Ну, може, вогнище їм організувати чи ще що. Зробити послугу, словом.
— Ну, то...
Яків Прокопович подивився на Єгора, прикинув, потім спитав:
— На моторі ходив коли?
— Ходив! — Єгор дуже зрадів запитанню, бо це виходило за межі його теслярських навиків. Це було щось понад норму, понад звичайне, і цим він пишався.— Ну, таж ходив, Якове Прокоповичу! Озера у нас в селі неозорі! Бувало, пошле голова...
— Які знаєш?
— Ну... теє... "Ветерок", значить, знаю. І "Стрелу".
— У нас "Ветерок", три штуки. Річ цінна, розуміти повинен. І на мене записана. їх особливо бережи: даватиму особисто під твою пряму відповідальність. І тільки для перевозок у далекі кінці: у близькі й на веслах досягнеш.
— На моторі ходжено-їжджено! Про це не турбуйся! Це ми розуміємо!
Але в моторах потреби поки що не було, бо далекий турист нині щось запізнювався. А ближніх туристів та місцеву молодь цікавили тільки човни напрокат, для прогулянки. Цими справами займався сам Яків Прокопович, а
Єгор захоплено конопатив, лагодив і фарбував постарілий за зиму інвентар. І стомлювався з приємністю, і спав міцно, і всміхатися почав не так: не квапливо, не похапцем, а від утоми...
4
Тепер Колька ходив до школи акуратно. За півгодини з'являвся, раніше за вчительок. І на уроках сидів статечно, а коли щось цікаве розповідали — ну, про звірів чи про історію з географією,— рота роззявляв. Усі цього моменту чекали, весь клас. І як тільки траплялося — враз завмирали, і Вовка потай од учительки трубочку піднімав. З бузини трубочка: напхаєш у неї кульок з промокашки, приділишся, дмухнеш—точно Кольці в рот роззявлений. Ото вже веселощів тих!
Скільки разів Колька на це попадався — і лік загубив. Поки пам'ятав, міцно рота стуляв, губу до губи, а як почне вчителька про стародавніх героїв розповідати або вірші читати, забувався. Забувався, ловив кожне слово й рот, напевне, для того й роззявляв, щоб слів цих не пропустити. Отоді в нього й стріляли. І якщо вдало, Оля Кузіна в долоні плескала, а Вовка хвалився:
— Снайпер я. Я в кого хочеш каменем за сто кроків попасти можу!
Оля Кузіна на нього широкими очима дивилася. Тільки вії здригалися. За такі вії будь-хто в бійку поліз би, а Кольці не до того було.
— Чув, що Нонна Юріївна про богатиря Іллю Муромця розповідала? Сидьма, каже, тридцять три роки сидів, а як прийшли каліки перехожі...
— ...так ти й рота роззявив! А я в нього — жованкою!
— З чорнилом жованка та!—захоплювалась Оля Кузіна.
— Ти роззява, а я снайпер! Правда, Олько?
Дуже величався Вовка. А два дні тому вже так роз-величався, що й про плювальну трубку свою забув. Ходив, живота виставивши.
— Татка в область викликають. Вудочку бамбукову привезти обіцяв.
Федора Іпатовича проводжали по-родинному: із столом та з поклонами. Дороги бажали щасливої, повернення скорого, діла з таланом. Федір Іпатович брови супив, замислювався:
— Чого це припекло їм?
— А для поради,— підказувала Харитина.— Для поради, Федоре Іпатовичу, для наради з вами.
— Наради? — Зітхав господар чомусь: — Гм...
— Шляху вам битого, візника привітного, кобилку вогнисту ще й пісню голосисту, Федоре Іпатовичу!
Цокався господар, дякував. Але не пив, набік склянку відставляв, хмурився:
— І чого б це їм викликати мене, га?
Від'їхав як годиться: і ситий, і захмелілий, і вус у тютюні. Тиждень був відсутній і повернувся без попередження: ні листа, ні телеграми наперед не вислав. Мар'їца сполошилась:
— Ой лишенько мені, гостей за порожній стіл садовити!
