— Просто наче за давніх добрих часів у джунглях. Але ходімо швидше, треба знайти собі гарні місця.
І він почав прокладати в натовпі дорогу, погукуючи: "Розступіться, розступіться!" і тягнучи Джейн із Майклом за собою. Незабаром, десь посеред павільйону, їм трапилась невеличка прогалина, й стало видно клітки.
— Ох, — сказав Майкл і з дива роззявив рота. — У клітках повно людей!
І так воно й було. В одній клітці два опасистих літніх добродії у циліндрах і смугастих штанях снували туди й сюди і з тривогою вдивлялись поза грати, ніби на щось чекали.
У другій клітці метушились діти — які тільки є на світі на зріст і на вигляд, від малят у довгих сорочечках і далі.
Звірі біля клітки дуже зацікавлено розглядали цю малечу, а декотрі намагались розсмішити дітлахів, просуваючи в клітку лапу або хвіст. Жирафа витягла свою довгу шию понад головами інших звірів, — так, щоб хлопчик у матроському вбранні полоскотав їй носа.
У третій клітці були три літні дами в плащах і в галошах. Одна з них щось плела, а решта дві стояли біля ґрат, кричали на тварин і штурхали їх парасольками.
— Паршива звірото! Іди геть, я хочу додому, хочу чаю! — верещала одна.
— Правда ж, кумедна? — казали тварини і голосно реготали з неї.
— Джейн, диви! — скрикнув Майкл і показав на крайню клітку. — Ото ж...
— Адмірал Бум! — сказала Джейн, страшенно здивувавшись.
І то таки справді був Адмірал. Він кидався у своїй клітці, кашляв, сякався і аж сичав з досади.
— Щоб мені горлянка луснула! Усі до помп! Земля на горизонті! Хай мені горлянка лусне! — кричав Адмірал.
Щоразу як він підходив до ґрат, Тигр злегенька торкав його палицею, і Адмірал тоді ще дужче сердився.
— І як тільки вони там усі опинилися? — спитала Джейн у Лева.
— Загаялись, — відповів той, — чи, краще сказати, заґавились. Усі ці люди ловили гав у Зоопарку та й незчулись, як замкнулася брама. Ну, треба ж було їх десь діти, от ми й розмістили їх тут. Оцей ось небезпечний, он, погляньте! Нещодавно мало не вкоротив віку доглядачеві. Близько не підходьте! — Лев показав на Адмірала Бума.
— Відступіть, будь ласка, відступіть! — почули нараз Джейн із Майклом крики. — Не товптесь! Про-пустіть-бо!
— А, це зараз їх годуватимуть! — сказав лев, жваво пробираючись крізь натовп. — Ось і доглядачі.
Четверо Бурих Ведмедів, усі в кашкетах з козирками, везли візки з кормом вузеньким коридором, що відділяв клітки від натовпу звірів.
— Гей, відійдіть-но! — гукали вони, коли хто з тварин заступав їм дорогу.
Потім вони по черзі відчиняли невеличкі дверцята в клітках і на вилах просували в них корм. Джейн і Майклові було все добре видно у проміжок між Пантерою та Динго. Малятам кидали в клітки молоко в пляшках, вони хапали їх в обидві руки й жадібно тягли до рота. Старші діти хапали з вил коржики й кекси і тут-таки наминали. Дамам у галошах подали тонісінькі бутерброди і ячне печиво на тарілочках, а добродіям у циліндрах — котлети з баранини і заварний крем у склянках. Узявши в руки харч, добродії в смугастих штанях понесли його в куток, попростеляли на колінах носові хустинки й заходились їсти.
Коли доглядачі вже обійшли клітки, позаду раптом почувся несамовитий лемент:
— Хай мені горлянка лусне — це називається вечеря? Крихта м'яса й капустина! А де йоркширський пудинг? Ганьба! Підняти якір! А де мій портвейн? Портвейн де, чуєте? Сюди його мерщій! Гей, ви там, у камбузі, де адміральський портвейн?
