Його слова повторювала, як той папуга балакучий, про якого Колька читав у книжці "Робінзон Крузо".
— Гаразд, тільки хай поки що у мене живе,— поважно сказав Вовка.— А компас завтра принесеш. Олька свідок.
— Свідок я,— сказала Олька.
Так і вирішили. Вовка щеня додому відніс, Олька до мами побігла, а Колька з компасом пішов прощатися. Дивився, як стрілка крутиться, як тремтить вона, куди показує.
На північ вона показувала.
Без кола та без двора — бурлака людина. Таких і Федір Іпатович не поважав, і Яків Прокопович побоювався. Коли вже й двора немає, то що є, питається? Самі фантазії.
А у Нонни Юріївни і фантазій ніяких не було. Нічого в неї не було, крім книжок, пластинок та дівочої туги. І тому всім вона трошечки заздрила, навіть Харитині Полуш-кіній: у тієї Колька за столом щі наминав та Олька молочко попивала. З такою додачею і чоловіка-бідоносця стерпіти можна було, якби був він, чоловік той.
Нікому в заздрості цій—дзвінкій, як перший сніжок,— нікому Нонна Юріївна не признавалася. Навіть собі самій, бо заздрість ця в ній жила незалежно від неї. Сама собою жила, сама соками наливалася, в жар кидала й уночі мучила. І якби хто-небудь Нонні Юріївні про все це в очі сказав, вона б, мабуть, з ходу дала дуба. Грець ухопив би її від такого відкриття. Ну, а господиня її, у якої вона кімнату наймала — гостроносенька, гострооченька та гострову-шенька,— то та господиня все це, звичайно, знала і про все це, звичайно, по всіх кутках давним-давно язиком плескала:
— Подушку гризе, подруженьки, сама в щілинку бачила, ось тобі хрест. Кров у ній грає.
А подруженьки головами згідливо хитали:
— Пора б уже: перестоїться дівка. Ми перших своїх коли родили? Ой-ой, за жіночими строками їй уже б третього в колисці гойдати.
Ось через такі розмови та перешіптування Нонні Юріївні і життя пішло не в життя, а у виття. Ніколи вона для себе нічого добиватися не наважувалась і не намагалась, а тут раптом понесло її по всіх начальниках. І звідки терпіння взялося та наполегливість: не здавалася. Всі інстанції пройшла, які належало, і добилася.
— Виділимо вам окрему кімнату. Тільки, на жаль, а аварійному фонді.
— В якому завгодно!
Душа, що перемерзла, про дах не думає: їй стіни потрібні, їй від очей-крижин сховатися треба, і, якщо при цьому згори капає, хай собі капає. Головне — стіни є. Є де виплакатись!
Виплакалась Нонна Юріївна з незмірним задоволенням і великим полегшенням, навіть усміхатися почала. А як слізки висохли, то й згори полило: дощ почався і без усяких перешкод кімнати її власної досяг. Усі тази й усі каструлі виповнив і породив у майже безтурботній голові Нонни Юріївни думки цілком практичного напрямку.
Проте напрямок цей, як з'ясувалося, у глухий кут вів:
— На ремонт усі ліміти вичерпано.
— Але у мене протікає стеля. Просто як душ, знаєте. Усміхнулися поблажливо:
— То не стеля протікає, то покрівля. Стеля текти не може, вона для іншого пристосована. А покрівля, вона, звісно, може. Все правильно, в наступному році ставимо вас на чергу.
— Та послухайте, будь ласка, там же абсолютно неможливо жити. Там із стелі струмком тече вода і...
— А ми вас відносно аварійного стану попереджали, у нас і документик є щодо цього. Тож самі ви у всьому винні.
Ось так і перестала людина усміхатись: не до усмішок тут, коли в кімнаті — власній, вистражданій, вибіганій і ви-плаканій! — у кімнаті цій опеньки ростуть. Хоч соли їх і вантаж бочками у прекрасне місто Ленінград. Мамі.
