— Ти сама не тямиш, що говориш! Славну бабусю! Моя ненько! Постривай, ось ти її побачиш, тоді скажеш! Нехай-но ти тільки її побачиш!
Він ухопив капелюх і плащ.
— Але ж, любий мій! — скрикнула місіс Бенкс. — Ти ж повинен зустріти її. Бо буде нечемно! Куди це ти йдеш?
— Куди-небудь! Куди очі дивляться! Скажи їй, що я помер! — жалібно мовив він і стрімголов кинувся з дому. Зовсім знервований і нещасний.
— Ой-ой-ой, Майкле, яка ж там вона, як тобі здається? — сказала Джейн.
— Цікавій кішці носа прищикнули, — озвалася Мері Поппінс. — Понадягайте капелюшки, будь ласка.
Вона посадовила Близнят у візок і повезла Вуличкою. Джейн із Майклом подалися за нею.
— Куди ми сьогодні підемо, Мері Поппінс?
— Через Парк, тоді за маршрутом тридцять дев'ятого автобуса, Головною вулицею, через міст і через залізничний переїзд — назад додому, — невдо-волено розтлумачила вона.
— Ну, то це ми йтимемо цілу ніч, — прошепотів Майкл, дрібочучи ззаду поряд із Джейн. — І проґавимо міс Ендрю.
— Вона ж приїздить на цілий місяць, — нагадала Джейн.
— А я хотів побачити, як вона саме приїде, — поскаржився він, ледве плентаючи і щосили човгаючи по асфальту.
— Ворушіться-но, будь ласка, — жваво сказала Мері Поппінс. — Замість вас можна було спокійно брати на прогулянку двох равликів!
Та коли діти її наздогнали, вона їх хвилин п'ять тримала під крамницею зі смаженою рибою, видивляючись на себе у вітрину.
Вона була вбрана в нову білу блузку в рожевий горошок, і на її обличчі, відбитому в склі понад купами смаженої мерлузи, грала втіха. Вона трохи розхристала на грудях пальто, щоб дужче було видно блузку, і їй здалось, що Мері Поппінс ще ніколи не була така гарненька. Навіть смажені рибини, затиснувши в ротах смажені хвости, так, здається, й прикипіли до неї круглими від захвату очима.
Аж ось Мері Поппінс злегенька, задоволено кивнула своєму відображенню й заквапилася далі. Вони перейшли Головну вулицю, звернули на міст і незабаром підійшли до залізничного переїзду. І тут Джейн із Майклом не витримали — кинулися поперед візка і, не спиняючись, добігли аж до Вишневої Вулички.
— Таксі! — раптом щосили гукнув Майкл. — Мабуть, це міс Ендрю.
Вони стояли на розі вулички, чекаючи на Мері Поппінс, і дивились, чи не видно міс Ендрю.
Таксі повільно проїхало до воріт Будинку Номер Сімнадцять. Тут воно зупинилося зі стогоном і брязком. Та й не диво, бо від коліс до даху воно все було напаковане речами. Самої машини майже й видно не було, так вона вся була вквітчана валізами — згори, з боків і спереду.
З вікон стирчали скриньки й кошики. Картонні коробки були поприв'язувані до підніжки, а два величезні саквояжі вмостились навіть на водієвому сидінні.
Аж ось і сам водій виринув з-під них і дуже обережно, ніби спускався з крутої гірської верховини, виліз із машини й відчинив задні дверцята. З них, підскакуючи, викотилась коробка для черевиків, за нею — велетенський рудий пакунок, а за ним парасолька й ціпок, зв'язані докупи шнурком. Насамкінець з машини, гримаючи й брязкаючи, вискочили невеличкі терези, і таксист, перечепившись через них, упав.
— Обережно! Помалу! — гукнув громохкий голос із таксі. — У мене дорогі речі!
— А я — дорогий шофер! — відмовив таксист, підводячись і тручи ногу в кісточці. — Про це ви забули, еге ж?
— Відступіть, будь ласка, відступіть! Мені треба вийти! — знову пролунав громохкий голос.
І відразу після цього на підніжці машини з'явилася нога— найбільша з усіх ніг, які будь-коли довелося дітям бачити. А далі вилізла й уся решта міс Ендрю.