— Стривай, Мар'є. Не треба гостей.
— Як це не треба, Федю? Звичай же. Не нами заведено. Крякнув Федір Іпатович:
— Ну, клич. Чорти б їх узяли з звичаями...
Гостей Федір Іпатович любив прийняти широко, з простором і з часом. Але і з вибором теж: кого попало за стіл не садовив. З райвиконкому інструктор навідувався (риболовлю любив дужче, ніж молоду дружину!), з селищної ради дехто заглядав. Ну, звичайно, завторг, завмаг, завгар: на землі живемо, не на небі. І (а куди його подінеш?) — свояк Єгор Полушкін з Харею своєю люб'язною.
— Будь здоров, Федоре Іпатовичу, з прибуттям! Як їздилося-подорожувалося по обласній нашій столиці? Що
на базарі чути про подорожчання, що в колах говорять про космос?
Федір Іпатович з відповідями не поспішав. Діставав чемодан закордонний, при гостях ремінь розстібав:
— Не осудіть, прийміть подаруночок. Не на користь — так, для пам'яті.
Всіх обдаровував, нікого не забував. І Єгорові з Харити-ною перепало: а що ти зробиш? Навіть Кольці компас подарував:
— Тримай, племіннику. Щоб не блудити.
Реготали всі чомусь. А Колька від щастя світився, як рання зірочка: компас же! Справжній: із стрілкою, з пів-днем-північчю.
"Гей, там, на кермі! Чотири румби до весту! Так тримати!"
"Єсть так тримати!"
Ось про що компас йому розповідав. А стосовно того, щоб не заблудитися, то Колька в лісі — як ви в своїх квартирах. З якого боку кора шорсткіша? Не знаєте? А Колька знає, так що для лісу компас йому не потрібен. Він йому для подорожей дуже навіть потрібен.. Просто до зарізу потрібен.
"Гей, на марсі! Чи не видно землі обітованої?"
"Не видно, капітане! Саме море бурхливе навкруги!"
"Так тримати! Буде земля попереду!"
Це він, звичайно, в думці вигукував: чого даремно людей лякати? Не зрозуміють, розхвилюються.
А Вовка складану вудочку одержав, триколінку. Хвалився:
— Навалом рибки буде! Тобі, тату, яку спіймати?
— Важучішу! — гукали.— 3 підшкірним жирком! Усміхався Федір Іпатович. Гладив сина по йоржистій
голові, а всміхався невесело. І коли найповажніші гості пішли, не витримав:
— Лісничий новий викликав. Столична штучка-дрючка. Чому, каже, ліс невпорядкований? Де, каже, акти на по-
зо
рубку? Де, каже, профілактика проти шкідників? А сам у карту дивиться: в лісі нашому ще й не бував. А вже погрожує.
— Ох-ох! — зітхав Єгор; це йому Федір Іпатович скаржився, бо не було кому більше скаржитись, а хотілося.— У мене, знаєш, теж... теє... неприємності.
Але неприємності Єгора мало хвилювали Федора Іпатовича: свого клопоту вистачало.
— Та-ак. Ну нічого, перемнеться. Життя, воно й не з таких пух та пір'я скубе, правда? Перемнеться, та мені таки й уклониться. Без мене тут ніякому лісничому не всидіти, я всі ходи-виходи та переходи знаю. І хто з ким щосуботи горілочкою тішиться, теж мені відомо. Хто з ким п'є та який потім вигляд має.
— Так, вигляд має, це точно. Хто який вигляд має, це правильно,— бурмотів Єгор.
Він випив два лафітнички і страждав через своє. Тому страждав, що вперше викликав гнів стомленого Якова Прокоповича і тепер дуже боявся втратити тиху, поважливу, з такими поневіряннями здобуту пристань.
— Я, значить, щоб зрозуміліше було, який де. Щоб не шукати і щоб красиво.
— Рахунків на проданий ліс не надходило? — гнув своє господар.— Гаразд, зробимо вам рахунки. Будуть вам усі рахунки, коли рахуватися хочете. А рахуватися почнемо, не довго в кабінеті своєму протримаєтеся. Ні-і, не довго...
