щоб не запхати руку до кишені і випадково не зачепити його. Лиш торкнешся жовтого персня — зникнеш із цього світу А коли перебуваєш в Іншому Місці, думаю… звичайно, це ще не перевірено, однак я припускаю, що як тільки торкнеш зелений перстень, то зникнеш там і, гадаю, з'явишся знов у цьому світі. Далі. Я беру ці два зелені персні й опускаю у твою праву кишеню. Добре запам'ятай собі, у якій кишені зелені перстені: 3 — зелений та П — права. "ЗП" — зрозумів? Це значить "зелений у правій". Один перстень — для тебе, другий — для малої. А тепер сам підніми жовтий перстень. На твоєму місці я натягнув би його на палець — так не впустиш його на долівку.
Диґорі вже був готовий схопити персня, коли зупинився.
— Слухайте, — захвилювався він, — а що буде з мамою? А якщо вона запитає, де я?
— Швидше підеш — швидше повернешся, — бадьоро відповів дядько Ендрю.
— Але ж насправді я не впевнений, чи зможу повернутися.
Дядько Ендрю знизав плечима, попрямував до дверей, відімкнув їх, рвучко відчинив і процідив:
— Ну що ж, чудово.