Як у Черепка після скляночок.
— Випити мені дуже навіть хочеться, Нонно Юріївно, вчителько дорога. І п'ю я тепер, коли нагода випаде. І якби раптом тисячу карбованців знайшов — усі б, мабуть, разом і пропив. Поки не вмер би, все б пив та пив і інших би частував. Пийте, казав би, гості дорогі, поки совість ваша у вині не захлинеться.
— Ну то знайди,— сказав раптом Черепок.— Знайди її, ту тисячу.
Глянув Єгор на Нонну Юріївну, погляд її переляканий вловив, руки тремтячі і все зрозумів. Зрозумів і, взявши кухлик відсунутий, сказав:
— Дозвольте за здоров'я ваше, Нонно Юріївно. І за щастя теж, звісно.
І випив. І мальком цим, що через безглуздість у томаті плавав замість заводі якоїсь, закусив. І кухоль поставив, як крапку.
Потім п'ятистіночку оглядали. Об'єкт, так би мовити^ прикладання сил, джерело майбутніх прибутків.
Тут ролі були розподілені наперед. Черепкові належало лякати, Філі — забивати баки, а Єгорові — робити діло. Прикидати, у що це все може обійтися, і помножити на два. І вже після цього множення Черепок риску підбивав. У скільки, значить, обійдеться господареві зазначена робота.
Так і тут передбачалося: Філя вже промову готував як-найтуманнішу, Черепок уже наперед хмурнів, за столом ще.
— Ну, господинечко, дякуємо за частування. Викладай тепер свої незручності життя.
Ходили, судили та рядили, лякали — Єгор мовчав. Усе начебто за планом ішло, усе як треба, а вже про що думав Єгор, незручності ці оглядаючи, про те ніхто не здогадувався. Ні Черепок, ні Філя, ні Нонна Юріївна.
А думав він, у що все це дівчиноньці стане. І про те ще думав, що господарства у неї — одна розкладачка, на якій колись син його ображений ночував. І тому, коли склав він усе, що роботи вимагало, коли матеріал необхідний додав, то не помножив на два, а поділив:
— Півста карбованців.
— Що? — Черепок навіть розкудрявитись забув од подиву.
— Впився, вид?ю,— сказав Філя і про всяк випадок захихотів: — Неможливе сказав число.
— П'ятдесят карбованців з усім матеріалом і з усією нашою роботою,— суворо повторив Єгор.— Менше не вкладемося, перепрошуємо, звісно...
— Та що ви, Єгоре Савелійовичу...
— Ах, розкудряв твою...
— Цить!*—гримнув Єгор.— Не смій тут вирази говорити, в домі цьому.
— А на чорта мені за півсотні та ще разом з матеріалом?
— І мені,— сказав Філя.— Відмовляємося через безглуздість.
— Та як же, товариші милі! — перелякалася Нонна Юріївна.— Що ж тоді...
— Тоді тридцяткою все обійдеться,— похмуро сказав Єгор.— І ще я вам, Нонно Юріївно, полиці зроблю. Щоб книжки долі не лежали.
І пішов, щоб матюка черепківського не чути. Так і пішов, не оглядаючись. На пустир той повернувся і знову взявся до лопати. Канаву вигладжувати.
Били його на тому пустирі. Спочатку в канаві, а потім нагору витягли і там теж били.
А Єгор особливо й не відбивався: треба ж дядькам лють свою та образу на комусь зігнати. Хіба він, Єгор Полушкін, колишній тесля — золоті руки, кращий за інших, чи що?
12
Федір Іпатович з усіма боргами розплатився, усе в ажур привів, усі довідочки роздобув, які тільки були потрібні. Папку з шворками в культтоварах купив, склав туди папірці і в область подався. Новому лісничому звітувати.
В копійку хата та влетіла. В добру копійку. І хоч копійку цю він не у власних дітей з рота витяг, кривдно було Федорові Іпатовичу. Ох, як кривдно! До суворості.
