Він змахнув їх, усміхнувся і знову почав скручувати цигарку. І поки скручував її, поки припалював, обидва мовчали: і батько й син. А потім Колька повернувся, блиснув очима:
— Якого я чолов'ягу в Нонни Юріївни слухав, ну, тату! Голосище! Просто як у слона.
Надвечір Харитина поросячої утроби нажарила, напарила і на стіл виставила. Єгор у чистій сорочці на покутті сидів; ліворуч — подарунки, праворуч — півлітра. Кожного подарунком зустрічав та гранчастою скляночкою (лафіт-ничками не розжилися):
— Будь здоров, гостю дорогий. Пий від горла, їж від пуза, подарункові радій.
Бригадирів і виконробів Харитина не зібрала (а може, й не хотіла), але Яків Прокопович приперся.
— Зла на тебе, Полушкін, не тримаю, тому й прийшов. Але закон поважаю сердечно. І тебе, значить, уважив і закон поважаю. Така у мене постановка питання.
— Сідай, Якове Прокоповичу, товаришу Сазанов. Покуштуй нашого частування.
— З нашим цілковитим задоволенням. Усе має бути дотримано, так? Усе, що належить. А що не належить, то фантазії. Бензином би їх полити та й спалити.
Федір Іпатович теж був присутній. Але в собі був увесь, похмурістю запнутий. І тому мовчав: їв та пив. Але Якову Прокоповичу відповів:
— Усім на чужій пожежі діло до душі знайдеться. Кому гасити, кому здріти, а кому руки гріти.
Підскочив Яків Прокопович:
— Як розуміти, Федоре Іпатовичу, цю примітку?
— Законників треба палити, а не фантазії. Зібрати б усіх законників та й спалити. На дуже повільному вогні.
Розпалилася б тут сварка, але Мар'їца не дала. Шарпнула чоловіка:
— Не сперечайся. Не встрявай. Наша хата скраю-скраєчку.
І Вовка з другого вуха підтакнув:
— Може, човен коли буде потрібен...
А Єгор і не чув із свого покуття. Подарунки роздавав, горілкою завідував. Сам пив, інших частував:
— Пийте, гості дорогі! Федоре Іпатовичу, свояче дорогий, милий дружок мій єдиний, чого нахмурився-насупився? Усміхнися, поглянь оксамитно, промов слово своє дорогоцінне.
— Слово? Це можна.— Підніс Федір Іпатович склянку.— З прибутком, господарю, тебе. І з догадкою: коли скрізь усі такі законники, без догадки не проживеш. Ось викрутився ти, виходить, молодець. Авжеж. Хвалю. Чиста душа у рай дивиться.
— У рай? — зажурилася Харитина.— Там, де рай, не наш край. Нам до раю ста карбованців не вистачає.
Здивувалася Мар'їца:
— Ти що це, Тіно, яких таких ста? Кабанчика, певно ж, не без вигоди...
Кріпилася Харитина. Цілий день кріпилася, а тут не витримала. Заголосила раптом, як за небіжчиком;
— Ой сестрице ти моя Мар'їцо, ой братику ти мій Федоре Іпатовичу, ой ви гості мої ласкаві...
— Та ти чого, чого, Тіно? Та стривай голосити.
— Та два ста карбованців — усе м'ясо.
— Двісті?...— Федір Іпатович навіть окраєць випустив.— Двісті карбованців? Це ж як так виходить? Це почому ж кілограм іде?
— А почому б не йшов, та весь вийшов,— сказав Єгор.— Пийте-їжте, гості...
— Ні, стривай! — суворо перебив Федір Іпатович.— Свіжа свининка — не баранинка. Та в цей час, та в місті. Та по чотири карбованці кілограм, ось як вона йде!
Оніміли за столом. А Яків Прокопович підтакнув:
— Щось про ціну цю жінка моя розповідала.
— Господи!—охнула Харитина.— Господи, люди добрі!
— Стривай! — Федір Іпатович долонею ляснув: забув через прикрість, що в гостях, не вдома.— Та виходить, що на дві сотні сам ти себе нагрів, Єгоре. Це ж при боргах, при нарахуванні, при родині та при бідності — дві сотні чужому дядькові? Бідоносцю ти чортів!..
