Тоді бадьоро стрепенувся.
— Ну так, треба мені летіти. Погляну на димар. Тепер, весною, там повно роботи!
Він перелетів на підвіконня і звідти ще раз оглянувся на кімнату.
А все-таки чудно буде без них. Мені завжди подобалося з ними погомоніти, я звик до них. Мені їх бракуватиме.
Він швиденько провів крилом по очах.
— Заплакав? — уколола Мері Поппінс. Шпак випростався.
— Я заплакав? Де там! Це я... трохи застудився в дорозі додому. Ось і все. Авжеж. Трішечки застудився. Нічого страшного.
Він пурхнув на надвірне підвіконня, розправив дзьобом пір'ячко на грудях і, вигукнувши задерикувате: "Фр-р-р-р!", розпростав крила і зник...
ПОВНИЙ МІСЯЦЬ
Цілий день Мері Поппінс квапилася, а коли вона квапилась, то завжди бувала сердита.
Усе, що робила Джейн, було погано, все, що робив Майкл, було ще гірше. Вона гримала навіть на Близнят.
Джейн і Майкл як могли намагалися не потрапляти їй на очі, бо знали, що часом краще, як Мері Поппінс тебе не бачитиме й не чутиме.
— От якби ми були невидимі, — сказав Майкл після того, як Мері Поппінс заявила, що самийно його вигляд понад силу кожному, хто себе поважає.
— Позалазьмо за канапу, — порадила Джейн, — то й будемо невидимі. Полічимо, скільки грошей у наших скарбничках, а після вечері вона, може, подобрішає.
Так вони й зробили.
— Шестипенсовик і чотири пенні буде десять пенсів, та півпенні, та трипенсовик... — швидко лічила Джейн.
— Чотири пенні та три фартінги, та... та й усе, — зітхнув Майкл, склавши всі свої гроші на купку.
— В карнавку для бідних буде добре, — пирхнула Мері Поппінс, кинувши погляд за канапу.
— Ох, ні, — докірливо сказав Майкл. — Це мої. Я собі наскладав.
— Ух! Мабуть, на якийсь там гореплан, — зневажливо промовила Мері Поппінс.
— Ні, на слона — щоб у мене був свій слон, такий, як Ліззі в Зоопарку. Я тоді вас кататиму, — сказав Майкл, ніби й не дивлячись, а все-таки нишком зиркаючи на Мері Поппінс: як воно їй здасться?
— Гм, — сказала Мері Поппінс. — Вигадки!
Але діти помітили, що вона зовсім уже не така сердита, як була.
— Цікаво, — мовив Майкл, — а що робиться в Зоопарку вночі, як усі порозходяться додому?
— Хтось турбувався, та без носа зостався, —відрізала Мері Поппінс.
— Я не турбувався, я тільки цікавився, — сказав Майкл. — А ви знаєте? — спитав він у Мері Поппінс, що квапливо змітала з столу крихти.
— Ще одне запитання — і ти, як раз та два, підеш спати! — промовила вона і так швидко кинулася прибирати в Дитячій кімнаті, що більше скидалася на вихор у капелюшку й фартусі, ніж на людину.
— Краще не питай її. Вона знає все, але ніколи нічого не каже, — шепнула йому Джейн.
— А нащо тоді знати, як нікому не розказуєш? —пробурчав Майкл, але тільки собі під ніс, щоб Мері Поппінс не почула.
Джейн з Майклом зроду не пам'ятали, щоб їх коли вкладали спати так швидко, як того вечора. Мері Поппінс погасила світло дуже зарані і так поквапли-ію подалася з дому, немов її підганяли усі вітри світу.
Проте дітям здалося, що не минуло й хвилини, як чийсь голос прошепотів від дверей:
— Швиденько, Джейн і Майкле! Накиньте щось на себе і йдіть мерщій!
Здивовані і вражені, вони повискакували з ліжок.
— Швидко! — сказала Джейн. — Щось сталося! І потемки кинулась шукати якоїсь одежі.
— Швидше! — знов озвалось від дверей.
— Ой лишенько, я знайшов тільки свою матроську шапочку і рукавички, — казав Майкл, бігаючи по кімнаті, витягаючи шухляди й мацаючи по полицях.