Ось чому за всю дорогу Федір Іпатович і рота не розтулив. Думи свої свинцеві кантував з боку на бік і придумував різні образливі слова. Не лайливі — їх до нього тьму-тьмущу напридумували — а саме образливі. Зверху щоб наче звичайні — а всередині щоб отрута. Щоб мучився
потім лісничий цей, бодай на нього болячка, два тижні підряд, а притягти б не міг. Ніяк.
Важка це була проблема. І Федір Іпатович на сусідів-иопутників не витрачався. Не відволікався пустими балачками.
Думав він про зустріч з новим лісничим Юрієм Петровичем Чуваловим. Думав і боявся цієї зустрічі, бо нічого не знав про нього, про нового лісничого.
Ї Життя Юрія Петровича склалося хоч і самостійно, але не дуже щасливо. Батько пережив перемогу рівнісінько на один рік і в сорок шостому вирядився туди, де мовчазні батальйони чекали свого командира. А невдовзі померла й мати, вимучена ленінградською блокадою та тисячоденним чеканням фронтових листів. Умерла тихо, як і жила. Умерла, годуючи його перед сном, а він і не знав, що її вже немає, і жваво ссав холодну грудь.
Про це йому розповіла сусідка через багато років. А тоді... Тоді вона просто перенесла його з вимерлої кімнати до своєї, хоч і порожньої, хоч і вдовиної, але живої, і цілих шістнадцять років він вважав матір'ю тільки її. А коли він, заздалегідь приготувавши довідки, зібрався урочисто прибути в міліцію по найперший у своєму житті паспорт і попросив у неї метрику, вона чомусь надовго раптом замовкла, старанно обтираючи худими, шорсткими пальцями тонкі, безкровні губи.
— Ти чого, мамо?
— Синку...— Вона зітхнула, дістала з рипливої шафки старого зошита з пожовклими солдатськими трикутниками, похоронними, рахунками на електрику й метриками впереміж, знайшла потрібний папірець, але не віддала.— Сядь, синку. Сядь.
Він слухняно сів, не розуміючи, що відбувається з нею, але відчуваючи, що щось відбувається. І знову спитав, усміхнувшись ласкаво й невпевнено: Ти чого, мамо?
А вона продовжувала мовчати й дивитися на нього без усмішки. А потім сказала:
— Ти, Юро, мені синочком завжди був і завжди будеш, поки жива я. Поки жива, Юро. Тільки у свідоцтві цьому, в метриці, значить, там інші записані. І мама інша, й татко. І ти паспорт, синку, на їхнє прізвище одержуй, гаразд? Воно дуже навіть хороше прізвище, і люди вони були дуже навіть хороші. Дуже навіть. І не Семенов ги тепер будеш, а Чувалов. Юра Чувалов, синочку мій...
Так Юра в шістнадцять років і став Чуваловим, але цю малограмотну, тиху солдатку, як і досі, і називав і вважав мамою. Спочатку звично і трохи недбало, потім з великою пошаною і великою любов'ю. Після інституту він багато їздив, працював у Киргизії і на Алтаї, в Сибіру й Заволжі, але де б не був і ким би не працював, щонеділі писав листа:
Здрастуй, моя мамочко!
Писав дуже неквапливо, дуже старанно і дуже великими літерами. Щоб сама прочитала.
І вона зразу ж відповідала йому, акуратно повідомляючи про своє здоров'я (в листах до нього вона ніколи нічим не хворіла, жодного разу) і про весь небагатий запас новин. І тільки останнім часом дедалі частіше почала обережно, щоб — не дай боже! — не образити й не засмутити його, натякати на безрадісне життя і самотню свою старість:
У Марфи Григорівни вже онучат двоє, і життя у неї тепер дзвінке...
Але Юрій Петрович усе відбувався жартами. Поки що чомусь відбувався жартами і розмову переводив більше на здоров'я. Бережи, мовляв, себе, мамочко, а там побачимо, у кого воно дзвінкішим складеться, це саме життя. Поживемо, як кажуть, побачимо, ось які справи. Цілую міцно.