Вона була в широчезному пальті з хутряним коміром, на голові стовбурчився чоловічий фетровий капелюх, а з нього спадав довгий попелястий серпанок.
Діти, пригинаючись поза парканом, обережно підкралися ближче і з цікавістю роздивлялись велетенську тітку, з гачкуватим носом, лютим ротом і невеличкими очицями, які сердито зирили крізь окуляри. А своїм голосом вона майже оглушила дітей — так завзято сперечалася з таксистом.
— Чотири шилінги три пенси! — казала вона. — Казна-що! За таку силу грошей я б зробила півкру-госвітньої мандрівки! Я стільки не платитиму! І поскаржуся на вас поліції!
Таксист знизав плечами.
— З вас стільки належить, — спокійно сказав він.— Якщо ви вмієте читати, подивіться на лічильник. На таксі не їздять задарма, вам це відомо, та ще з такою купою речей!
Міс Ендрю засопіла і, заклавши руку до своєї величезної кишені, витягла малесенький гаманчик. Діставши звідти монету, вона простягла її таксистові. Той глянув на монету і довгенько вертів її в руках, мов якусь дивовижу. Тоді глумливо засміявся.
— Це — на чай? — насмішкувато спитав він.
— Аж ніяк. Це плата за проїзд. Я принципово не даю на чай.
— Я так і знав, — сказав таксист, дивлячись їй просто у вічі. І додав, звертаючись ніби сам до себе: — Речей стільки, що пів-Парку зайняли б, а на чай принципово не дає. Гарпія!
Та міс Ендрю його не слухала. Діти стали у хвіртці, і вона заквапилась, щоб привітати їх, гримаючи по доріжці черевиками і розмаявши позад себе довгий серпанок
— Ну! — прогула вона, ледве розтягнувши губи в усмішці. — Ви, звісно, не знаєте, хто я?
— Знаємо, знаємо! — вихопився Майкл. Він говорив якнайпривітніше, бо був дуже радий, що поба-чив-таки міс Ендрю. — Ви — Кара Небесна!
Цеглястий рум'янець, піднявшись від шиї, залляв усе обличчя міс Ендрю.
— Ти дуже брутальний, невихований хлопець! Я поскаржуся твоєму батькові!
Майкл здивовано поглянув на неї.
— Я не хотів бути невихованим, — почав він. — Це тато сказав...
— Тихо! Замовкни! Не смій сперечатися зі мною! — промовила міс Ендрю і обернулася до Джейн. — А ти — Джейн, я не помиляюся? Гм. Ніколи не любила цього імені.
— Доброго здоров'я! — ввічливо сказала Джейн, хоча нишком подумала, що їй не дуже подобається ім'я Юфимія.
— У тебе занадто коротка сукня, — ревнула міс Ендрю. — А де твої панчохи? Коли я була маленька, дівчатка ніколи не ходили з голими ногами. Я говоритиму про це з твоєю матір'ю.
— Я не люблю панчіх, — сказала Джейн. — Я ношу панчохи тільки взимку.
— Не будь зухвалою! Діти не повинні обзиватись, вони повинні мовчки слухати, що їм говорять! — сказала міс Ендрю.
Вона схилилась над візком і привіталася з Близнятами — поплескала обох по щоках своєю велетенською долонею.
Джон з Барбарою заплакали.
— Фе! Що за манери! — вигукнула міс Ендрю. —Сірка й патока — ось що сюди треба! — повела вона далі, обернувшись до Мері Поппінс. — Добре виховані діти ніколи так не галасують. Негайно сірки й патоки! Та ще й якомога більше. Не забудьте!
— Дякую, — сказала Мері Поппінс. — Але я виховую дітей, як сама знаю, і не питаю нічиєї ради.
Міс Ендрю остовпіла з дива. Здавалося, вона не вірить власним вухам.
Мері Поппінс дивилася на неї спокійно і безстрашно.
— Юна особо! — промовила міс Ендрю, опам'ятавшись. — Схаменіться! Як ви смієте так зі мною розмовляти? Я подбаю, щоб вас вирядили звідси! Затямте моє слово!