— Нічого. Надягни їх. Надворі не холодно. Ходімо!
Самій Джейн пощастило знайти тільки маленьке Джонове пальтечко. Але вона просунула руки в рукавчата й відчинила двері.
За дверима не було нікого, але дітям здалося, що хтось кинувся сходами вниз. Джейн і Майкл метнулися туди ж таки.
Усю дорогу той хтось чи щось було попереду.
Вони не бачили його, а проте добре знали, що їх хтось чи щось веде, раз у раз ніби манить за собою. Ось вони вийшли у вуличку, і їхні капці м'яко зачовгали по тротуару.
— Швидше! — знов поквапив їх той самий голос із-за рогу, але й звернувши за ріг, вони не побачили нікого.
. Обоє поряд, вони побігли туди, куди кликав той голос, — вулицями, алеями, попід арками, через парки, — аж поки, засапані, ледве зводячи подих, опинилися перед великим турнікетом у якійсь огорожі.
— Ось ви й прийшли! — сказав голос.
— Куди? — гукнув до нього Майкл.
Але відповіді не було. Джейн подалась до турнікету, тягнучи Майкла за руку.
— Глянь! — сказала вона. — Хіба ти не бачиш, де ми? Це ж Зоопарк!
З неба сяяв повний і дуже ясний Місяць, і при його світлі Майкл роздивився залізну огорожу й заглянув крізь ґрати. Ну звичайно! Який же він нетямущий — не впізнав одразу, що це — Зоопарк!
— Тільки як же ми зайдемо? — спитав він. — У нас немає грошей.
— Не турбуйтеся! — пролунав грубий голос з-поза огорожі.. — Для почесних гостей сьогодні вхід вільний. Штовхніть турнікет, будь ласка!
Джейн з Майклом скорились і вмить опинилися в Зоопарку.
— Ось вам квитки, — сказав грубий голос, і, підвівши голови, діти побачили здоровенного Бурого Ведмедя в куртці з мідними ґудзиками і кашкеті з козирком на голові.
Він простягав дітям два рожеві квитки.
— Але ж ми завжди віддаємо Контролерові квитки, — сказала Джейн.
— То ж завжди, а то сьогодні! Сьогодні їх вручають вам, — мовив Ведмідь і всміхнувся.
Майкл усе придивлявся до нього.
— А я вас пам'ятаю, — сказав він нарешті Ведмедеві. — Колись я був дав вам банку сиропу.
— Авжеж, — мовив Ведмідь. — 1 забув зняти ковпачок. Знаєш, мені довелось попомарудитися більш десятка днів, поки я його зняв. Надалі будь уважніший.
— А як це, що ви не в клітці? Ви вночі завжди так гуляєте? — спитав Майкл.
— Ні, тільки тоді, як День Народження припадає на повню Місяця. Але даруйте. Я мушу стояти при вході.
Ведмідь обернувся і знов заходився крутити ручку турнікету.
Джейн з Майклом пішли мандрувати по Зоопарку. Повний Місяць так і сяяв, і кожне дерево чи кущик, кожну квітку було видно, як удень. Отож діти могли дуже добре роздивитись усі павільйони й клітки.
— Здається, тут щось має бути незвичайне, — сказав Майкл.
І справді, на те скидалося. По всіх доріжках бігали звірі. То в супроводі птахів, то самі. Двоє Вовків тупотіли позаду дітей, жваво про щось розмовляючи з Лелекою. Джейн із Майклом почули слова "День Народження" і "Повний Місяць". Вдалині йшли поряд троє Верблюдів, а неподалік від них — Бобер та Американський Гриф, заглиблені в розмову. І всі вони, як здавалося дітям, розмовляли про одне.
— Цікаво, чий це тут у них день народження? — сказав Майкл, але Джейн поспішала вперед, приваблена незвичайним видовищем.
Якраз біля клітки Слона бігав рачки туди й сюди дуже гладкий старий добродій, а на спині в нього на двох невеличких ослінчиках сиділо вісім мавпочок.
— Ну й ну! Все тут навиворіт! — скрикнула Джейн.
Добродій, минаючи їх, сердито поглянув на неї.
