Мед із цвіту цього особливий, золотий медок. Бджола липняки поважає, багатий взяток бере. Найкорисніше дерево.
— А береза?
— Береза — вона для краси.
— А ялина?
— Це для матеріалу. Ялина, сосна, кедр, модрина. Хату ставити або, скажімо, якусь корисну будівлю. Кожне дерево, синку, воно для користі: нероб природа не любить. Яке для людини росте, на її потребу, а яке для лісу, для звірини всякої або для гриба, скажімо. І тому, перш ніж сокирою махати, треба подивитися, кого образиш: лося чи зайця, гриб чи білку з їжачком. А їх образиш — себе покараєш: підуть вони з лісу того порубаного, і нічим ти їх назад не заманиш.
Гарно було їм іти цією глухою доріжкою, ступати босими ногами по росистій траві, слухати птахів і говорити про розумну природу, що все передбачила і все зберегла на користь усьому живому. На той час уже й сонечко виринуло, шишки на ялинах визолотивши, і джмелі в траві заспівали. Колька на кожному повороті на компас дивився:
— На захід звернули, тату.
— Скоро дійдемо. Я чому, синку, на дальній липняк націлююсь? А тому, що ближній надто вже гарний. Надто в силі він стоїть, квітучий надто, і чіпати його не треба. Краще вглиб підемо: ніг нам не шкода. А липняк цей хай собі цвіте бджолам на радість та людям на користь.
— Тату, а джмелі до липи летять?
— Джмелі? Джмелі, синку, все більше низом намагаються: важкі занадто. Коло конюшини ходять, квітів усяких. У природі теж свої поверхи є. Скажімо, плиска, вона по землі шастає, а яструб у піднебессі літає. Кожному свій поверх відпущено, і тому ніякої тобі метушні, ніякої тобі штовханини. В кожного своє заняття і своя їдальня. Природа, вона нікого не кривдить, і всі для неї рівні.
— А ми, як природа, не можемо?
— Та це... як сказати. Повинні б, звісно, а не виходить.
— А чому не виходить?
— А тому, що поверхи переплутані. Скажімо, в лісі все зрозуміло: один народився їжаком, а другий — білкою. Один на землі хазяйнує, друга з гілки на гілку стрибає. А люди, вони ж однакові народжуються. Всі, як один, голенькі, всі кричать, усі мамчиної цицьки вимагають та пелюшки бруднять. І хто з них, скажімо, рябчик, а хто кібчик, невідомо. І тому всі про всяк випадок орлами бути бажають. А щоб орлом бути, самого бажання мало. В орла й око орлине й політ соколиний... Чуєш, синку, яким духом тягне? Липовим. От якраз за поворотом цим...
Якраз завернули вони за поворот, і замовк Єгор. Замовк, зупинився розгублений, очима кліпаючи. І Колька зупинився. І мовчали обидва, і в спекотній тиші ранку чути було, як солідно дзижчать ролохаті джмелі на своїх перших поверхах.
А голі липи важко скидали на землю в'янучий цвіт. Білі, наче жіноче тіло, стовбури тьмяно світилися в зелених сутінках, і земля під ними була мокра від соків, що справно гнали корені із земних глибин до вже приречених вершин.
— Згубили,— тихо сказав Єгор і скинув шапку.— За карбованці згубили, за полтинички.
А поки батько з сином, приголомшені, стояли перед згубленим липняком, Харитина в наміченій нею самою дистанції останнє коло закінчувала. До фінішу рвалася, до заповітної риски, за якою увижалося їй життя коли й не легке, то забезпечене.
Хоч яка горласта була, характеру їй було відпущено не так уже й багато: на чоловіка нагримати — це будь ласка, а кулаком по службовому столі стукнути — це даруйте. Боялася вона страхом незбагненним і столів цих, і людей за столами, і казенних паперів, і казенних стін, обвішаних плакатами аж до стелі. Входила боязко, тупцяла біля порога: й вимагати не наважувалась, і просити не вміла. І, потом від колін до мозочка вкриваючись, торочила:
— Мені б місце яке. Зарплата щоб. А то сім'я.