Але пощастило. Щоправда, в глибині душі Нонна Юріївна вважала себе щасливою і тому навіть не здивувалася везінню. Просто зустрівся їй біля цього позбавленого лімітів глухого кута якийсь дуже привітний громадянин. Лисий і великодушний, як стародавній римлянин.
— Ото дивина, що тече. Вкриємо!
І вкрив. Так укрив, що хоч святих винось. Але й до цього способу спілкування Нонна Юріївна якось уже призвичаїлась. І навіть навчилася не червоніти.
— У мене бригада —ох, працює за двох, жере за трьох, а п'є, скільки дадуть. Отож готуй пляшку для укладення трудової угоди.
По спіралі від стародавнього римлянина сморід розходився — комарі мертві падали. Воно, звичайно, правильно: людство по спіралі розвивається, але ця, конкретна, така пахуча була, що Нонна Юріївна про всяк випадок перепитала:
— Яку пляшку, кажете?
— Натуральну-мінеральну, розкудряв її в ковдобину і розпудри в порошок!..
Поки Нонна Юріївна по натуральну бігала, громадянин стародавній римлянин навшпиньки до пустиря дременув:
— Є шабашка, хлопці, розкудрявити вашу, розпудрити. Дурепу якусь бог подав: хата у неї тече. Так ми її півлітрами вкриємо, рідну. По-фронтовому, в три накати. Щоб і не капала, зараза, на хорошу людину!..
День цей у розумінні просвітління душ зранку не вдався, і дядьки були люті. Поки Черепок про шабашки клопотався, землю на пустирі для якогось туманного призначення перелопачували й сварилися.
— Ти стінку вигладжуй. Вигладжуй, кажуть тобі!
— А чого її вигладжувати? Не баба.
— А того, що осиплеться, ось чого!
— Ну й чорт з нею, з обсипаною. Ти б, Єгоре, замість вказівок відносно вигладжування даної канави додому збігав би та дружину законну погладив би на кілька карбованчиків. І природа нам за це усміхнулася б.
Промовчав Єгор. Похмуро стінку свою вирівнював, землю з дна вигрібав. Та хоч і вирівнював за звичкою і вигрібав акуратно, а тієї легкості, запою того робочого, що керував ним колись поза перекурами та перепатяками, захвату того несамовитого перед ділом рук своїх він уже не відчував. Давно не відчував і робив якраз стільки, щоб наряд закрили, навіть якщо і з лайкою.
А мовчав він тому, що після того випадку з брехнею про невідомого чоловіка, який вибув з місцевого населення з нібито позиченими йому карбованцями, після Харитининих сліз та Кольчиних очей зарікся він копієчку з дому брати. Сам собі слово таке дав і навіть перехрестився потай, хоч у бога не вірив. І поки що тримався. Тримався за слово своє та за потай покладений на себе хрест, як за останній рятувальний круг.
Ну, а тут Черепок прибіг і звісткою радісною приголомшив. Відносно покрівлі, що над дурною дівкою так своєчасно протекла.
— Шабаш, мужики!
Враз пошабашили. Зраділи, лопати в канаву покидали й до річки метнулися: умитись. А вмившись, подались укладати трудову угоду, наперед відчуваючи в животах хвилюючу порожнечу.
Здалеку ще Єгор п'ятистіночку цю впізнав: половина шифером укрита, половина травою заросла і їх, виходить, тепер стосувалася. Зруб оком окинув: гнилизна ще не попсувала зруба, і при вмілій сокирі та доброму погляді обновити хатину цю труднощів особливих не становило. Дах перекрити та підлогу перестелити, та й край.
Це він думав так, теслярським оком до роботи приміряючись. Думав, та мовчав, бо це не просто робота була, а ш а б а ш к а, і говорити про справжній розмір праці не випадало. Тут належало роздувати будь-який господарський недогляд до масштабів лиха, лякати належало і стригти з переляку цього дику шабашську грошву. Не обчислюваний ні державою, ні бухгалтерією, ні фінінспекцією, ні навіть дружинами чоловічий прихований прибуток.