— Он як розходився! Я вам казав, що він небезпечний, отой он! — сказав Лев.
Джейн і Майклові не треба було пояснювати, про кого це він. Вони дуже добре знали Адміралову звичку розмовляти.
Нарешті, — промовив Лев, коли гомін у павільйоні трохи вщух. — Здається, вже все. Тепер мені, з вашого дозволу, доведеться відійти. Побачимося згодом, під час Великого Танку. Я вас знайду.
Він провів їх до дверей, попрощався й пішов собі, струшуючи своєю завитою гривою. Його золотава шерсть мінилася від місячного світла й тіней.
— Ой, постривайте!.. — гукнула йому навздогінці Джейн. Але він уже зник. — Я хотіла спитати, чи їх хоч коли випускають. Бідолашні люди! Це ж і Джон з Барбарою простісінько могли тут опинитися. Або й ми з тобою.
Вона обернулася до Майкла, але його поряд не було. Він звернув на бічну доріжку. Джейн подалася за ним і, підійшовши ближче, побачила, що він розмовляє з Пінгвіном. Той стояв посеред доріжки, затиснувши під одним крилом великий зошит, а під другим здоровенний олівець, кінчик якого він раз у раз покусував у задумі.
— Нічогісінько не спадає на думку, — почула Джейн Майклові слова, мабуть, відповідь на якесь запитання.
Пінгвін обернувся до Джейн.
— А може б, ви мені допомогли? — промовив він. — Підкажіть риму до "Мері". Я відмовився від рими "на папері", бо так абихто заримує. Хочеться знайти щось незвичне, своє. Якщо вам спало на думку "сизопері" — не кажіть, не треба. Я й сам уже про це думав. Ні, й це не те. Не так слід про неї говорити.
— Тетері! — раптом сказав Майкл.
— Гм! Не дуже поетично, — мовив Пінгвін.
— А як — "до вечері"? — озвалася Джейн.
— Ну... — Пінгвін нібито обмірковував. — ...Не дуже гарно, — сказав він журливо. — Мабуть, доведеться й від цього відмовитись. Розумієте, я складаю пісню до Дня Народження. Мені здалось, що непогано буде почати так:
"О Мері, Мері..."
Але далі в мене не пішло. Так прикро! Від Пінгвіна всі сподіваються чогось незвичайного, і я не хочу нікого розчаровувати. Ну, гаразд... Не баріть мене. Я мушу знайти якусь раду.
І з цими словами він квапливо подався геть, втупившись у зошит і покусуючи олівця.
— Просто дива! — сказала Джейн. — Чий це тут день народження, цікаво знати?
— Ну, ходіть же й ви, ходіть! Мабуть, і вам хочеться привітати з Днем Народження, і взагалі... — почувся зненацька біля них чийсь голос, і, обернувшись, вони побачили того самого Бурого Ведмедя, що дав їм квитки при вході.
— О, звичайно, — швидко озвалася Джейн, зміркувавши, що найкраще буде відповісти саме так, хоча зовсім не здогадувалась, кого слід вітати з днем народження.
Бурий Ведмідь обняв їх за плечі й повів поперед себе доріжкою. Його м'яка шерсть тепло торкалася до них, і діти чули, як гуло в нього всередині, коли він говорив.
— Ось ми й тут! — прогув Бурий Ведмідь, спинившись перед невеличким будиночком.
Вікна в будиночку так ясно світилися, що якби ви на власні очі не бачили над собою Місяця, то подумали б, що то так сяє сонце.
Ведмідь одчинив двері й легенько підштовхнув дітей уперед.
Спершу їх осліпило яскраве світло, але за мить очі звикли до нього, і діти побачили, що вони — в Тераріумі. Усі клітки стояли відчинені, і змії повиходили з них — декотрі позгорталися великими клубками й відпочивали на підлозі перед дверцятами кліток, інші плавно ковзали по підлозі.
І просто посеред усіх цих змій, на колоді, яку, певно, принесли сюди з якоїсь клітки, — діти не повірили власним очам! — сиділа Мері Поппінс!