Гахнув Єгор сучкуватим своїм кулаком по стільниці, аж склянки підскочили:
— Цить! Підраховуєте все, еге? Зиск підраховуєте, збитки віднімаєте? Так не сміти в моєму домі рахувати та підраховувати, ясно-зрозуміло всім? Я тут господар, особисто. А я одне рахувати вмію: кому хату поставити, кому покрівлю покрити, кому вікно прорубати — ось що я рахую. І синові своєму це ж саме в житті рахувати наказую. Три сотки в мене землі, і ці три сотки за моїми законами живуть і моїми рахунками рахують. А закон у мене простий: не рахуй карбованці — рахуй пісеньки. Ясно-зрозуміло всім? Коли так, співай, Харитино, велю.
Мовчали усі, приголомшені. Дивилися на Єгора, роти роззявивши. Кольці це дуже кумедним здалося: він з-за столу в сіни вискочив, щоб висміятися там уволеньку.
— Заспівай, Тіно,— сказав Єгор.— Гарну пісню заспівай.
Схлипнула Харитина. Підперла щоку рукою, засмутилась, як годиться, і... знову повело її зовсім не в той бік:
Ох, тягри-тягри-тягри, Ох, тягри та витягри! Ох, хто б мене, молоденьку, Та із лиха витягнув...
9
А другого дня на заготконторі оголошення з'явилось. Як газета розміром. Друкованими літерами всім громадянам повідомлялося, що обласні заготівельники братимуть у населення лико липове. Вимочене й висушене, по півкарбованця за кілограм. П'ятдесят копійочок дзвінкими.
Єгор довго оголошення читав. Прикидав: півкарбованця за кілограм — це, виходить, карбованець за два. Вісім карбованців пуд: гроші. Великі суми можна заробити, коли щодня по п'ять пудів з лісу тягати.
А Федір Іпатович нічого не прикидав. Ніколи було: як тільки дізнався про це, так і запрягати побіг. Сів на казенний візок і в ліс подався разом з Вовкою. І з ножами нагостреними: йому ж про дозвіл на драння лика нема чого клопотатися. Та й у липняки крізь завали не дертися: перший, звісна річ, вершки п'є, не збиране молочко. Отакечки.
Ну, а Єгор тим часом сьорбав пісні щі й розмірковував, як господар:
— Вісім, виходить, карбованчиків пуд. Це по-старому — вісімдесят. Зарплату за день заробити можна, коли, значить, налягти як слід.
Харитина не сперечалася: з поросячих поминок принишкла вона. По хаті снувала, по селищу метушилась, по знайомих бігала. Клопоталася чимось, добивалася, про щось просила. Єгор був не в курсі: не вводили його в цей курс, а розпитувати не годилося. Годилося гордість чоловічу тримати непорушною.
А щодо лика обману не було. Брали, хто меткіший, дозвїл у лісника —це у Федора, значить, Іпатовича,— в суботу-неділю вдосвіта в ліс вирушали. Туди — вдосвіта, звідти — з в'язкою. Звичайно, з в'язкою на горбу та через буреломи багато карбованців не витягнеш, це зрозуміло. Та якщо у кого мотоцикл — по двадцять п'ять кілограмів хапали. Тиждень мочили, м'яли, сушили — і в контору. Будь ласка, зважуйте.
Ну, Федір Іпатович на дрібниці не розмінювався: у першу ж ніч воза з лісу викотив. Насилу кінь дотяг. І — от голова в дядька! — не в селище, не до хати-п'ятистіночки: навіщо зайві очі? У воду кобилу загнав, там її розпріг, а віз разом з ликом мокнути залишив: віз не мотоцикл, нічого йому не зробиться. І кобилі полегшення, і розмов ніяких, і вода продукцію прямо у возі до кондиції доводить. Доведе — впряжемо коня і все заразом на берег. Розтрясти та висушити — це і Мар'їца зробить. Тим більше, в лісовому його господарстві ще один віз був: тільки коня перепрягай та дери це лико, поки срібло бряжчить.
