В перші дні його нещастя пам'ять йому говорила: "Краще тобі було в Ліпинцях". А сумління кричало: "Вавжоне, нащо ти покинув Ліпинці?" Нащо? Бо його самого бог покинув. Ніс би чоловік свій хрест, коли б бачив десь кінець тієї хресної дороги; але він добре знав, що кожен день буде все тяжчою покутою, і сонце щоранку освітлюватиме щораз більші його й доччині злидні. Що ж? Може, йому взяти мотузка, зробити зашморг, проказати молитву й повіситись? Він не здригнеться перед смертю, але що станеться з дочкою? Думаючи про все це, Вавжон відчував, що його покинув не тільки бог, а кидає здоровий глузд. У тій темряві, що його огорнула, він не бачив жодного просвітку, а неймовірного болю не міг би навіть назвати.
Найбільше давалася йому взнаки туга за Ліпинця-ми. Вона мучила його вдень і вночі, і мучила тим страшніше, що він не знав, що воно таке, чого йому треба, чого його селянська душа прагне і чому її крає така мука; а йому треба було соснового бору, полів, і критих соломою хат, і панів, і хлопів, і ксьондзів, і всього того, над чим висне рідне небо, до чого серце як прикипить, то вже не одірвеш, а як одірвеш, то воно спливе кров'ю. Вавжон почував, що його щось ніби вганяв в землю. Часом йому хотілось рвати на собі волосся, гатити головою в стіну або впасти на землю й вити, як пес на цепу, або несамовито гукати— до кого?*—він сам не знав. І от він уже гнеться
під цим незнаним тягарем, уже падає, а тут чуже місто гуде й гуде; Вавжон стогне й волає до Ісуса, але тут ніде нема хреста, ніхто йому не відповідає, тільки місто гуде й гуде, а на соломі, втупивши очі в землю, сидить зголодніла дівчина і мовчки мучиться. Дивна річ! Вопи сиділи з дочкою завжди разом, і часто за цілий день не озивались одне до одного жодним словом. Жили, наче взаємно і глибоко ображені. Зле і тяжко було їм так жити, але про що вони мали розмовляти? Роз'ятрених ран краще не торкатись. Хіба говорити про те, що нема вясе грошей у кишені, картоплі в грубці, ані ради в голові?
Допомоги вони також не мали ні від кого. В Нью-Йорку живе багато поляків, але з заможніших ніхто не мешкає в районі Четтем-скверу. Правда, через тиждень по приїзді вони познайомилися з двома польськими родинами, одна була з Сілезії, друга з-під Познані, та й вони вже давно голодували. У сілезців померло двоє дітей, третє хворіло, проте вже два тижні ночувало разом з батьками під мостом, а всі вони харчувалися тільки тим, що знаходили на вулицях. їх забрали до шпиталю, і що з ними сталося, невідомо. Другій родині велося так само зле, а то ще й гірше, бо батько пив. Марися допомагала жінці, поки могла, але тепер сама потребувала допомоги.
Правда, вони могли звернутись до польського костьолу в районі Гобокен. Ксьондз принаймні повідомив би про пих своїх парафіян, та хіба ж вони знали, чи є такий польський костьол або такий польський ксьондз, чи могли з кимось поговорити, когось запитати? Таким чином кожен витрачений цент був для них ще одним щаблем на драбині, яка вела в безодню злиднів.
І от вони сидять — Марися на соломі, Вавжон коло грубки. Минула одна година й друга. В кімнаті ставало все темніше. Хоч був тільки полудень, але з моря накочувався туман, як звичайно весняною порою, туман важкий, пронизливий. Надворі було висе тепло, але вони обоє тремтіли від холоду; нарешті Вавжон втратив надію знайти що-небудь у попелі.
— Марисю,— сказав він,— я вже не можу витримати, і ти не витримаєш. Піду я на берег назбираю палива, хоч натопимо в грубці, а може, знайду щось і з'їсти.
Марися нічого не відповіла, і Вавжон пішов. Віп навчився вже ходити в порт і виловлювати викинені хвилею на берег уламки дощок від упакування. Так робили всі, хто не мав за що купити вугілля. Часом там його відганяли інші ловці, а часом иі; інколи траплялося знайти щось їстівне, якісь рештки зіпсованої городини, викиненої з судпа, а до того ж, коли він ходив отак у тумані й шукав, чого не загубив, то часом забував про своє нещастя і про ту журбу, що найгірше його гнітила. От і тепер він прийшов до води, а тому що зараз була якраз обідня пора, на березі вешталося кілька хлопчаків, які зараз же почали кричати на нього та кидати болотом і мушлями, але не могли одігнати. На воді гойдалось чимало дощечок: одна хвиля їх приносила, друга відносила на глибину. Незабаром він наловив їх досить.
На хвилях гойдалися купки якоїсь зелені, можливо, в них було щось і їстівне, та воно не припливало до берега, тому Вавжон не міг його дістати. Хлопчаки закидали шнури й таким способом притягали до берега, а в нього шнура ие було, тому він тільки исадібно дивився і ждав, поки хлопці відійдуть, а тоді ще раз переворушив рештки, поїдаючи те, що, на його думку, можна було їсти. Про те, що Марися також не їла, він не думав.
Але йому усміхнулась доля. Повертаючись додому, він побачив воза з картоплею, що по дорозі до порту загруз у баюрі й не міг зрушити з місця. Вавжои
одразу вхопився за спиці й почав разом з возієм пхати воза. Було важко, аж йому в крижах заболіло, нарешті коні шарпнули, віз вискочив з баюри, але тому що був навантажений з верхом, з нього в болото висипалось чимало картоплі. Возій і не думав її збирати, подякував Вавжонові за допомогу, гукнув на коні: "Get ир!" 1— і поїхав.