Федір Іпатович нічого про це, звісно, не знав. Сидів навпроти, дивився на пронозу цього столичного з-під брів, як з двох дотів, і чекав. Чекав, що скаже, папку з папірцями перегорнувши.
І ще скоса — ледь-ледь — навколо поглядав: як живе. Оскільки новий лісничий приймав його цього разу не в службовому кабінеті, а в готельному номері. І Федір Іпатович весь час думав, навіщо ця домашність. Може, чекає чогось від нього, від Федора Іпатовича, га? Віч-на-віч.
Ой, не можна було тут помилитися, ой, не можна! І тому Федір Іпатович особливо напружено першого запитання чекав. Як прозвучить воно, якою музикою? Чи то у барабан ударить, чи то скрипочкою по серці розіллється — усе в першому запитанні містилося. І Федір Іпатович аж підібрався весь, аж м'язи у нього звело від цього чекання. І вуха самі собою виросли.
— Ну, а де ж усе-таки дозвіл на порубку будівельного лісу в охоронній зоні?
Он яка музика пішла. З міліцейського, значить, свистка. Зрозуміло. Федір Іпатович, тугу сховавши, перегнувся через стіл, затримав дихання для ввічливості — наче окропом його облило, їй-богу, окропом! —і пальцем потицяв:
— А ось.
— Це довідка про сплату. Довідка. А я кажу про дозвіл на порубку.
— Таж попередній лісничий виїхав уже.
— Але ж дозвіл ви не вчора брати повинні були, а рік тому, коли будувалися. Чи не так?
Засопів Федір Іпатович, занудьгував. Замордувався.
— Ми з ним, з лісничим тим, душа в душу жили. По-простому, як кажуть. Можна — виходить, можна, а не можна — то вже й не можна. І без папірців.
— Зручно.
— Ну, чому ж ви мені не вірите, Юрію Петровичу? Я ж усі папірці, як ви звеліли...
— Гаразд, перевіримо ваші папірці. Можете повертатися на дільницю.
— А папочка моя?
— А папочка ваша у мене залишиться, товаришу Бур'я-нов. На все добре.
— Тобто як у вас?
— Не турбуйтесь, не загубляться ваші довідки. Щасливої дороги.
З тим Федір Іпатович і відбув, із щасливою, значить, дорогою. І, повертаючись додому, всю дорогу теж мовчав як риба, але не тому вже, що образливі слова придумував, а від страху. То потів він од страху цього, то тремтіти починав і, вже тільки до селища під'їжджаючи, всі свої сили мобілізував і з величезним трудом привів себе у відповідність. У вигляд солідний і замислений.
А під усім цим замислено-солідним виглядом одна думка в припадку билася: куди лісничий папочку його з усіма до-відочками понесе? А що як у міліцію, га? Згорить же тоді він, Федір Іпатович, згорить. Синім полум'ям згорить на очах у друзів-приятелів, а ті й пальцем не ворухнуть, щоб його з полум'я цього витягти. Напевно знав, що не ворухнуть. По собі знав.
Але мучився Федір Іпатович даремно, бо новий лісничий папку цю нікуди не збирався передавати. Просто неприємний йому був цей похмурий страх, ця розплата заднім числом і ця людина теж. І ніяк він не міг відмовити собі в утісі залишити Федора Іпатовича зі страхом на самоті. Поки що без висновків.
Тільки один висновок для себе зробив: подивитися на все власними очима. Час уже було глянути і на цей куточок своїх володінь, але наскочити туди він вирішив несподівано й тому нічого Федорові Іпатовичу не сказав. Відклав цю папку, дуже великими літерами написав матері позачергового— коли назад повернешся, невідомо — листа й почав лаштуватися в дорогу. А коли відкрив чемодан, у який — так уже сталося — майже не заглядав з моменту від'їзду з Ленінграда, то на самому дні виявив раптом маленьку посилочку.