Три вози Федір Іпатович у такий спосіб з лісу доставив, поки свояк його розумом розкидав. Стомлювався, звичайно, робота поту вимагає. І Вовку змучив, і себе виснажив, і кобилу засмикав. Вовка прямо біля порога падав, і мати його, сонного, у ліжко тягла. А сам виключно настоєчкою тримався: на кропі настоєчка. Зміцнює. І тільки лафітничок вихилив (Мар'їца і графинчик зі столу прибрати не встигла), тільки, значить, прийняв на здоров'я: здрастуйте вам, Єгор Полушкін. Власною неголеною персоною.
— Приємного вам частування.
Крякнув Федір Іпатович — ні, не з лафітничка, з жалю.
— Сідай до столу, свояче дорогий, купче знаменитий. Це глузливо, але фгор на глузи й уваги не звернув, на
інше його увага спрямувалася. Кивнув, подякував, усміхнувся і до дверей обернувся — кепку повісити. А коли повісив і до столу ступнув, піджак обсмикуючи, то аж заморгав: немає графинчика. Ні графинчика, ні лафітничка: сама картопля на столі. Щоправда, з салом.
— Я ж у справі до тебе, Федоре Іпатовичу.
— Ти поїж спершу. Справа зачекає.
Поїли. Мар'їца чай подала. Випили. Потім закурили і до справи підійшли.
— Довідку мені, свояче, треба б. Відносно, значить, лика. Півкарбованця за кілограм.
— Півкарбованця? — здивувався Федір Іпатович.— Багата у нас держава: праворуч — півкарбованця, ліворуч — півкарбованця.
— Таж поки що дають.
Посопів Федір Іпатович. Зітхнув суворо.
— Безгосподарність,— сказав.— Ліс той заповідний, водоохоронним називається, а ми його оголюємо.
— Але ж...
— Обдереш ти, скажімо, липку, а вона засохне. Тобі прибуток, а державі що? Державі втрата.
— Вірно-правильно. Тільки ж як дерти. Якщо вміло...
— Не думаємо про державу,— знов зажурився господар.— Про Росію не думаємо зовсім. А треба б нам думати.
— Треба, Федоре Іпатовичу. Ох, треба! Зітхнули обидва, задумалися. В цигарки втупились.
— Лико вміло дерти треба, це ти, свояче, правильно сказав. Але й з перспективою. Щоб, значить, у прийдешнє. Про це думати треба.
— Це ми розуміємо, Федоре Іпатовичу.
— Ну гаразд, так тому й бути. По-свійському відпущу тобі такий папірець. Ураховуючи бідування.
Правильно Федір Іпатович ураховував: було бідування. Хоч і розплатився вже Єгор сповна за втоплений мотор, але на попередній роботі — на тихій та поважній пристані — не залишився. Сам пішов, за власним бажанням:
"Такий, значить, мій принцип, Якове Прокоповичу".
І знову бігав, куди пошлють, робив, що звелять, виконував, що накажуть. І старався, як міг. Навіть і не старався: стараються — це коли спеціально, коли себе силують, щоб тільки все нормально було.
А в Єгора і в думках не було що-небудь погане зробити, де-небудь схитрувати, на галай-балай зліпити, сяк-таком відбутися. Працював він усе життя не за страх, а за совість, а що не завжди усе добре виходило, то не вина його була, а біда. Талант, значить, такий у нього був, який від роду дістався.
Та в суботу, тільки туман рватися почав, над землею спливаючи, взяв Єгор мотузків якомога більше, ножі нагострив, сокирку за пояс засунув і подався в заповідний той ліс. По лико, що цінувалося по півкарбованця за кілограм. І Кольку з собою взяв: зайвий пуд—зайві вісім карбованців. А втім, зайвого у нього нічого ще не було.
— Липа — дерево важливе,— говорив Єгор, ступаючи зарослою лісовою дорогою.— Вона за колишніх часів, синку, пів-Росії взувала, з ложечки годувала та солоденьким частувала.
— А що в неї солодке?
— А цвіт.