Вавжон одразу кинувся збирати картоплю, жадібно хапав її тремтячими руками і ховав у пазуху. Йому полегшало на серці. Голодному знайдений шматок хліба здається щастям, отож Вавжон, повертаючись додому, бурмотів:
— Слава тобі, господи милосердний, що зглянувся на наше нещастя! Дрова є, дівчина зараз розпалить у грубці, а картоплі стільки, що на два рази стане. Бог милосердний! В кімнаті зараз повеселішає. Дівчина теж півтора дня не їла, ото зрадіє! Господь бог милосердний!
Так балакаючи сам з собою, він ніс в одній руці дошки, а другою щохвилини перевіряв, чи не випала з пазухи картопля. Bin ніс великий скарб, тому зводив очі вгору і знов бурмотів:
— Думав — украду, а воно обійшлось без крадіжки. Само з воза впало. Не їли, то будете їсти. Бог милосердний! Мариська як дізнається, що приніс картоплю, одразу з соломи встане.
Марися, відколи він пішов, не підводилась з соломи. Бувало, коли Вавжон приносив уранці дрова, вона затоплювала в грубці, ходила по воду, їла, що було, а потім цілими годинами дивилась на вогонь. Раніше вона теж шукала роботи. Одного разу її навіть найняли в boarding-house перемивати посуд та замітати в кімнатах, але, тому що не могли з нею порозумітись, вона погано виконувала накази, бо не розуміла їх, її через два дні вигнали. Потім вона нічого вже не шукала й нічого не знайшла. Цілі дні сиділа вдома, боячись вийти иа вулицю, бо там її зачіпали ірландці та п'яні матроси. Через оце сидіння без діла вона почувала себе ще більш нещасною. Журба її гризла, як іржа залізо. Вона була ще нещасніша за Вавжона, бо, крім голоду, крім журби, крім певності, що для них уже нема порятунку, нема надії на завтрашній день, крім страшної туги за Ліпинцями, їй не давала спокою ще й думка про конюха Яська. Правда, він обіцяв їй: "Де ти опинишся, там і я опинюсь", але вона їхала тоді, щоб стати панією, а тепер як же воно все змінилось!
Він був наймитом у папа, проте мав свою садибу, а вона стала така бідна, така голодна, як та миша в лі-пинсцькому костьолі. Чи приїде ж він? А якби й приїхав, то чи пригорне її до серця? Чи скаже: "Бідолахо моя сердешна"? А може, скаже: "їди геть, старцсва дочко!" Бо яке у неї зараз віно? Тільки лахи. В Ліпинцях на неї собаки гавкали б, а проте так туди тягне, що душа рада б вискочити з неї та летіти ластівкою понад водами і хоч би вмерти, аби там. Бо там Ясько, пам'ятав він про неї чи не пам'ятав, але вона його дуже любить. Тільки з ним був би спокій, була б радість, з усіх людей на світі — тільки з ним.
Коли в грубці горів огонь і голод мучив не так як сьогодні, те полум'я, що стріляло іскрами, мигтіло, сичало, підскакувало, нагадувало дівчині про Ліпинці, про те, як вона колись сиділа з подругами в хаті за кужелем. Ясько виглядав з ванькира й гукав: "Марисю, ходімо до ксьондза, бо я тебе кохаю!" А вона відповідала: "Мовчи, безстиднику!"— і так їй було гарно, так весело, як і тоді, коли він силоміць тягнув її з кутка на середину хати в танець, а вона, затуливши очі рукою, шептала: "Ану, облиш, бо мені соромно!" Дивлячись на вогонь та згадуючи минуле, вона гірко плакала; а тепер не було в грубці вогню, не було і сліз в очах, вона їх усі виплакала. А часом їй здавалось, що вони спливають у груди й душать її. Дівчина відчувала страшенну втому, не мала сили навіть про щось думати, тільки мовчки й покірно дивилась поперед себе, як птах, коли його мучать.
Так вона дивилась і зараз, сидячи на соломі. Тим часом хтось торгнув дверима. Марися подумала, що то батько, й не ворухнулась, аж поки не озвався чужий голос:
— Look here! 1
То був власник розвалюхи, в якій вони мешкали, старий мулат з похмурим обличчям, брудний, обшарпаний, з запханими тютюном щоками.
Побачивши його, дівчина дуже злякалась. Вони повинні були заплатити долар за наступний тиждень, а в них не було й цента. Дівчина могла зласкавити його тільки покірністю, тож, наблизившись до нього, низько вклонилась і поцілувала в руку.
— Я прийшов за доларом! — сказав мулат.
Вона зрозуміла слово "долар" і, хитаючи головою, калічачи слова й благально дивлячись на господаря, намагалась пояснити, що вони вже все витратили, що другий день не їли, і щоб він змилувався над ними.
— Бог вельможному панові віддячить,— додала по-польськи, не знаючи вже, що казати і що робити.
Вельможний пан не зрозумів, що він — вельможний, але второпав, що долара не одержить; так добре второпав, що одною рукою позбирав їхні вузлики з речами, другою взяв дівчину за плече, злегка штовхнув угору на сходи, випровадив на вулицю і, кинувши їй під ноги речі, так само спокійно відхилив двері сусідньої харчевні й гукнув:
Слухай-но! (Англ.)
— Гей, Іїедді, є для тебе кімната!
— All right! — відповів чийсь голос ізсередини,— Прийду на ніч.
Мулат зараз же зник у темних сінях, а Марися зосталась сама на вулиці. Вона поклала речі на підвіконні, щоб ие валялися в болоті, і, ставши коло них, як завжди, покірно й тихо чекала.
Цим разом п'яні ірландці, що проходили мимо, не чіпали її.