— Професією якою володієте?
— Яка у мене професія? Коло худоби ходила.
— Худоби у нас немає.
— Ну чоловіки ж є? їх доглядати можу. Помити, випрати.
— Ну, у вас же, Полушкіна, рідкісна професія! Паспорт із собою? — В документ дивилися, хмурилися.— Дочка у вас ясельна.
— Олька.
— А ясел у нас нема. Ясла — у віданні Петра Петровича. До нього йдіть: як вирішить.
Ішла до Петра Петровича, на друге коло. Від Петра Петровича—до Івана Івановича на третє. А звідти...
— Ну, ось що: як начальник скаже. Я в принципі не заперечую, але дітей багато, а ясла одні.
Це коло було останнє, фінішне: до риски підводило.
І за тією рискою — або тверда зарплата двічі на місяць, або кінець усім мріям. Кінця цього Харитина дуже боялася і тому зранку готувалася до побачення з останнім начальником з усією жіночою продуманістю. Сукню нову по коліна вкоротила, напрасувалася, зачіску зробила, як зуміла. І ще сумочку з собою прихопила, сестрин подарунок, Мар'їцин, на іменини. А Ольгу вчительці Нонні Юріїв-иі підкинула: хай тренується. Своїх пора заводити, чого там. Вигулялась.
Ні жива ні мертва Харитина двері заповітні торкнула: наче до царя Берендея йшла або до Кощія Безсмертного. А за дверима замість Кощія з Берендеєм — діва з косами розпущеними. І кігтики по машинці бігають.
— Мені до начальника. Полушкіна я.
— Ходімте.
Розчулилася Харитина: як увічливо. Не "зачекайте", не "заходьте", а "ходімте". І сама до кабінету провела.
Начальник — літній уже, в чорних окулярах — за столом сидів, як належить. Поперед себе дивився, але чи суворо, не зрозумієш: адже в окулярах — як у пічних заслінках.
— Товаришка Полушкіна,— сказала діва.— 3 питання працевлаштування.— І вийшла, хмарою солодкою на Ха-ритину війнувши.
А начальник сказав:
— Добридень, товаришко Полушкіна. Сідайте.
І руку поперек столу простяг. Не їй — вона скраю стояла,— а тончісінько поперек, і Харитині крок убік довелося ступити, щоб руку цю потиснути.
— Отже, ніякої спеціальності у вас немає?
— Я по господарству більше.
До того, що в кожному новому місці, в кожного нового начальника її про одне й те саме питали, Харитина швидко звикла. І повторювала тепер:
— По господарству більше. Ну, в колгоспі підсобляла, звісно. А так — діти ж. Двоє. Олька — меншенька, не залишиш. А тут кабанчика зарізати довелося...
Слухав начальник, голови не повертав, а куди дивився — невідомо, і як дивився — теж невідомо. І тому збивалася Харитина, плела словеса замість суті й до того доплелася, що й зупинитися не могла. І дітей, і мотор, і кабанчика, і непохитного Сазанова, і власного чоловіка-бідоносця — усіх в одну в'язку пов'язала. І сама в ній заплуталася.
— То що ж вам треба, товаришко Полушкіна? Ясла чи робота?
— Але ж без ясел не напрацюєш; дочку нема куди діти. Не вічно ж мені Нонну Юріївну турбувати.
Ох, знаття б, куди та як дивиться!
— Ну, а якщо ми дочку вашу в ясла помістимо, куди влаштуватися хочете? Спеціальність дістати чи так, різноробом?
— Як накажете. Стерегти щось чи в чистоті тримати.
— Ну, а бажання у вас є хоч яке-небудь? Є ж, напевно? Зітхнула Харитина.
— Одне у мене бажання: хліба шматок заробляти. Немає у мене більше на чоловіка мого надії, а діток же одягти-взути треба, вигодувати, навчати треба та на ноги поставити. Та Олька мені руки пов'язала: не залишати ж її щодень на Нонну Юріївну.