— Ще двоє з поздоровленням, ваша милість, — шанобливо сказав Ведмідь.
Усі змії зацікавлено повернули голови до дітей. Мері Поппінс не поворухнулася. Зате вона озвалась:
— Я б хотіла знати, де твоє пальто, — спитала вона і сердито глянула на Майкла, наче зовсім не здивувалася. — А твій капелюх і рукавички де? — невдо-волено звернулася вона до Джейн.
Але відповісти діти не встигли, бо саме тієї миті Тераріум дивно ожив.
— Ш-ш-ш! Ш-ш-ш!!
Усі змії, стиха засичавши, попідводились на кінчиках хвостів і вклонялися комусь, хто був за спинами в Джейн і Майкла. Бурий Ведмідь скинув з голови кашкета. І Мері Поппінс повільно підвелася.
— Моя дитино! Моя люба дитино! — почувся чийсь тихий, лагідний, хрипкуватий голос.
І з найбільшої клітки неквапливо, плавно й нечутно вилізла Королівська Кобра. Плавкими рухами ковзнувши поміж схилених у поклоні змій, обминувши Бурого Ведмедя, вона спинилася перед Мері Поппінс і, підвівшись передньою половиною свого золотавого довгого тіла, витягла догори голову. Вип'яла золотистий лускуватий капшук і ніжно поцілувала іменинницю спочатку в одну, а тоді в другу щоку.
— Ссслухайте, — ласкаво засичала вона. — Це ессправді щасестя! Давно твій День Народження не випадав на повню Місяця, дитинко!
Вона повернула голову.
— Сссідайте, друзззі! — промовила вона, плавно вклонившись решті змій, і вони, почувши це, враз усі опустилися на підлогу, поскручувались клубками і звернули повні найглибшої пошани очі до Кобри й Мері Поппінс.
А Кобра тим часом повернула голову до Джейн і Майкла, — діти аж здригнулися з дива — така це була манісінька й старенька, зморщена голівонька. А таємничий погляд її очей ніби приковував і тягнув до себе, так що Джейн із Майклом мимоволі ступнули вперед. Очі ті були вузькі й довгасті і нібито тьмяні й сонні, та десь глибоко в них незгасними самоцвітами жевріли причаєні іскри.
— А це хто, цікаво знати? — спитала Кобра своїм лагідним і водночас моторошним голосом, не спускаючи з дітей пильного погляду.
— Міс Джейн і містер Майкл Бенкси, з вашого дозволу, — сказав Бурий Ведмідь хрипко, мов зі страху. — її приятелі.
— А, це її приятелі? Ну то ласкаво просимо! Сідайте, любі!
— Джейн і Майклові раптом здалося, що то лунає королівський голос, а такого з ними не було, навіть коли до них звертався Лев.
Насилу відірвавши очі від владного погляду Кобри, діти озирнулися, шукаючи, на чому сісти.
Тоді Бурий Ведмідь присів, і вони примостились на його волохатих колінах.
— Вона говорить, мов королева.
— Бо вона і є наша Королева, наша наймудріша, найгрізніша Повелителька, — тихо й шанобливо відповів Бурий Ведмідь.
Кобра усміхнулася довгим, повільним, загадковим усміхом і обернулася до Мері Поппінс.
— Сестричко, — лагідно промовила вона.
— Вона справді їй сестра? — прошепотів Майкл.
— Небога в третіх — по матері, — й собі пошепки відповів Бурий Ведмідь, приставивши до рота лапу. — Та краще слухаймо. Зараз королева зробить іменинниці дарунок.
— Сестричко, — знов сказала Кобра. — Давно вже твій День Народження не випадав на повню Місяця. І давно ми не відзначали цієї події так, як нині. Тож я мала час поміркувати, який тобі зробити подарунок. І я вирішила... — Вона замовкла, і все в Тераріумі завмерло, затамувавши подих. — Я вирішила, що найкраще буде подарувати тобі одну з моїх власних шкір.
— О, ви занадто ласкаві, сестро...