А ще він подумав, що треба б ґанок полагодити й одвірки замінити. І навіс над ґанком треба б зробити по-людському і... І тут двері кособокі відчинились, і Черепок сказав радісно:
— Бригада-ох! Здрастуй, господине, кажи незручності, розкудрявити їх...
— Здрастуйте,— дуже привітно сказала господиня.— Заходьте, будь ласка.
Усі й зашли, а Єгор на ґанку застряв. У цілковитому онімінні: Нонна Юріївна. Це до неї тоді Колька прибіг — до неї, не до рідної матері. Пластинки слухав: голос, каже, як у слона...
Затупцював Єгор — і до хати не зайшов, і тікати не зважувався. І соромно йому було, що в такій компанії в хату її увалюється та з таким ділом, і думалося десь, що добре хоч на теслярській роботі він знається.
— Єгоре Савелійовичу, чого ж ви не заходите? Упізнала, виходить. Зітхнув Єгор, зірвав з голови кепку
й ступив у прогнилі сіни.
Натуральну тріскали. Під якогось малька в томаті, що нині поважно називався частиком. Філя палець відставляв:
— Скільки їх, земних незручностей або, сказати б, невдоволень, хто злічити може? Ми можемо, робочі люди. Позаяк усяка незручність і невдоволення життя через наші руки проходить. Ну, а що руки помацали, того й голова не забуде. Так, чи що, молода господинечко? Хе-хе. Отож випиймо, громадяни-друзі-товариші, за наші робочі руки. За поїльників наших і частково годувальників.
Черепок мовчки пив. Перекидав склянку в самісіньку горлянку, крякав оглушливо й рукавом утирався. Задоволений був. Дуже він був задоволений: рідкісна шабашка трапилася— дурна, як ступа, видно.
А Єгор пити не став.
— Дякую вам за частування.— 1 кухоль відсунув.
— Чого ж ви так категорично відмовляєтесь, Єгоре Савелійовичу?
— Рано,— сказав.
І Філі — той уже вдруге мізинець відставляти примірявся,— Філі просто в очі подивився. І додав:
— За руки робочі випити — це ми можемо. Це ми поважаємо. Тільки де вони, руки ці? Може, мої це руки? Ні, не мої. Твої, може, чи Черепкові? Ні, не ваші. Шабашники ми, а не робітники. Шабашники. І тут зовсім не радіти треба, а сльозою гіркою вмиватися. Сльозою умиватися від сорому й ганьби.
Нонна Юріївна так дивилася, що очі в неї стали якраз як окуляри завбільшки. Філя лоба хмурив, розмірковуючи. А Черепок...
Ну, Черепок, він Черепок і є: другу скляночку в прірву свою вилив і рукавчиком закусив.
— Осуджуєш, виходить? — спитав нарешті Філя і засміявся, але не від веселощів, а від незгоди.— Ось, товаришко учителько, ось, товаришко представнице передової нашої інтелігенції, яка, значить, у нас здорова самокритика. І діє вона отруйно. До першої скляночки. А після даної скляночки самокритику ми забуваємо, і починається у нас одна суцільна критика. Що скажеш, колишня робоча людино Єгоре Полушкін?
Злякалася раптом Нонна Юріївна. Чого злякалася, не зрозумів Єгор, а тільки побачив: злякалася. І усміхнулася квапливо, і очицями закліпала, і запоралася, себе навіть трошки принижуючи:
— Закушуйте, товариші, закушуйте. Наливайте, будь ласка, наливайте. Єгоре Савелійовичу, дуже я вас прошу, випийте чарочку, будь ласка.
Подивився на неї Єгор. І стільки туги в очах його було, стільки болю й гіркоти, що у Нонни Юріївни аж у горлі щось булькнуло.