Вона шарпонула хвіртку й подалася до Будинку, гнівно вимахуючи округлим предметом, прикритим картатою тканиною, і раз у раз вигукуючи: "Фу-фу!"
Місіс Бенкс вибігла їй назустріч.
— Ласкаво просимо, міс Ендрю, ласкаво просимо! — чемно примовляла вона. — Як гарно, що ви до нас завітали! Така мила несподіванка! Гадаю, подорож була приємна?
— Страшенно неприємна. Я зроду не любила їздити, — відказала міс Ендрю, сердитими, прискіпливими очима поглядаючи довкола.
— Яке недбальство, просто сором! — з огидою мовила вона. — Послухайтесь моєї поради — повикидайте геть оце-о, — вона вказала на соняшники, — й понасаджуйте щось вічнозелене. Буде куди менш мороки. Та й показніше буде. А ще краще — взагалі ніяких грядок. Просто рівний заасфальтований двір, і все.
— Але ж... — заперечила місіс Бенкс, — я дуже люблю квіти!
— Казна-що! Дурні витребеньки! Ви нерозумна жінка! І діти у вас страх розбещені, а надто хлопець.
— Ох, Майкле, я просто здивована! Ти був нечемний з міс Ендрю? Зараз же перепроси її. — Місіс Бенкс дуже розхвилювалась, почувши таке.
— Та ні, мамо, я нічого... я тільки... — почав був пояснювати Майкл, але громохкий голос міс Ендрю перебив його:
— Він мене тяжко образив, — наполягала вона, — його негайно слід віддати до закритої школи. А дівчині треба взяти гувернантку. Я сама знайду. Що ж до тієї особи, яка доглядає ваших дітей тепер, — вона кивнула головою на Мері Поппінс, — її цієї ж хвилини треба звільнити. Вона недотепна і просто підозріла.
Місіс Бенкс була вкрай перелякана.
— О, ні, ви помиляєтесь, міс Ендрю! Ми її добре знаємо, вона просто скарб!
— Ви не розумієтесь на цьому. Я ніколи не помиляюся. Звільніть її!
Міс Ендрю рвучко рушила до Будинку. Місіс Бенкс кинулася за нею слідом, страшенно стурбована й пригнічена.
— Сподіваюсь, що... що вам буде в нас добре, міс Ендрю! — промовила вона, хоч сама вже не дуже в це вірила.
— Гм! Будиночок не вельми розкішний. Та ще й страшенно занедбаний, просто ось-ось завалиться. Вам слід послати по теслю. А коли у вас мили оці східці? Вони бруднющі.
Місіс Бенкс закусила губу. Міс Ендрю кількома словами обернула її гарненький, затишний Будиночок у щось недоладне і вбоге, і на серці в неї стало дуже невесело.
— Завтра я звелю їх помити, — збентежено промимрила вона.
— А чому не сьогодні? — обурилася міс Ендрю. — Нічого не відкладай на завтра. А навіщо ви пофарбували двері білим? Темно-брунатний — ось для дверей найкращий колір. Та й дешевше. І бруд не так видно. Ви ж тільки погляньте на оці ось плями!
І, поставивши округлий предмет на східці, кинулась показувати.
— Ось! Ось! Ось! Усюди! Просто сором!
— Я зараз же до цього візьмуся, — промовила місіс Бенкс кволим голосом. — Чи не хочете піднятися нагору у свою кімнату?
Міс Ендрю погупала слідом за нею в Будинок.
— Сподіваюсь, там є камін?
— О, звичайно! Чудовий камін! Сюди, міс Ендрю. Робертсон Ей перенесе ваші речі.
— Та нехай там якомога обережніше. У валізах пляшечки з ліками. Я мушу дбати про своє здоров'я.
Міс Ендрю рушила сходами нагору. Вже на східцях вона обвела поглядом передпокій.
— Тут треба змінити шпалери. Я поговорю про це з Джорджем. До речі, цікаво знати, чому він не зустрів мене? Це дуже нечемно. Я бачу, він так і не навчився поводитися як належить.
Громохкий її голос дедалі глухішав, що вище вона вибиралася сходами.