— Навиворіт? — пирхнув він. — Це я — навиворіт? Що за балачки? Це образа!
Вісім мавпочок гучно зареготалися.
— Ох, пробачте, я не на вас, а... на все тут, — виправдовувалась Джейн, поспішаючи за ним. —Завжди звірі катають людей, а тут людина катає звірят. Оце я й хотіла сказати.
Але старий добродій, сапаючи, побіг далі, одно кажучи, що його образили, і зник десь із мавпочками на спині.
Джейн побачила, що краще не гнатися за ним, узяла Майкла за руку й потягла вперед.
— Агов, ви, ви, двоє! Нуте лиш у воду! Побачимо, як вам пірнатиметься за шматком апельсинової шкурки, котра вам зовсім ні до чого! — почувся зненацька чийсь ображений, сердитий голос, і, глянувши вниз, діти побачили невеличкого чорного Тюленя, який гнівно позирав на них із срібної, під Місяцем, води.
— Ну ж бо, йдіть, ідіть, побачимо, чи припаде вам такс до смаку!
— Але ж... ми не вміємо плавати!.. — вимовив Майкл.
— Що ж я вдію? — сказав Тюлень. — Було б думати раніше. Ніхто ніколи не клопотався тим, чи вмію плавати я... Е, чого тобі? Що таке?
Останні слова він промовив до Тюленя, який виринув з води і щось зашепотів йому на вухо.
— Хто? — буркнув перший Тюлень. — Кажи голосніше!
Другий Тюлень зашепотів знову. Джейн розчула слова: "Почесні Гості", "Друзі"... але більше нічого. Перший Тюлень, здавалося, був розчарований, але досить увічливо сказав до Джейн і Майкла:
— Ох, даруйте ласкаво! Радий вас бачити. Даруйте ласкаво!
І, виставивши з води ласт, він незграбно потиснув дітям руки.
— Дивися, куди йдеш! — несподівано гукнув він. Тієї миті щось стукнулося об Джейн. Вона швидко обернулась і злякано відскочила, побачивши перед собою величезного Лева. Очі його заблищали, коли він помітив ЇЇ.
— Ох, слухайте... — почав він. — Я не знав, що це ви! Тут сьогодні такий натовп, а я так кваплюся побачити, як годуватимуть людей, що, мабуть, таки не дуже роздивлявся, куди йду. Ходімо зі мною! Такого ніяк не можна пропустити.
— Може б, — чемно сказала Джейн, — ви ласкаво показали нам туди дорогу?
Вона не дуже довіряла Левові, але він наче був не злий. "До того ж, — подумалось їй, — цієї ночі все навиворіт".
— За-алюбки! — сказав Лев, силкуючись, щоб голос його лунав якнайніжніше, і подав Джейн лапу.
Дівчинка взялася за неї, але для певності міцно вчепилась другою рукою за Майкла: він був увесь такий м'який і кругленький... Бо, зрештою, Лев є Лев...
— Чи гарна моя грива? — дорогою спитав Лев. —Задля сьогоднішнього свята я її завив.
Джейн глянула. Грива була старанно напомаджена й завита.
— Дуже гарна, — промовила дівчинка, — але хіба... хіба не дивно, що лев дбає про гриву? Я думала...
— Що? Моя люба юна леді, Лев, як вам відомо, цар над усіма звірами. Він повинен пам'ятати про своє становище. І щодо мене. То я про нього забувати не люблю. Я вважаю, що Лев завжди повинен мати бездоганний вигляд, хоч би де він перебував. Сюди, будь ласка.
І він, граційно махнувши лапою, показав на великий Павільйон Котячих і повів дітей туди.
Обом їм аж дух перехопило, коли вони побачили те, що постало перед їхніми очима. У великому приміщенні було повно звірів. Декотрі посхилялись на бар'єр, що відділяв клітки від глядачів, інші стояли на кріслах, що ярусами здіймалися навпроти кліток. Тут були пантери й леопарди, вовки, тигри й антилопи, мавпочки і їжаки, вомбати, гірські кози й жирафи; зібрався тут і цілий гурт чайок та яструбів.
— Чудово, правда ж? — гордо сказав Лев.