— А він каже: в блакитне, мовляв, пускай. А коли все в блакитне пустити чи, скажімо, все в рожеве — це що ж тоді вийде? Це вийде повна байдужість...
— Байдужість? — Федір Іпатович поморгав червоними очицями (перебрав трохи через прикрість ту).— Це ти правильно, свояче, щодо байдужості. Ну, я йому цю байдужість покажу! Я йому пригадаю байдужість, я...
— От-от,— похитав головою Єгор.— Краса — це хіба коли все однакове? Краса — це коли різне все! Один, скажімо, синій, а інший, навпаки ж, рожевий. А без краси хіба ж можна? Без краси — як без свята. Краса — це...
— Ти що ото мелеш, бідоносцю чортів? Яка краса? Гроші він з мене за хату вимагає, гроші, зрозуміло тобі? А ти — краса! Тьху!..
Завертівся Єгор, захихотів: чого даремно господаря гнівати? Але — засмутився. Сильно засмутився, бо так і не вдалося йому прикрістю своєю поділитись. А з прикрістю спати лягати та ще після двох лафітничків — чортиків уві сні побачиш. Натуральних — з хвостиком, з ріжками та з ратичками. Важкий сон: душитимуть чортики, так старі люди кажуть. А вони знають, що й до чого. Вони, певно, лафітничків тих за своє життя наприймалися—з озеро Онегу. І від радості, і від прикрості.
І знову перевертався Єгор у ліжку, знову зітхав, знову карав себе. Ох, недоладний він чоловік, ох, бідоносець, божий недогляд!
Старався Єгор на цій роботі — і про перекури забував. Бігом бігав, як молодий. Завідувач тільки рот роззявить:
— Ти, Полушкін...
— Ясно-зрозуміло нам, Якове Прокоповичу!
І — біг. Угадав — добре, не вгадав — назад біг: щоб пояснили. Але старання було, як у нареченої перед майбутньою свекрухою.
— Човни ти добре проконопатив, Полушкін. І засмолив добре, хвалю... Стій, куди ти?
— Я... теє...
— Дослухай спершу, потім побіжиш. Тепер човнам цим слід надати святкового вигляду. В блакитний колір. А весла— лопаті тільки, зрозумів? — у червоний: щоб здалеку видно було, якщо хто випустить. А на носі в кожного човна номер напишеш. Номер — чорною фарбою, як належить. Ось тобі фарби, ось тобі пензлі, а ось тобі папірець з номерами. Намалюєш номер — закресли його, щоб не сплутати. Другий намалюєш — другий закресли. Зрозумів, Полушкін?
— Зрозумів, Якове Прокоповичу. Як тут не зрозуміти?
Схопив банки — тільки п'яти заблищали, Тому заблищали, що чоботи Єгор беріг і ходив у них від дому до причалу та назад. А на роботі босоніж поспішав. Босоніж і зручності більше, і виходить швидше, і чоботи даремно не зношуються.
Три дні човни в блакитний колір фарбував. Які там вісім годин: поки працювалося, не йшов. Уже Яків Прокопович усе господарство своє перерахує, замки понавішує, огляне все, додому збереться, а Єгор з усіх сил ще старається.
— Закругляйся, Полушкін.
— Зараз я, зараз, Якове Прокоповичу.
— П'ята година. Пора.
— А ви ідіть, Якове Прокоповичу, ідіть собі. Про фарбу й пензлики не турбуйтесь: я їх додому віднесу.
— Ну, дивися, Полушкін.
— До побачення, Якове Прокоповичу! Щасливої дороги і родині кланяйтеся.
Навіть не повертався, щоб час даремна не гаяти. У два шари фарбу накладав, сопів, язика висував: від задоволення. Поки човни сохли, до весел узявся. Тут особливо старався: червоний колір поспіху не любить. Переборщиш — у холод піде, в густоту; недоборщиш — у рожевий перейде. А колір Єгор відчував: і малярувати доводилось, і нутро у нього на кольори настроєне було особливо, від купелі, як кажуть.