Усміхнувся начальник:
— Влаштуємо вашу Ольку. Де ж тут заява ваша? — І раптом руками по столу заплескав, голови не повертаючи. Намацав папірця.— Це?
Встала Харитина:
— Господи, та ти наче сліпий, милий чоловіче?
— Що вдієш, товаришко Полушкіна, відмовив мені зір. Ну, а хліб, як ви кажете, заробляти ж треба, еге ж?
— Наука, мабуть, оченьки твої з'їла?
— Не наука — війна. Попервах я ще бачив трошки, а потім усе гірше й гірше. І—до чорноти. То це ваша заява?
Засіпались у Харитини губи, заголосити їй хотілося, завити по-жіночому. Але стрималась. І руку начальникову направила, коли він резолюцію накладав, як 1 раніше вту" пивши свої чорні окуляри в протилежну стіну кабінету.
А прийшла додому — чоловіченько з синком, мов святі, сидять, не ворухнуться.
— А лико?
— Нема лика. Липа гола стоїть, наче дівчина. І цвіт з неї осипається.
Не закричала Харитина чомусь, хоч і чекав Єгор цього. Зітхнула тільки:
— Про мене сліпий начальник більше турбується, ніж рідний чоловік.
Образився Єгор жахливо. Схопився навіть:
— Краще б про ліс він турбувався! Краще б бачив він грабіж цей поголовний! Краще б ликодерів тих та за руку!..
Махнув рукою і пішов надвір. Покурити.
10
Думка обдурити долю на ликовій ниві була в Єгора останнім спалахом внутрішнього протесту. І чи то тому, що був цей спалах останній і в запасі більше не було протестів, чи й просто тому, що крах його надто вже був для нього наочний, Єгор поставив жирний хрест на всіх роботах разом. Перестав він вірити у власне везіння, у працю свою і в свої можливості, перестав битися і за себе й за сім'ю і — догоряв. Ходив на роботу справно, копав,, що веліли, заривав, що наказували, але робив уже все знехотя, напівсили, стараючись тепер, щоб і веліли менше-й наказували не йому. Тихо сидів собі десь далі від начальства, курив, мружився на сонце і ні про що вже не хотів думати. Уникав дум, шарахався від них. А вони лізли.
А вони лізли. Дрібні думи були, звивисті, чорні, мов п'явки. Ссали вони Єгора, і не встигав він змахнути одну, як. упивалася друга, відкидав другу, то присмоктувалася третя,
І Єгор тільки те й робив, що відбивався від них. І не було душі його спокою, а замість спокою — непомітно, поволі — росло щось невловимо сумне, те, що сам Єгор визначив
одним словом: навіщо? Багато було цих самих "н а в і* щ о?", і на жодне з них Єгор не знав відповіді. А відповідь потрібна була, відповіді цієї совість його вимагала, відповідь цю п'явки з нього висмоктували, і, щоб хоч трошки забутися, щоб хоч якось приглушити шерех цей у серці своєму, Єгор почав випивати. Нищечком, щоб дружина не лаялась, і потрошку, бо грошей не було. Але якщо раніше він кожну копійку намагався додому принести, мов шпак який, то тепер він і по карбованчику з дому витягував. Витягував і на трьох організовував.
І враз друзі з'явилися: Черепок та Філя.
Черепок лисий геть ув^сь був, як коліно, ніс мав — огі-рок-насінник, та два ока — як дві червоні смородини. І ще рот, з якого матюки лилися і в який — горілка. З плескотом вона туди лилася, наче не глотка у Черепка була, а лійка для заправки. Без пробки і без денця.
Філя так не вмів. Філя склянку навідліг відносив і палець відставляв:
— Не для п'янства п'ємо, а тільки щоб не відвикнути.
Філя над склянкою поговорити любив, і це завжди Черепка дратувало: він до заправки рвався.