Вони вбігли у відхилені двері й почали гасати по приміщенню, крутитись під ногами й несамовито верещати. Звичайно, засідання було перерване, законодавці кинулись виганяти нахаб, з рідкісною одностайністю вигукуючи: "Ачу! Ачу! Щоб ви виздихали!" і т. ін. Поросята тим часом забилися під ноги пана Золзікевича і заплямили йому чимось підозріло зеленим другі, піскового кольору, штани. Якби паші газети мали належну інформацію з провінції, то ми прочитали б, що пляма я" одмилася, хоч пан Золзікевич милив її гліцериновим милом і тер власною зубною щіткою.
Завдяки рішучості й енергії, що й у цьому випадку, як і завжди, не облишила представників Бараноголов-ської волості, поросята, незважаючи на шалене пручання, були схоплені за задні ноги й викинеш за двері, після чого можна було перейти до порядку денного. На цьому порядку зараз стояла справа селянина Сьро-ди з відомим уже нам паном Флоссом. Сталось так, що воли Сьроди, об'ївшись уночі конюшини на полі пана Флосса, поздувалися — і перед ранком залишили цей паділ скорботи і сліз і перебрались у кращий воловий світ. Пригнічений розпачем Сьрода подав цю сумну справу до суду, просячи захисту і справедливості.
Розглянувши ретельно справу, суд з властивою йому проникливістю дійшов переконання, що хоч Сьрода й пустив навмисне воли на поле Флосса, але воли б на тому полі росли, наприклад, овес або пшениця, а не "гадюча" конюшина, воли були б собі й тепер здоровісінькі і не зазнали б роздуття шлунка, жертвою якого вони стали. Виходячи з цієї передумови, суд логічно, як і суто юридично, ухвалив, що причиною смерті волів був не Сьрода, а пан Флосс. Тому пан Флосс повинен сплатити Сьроді вартість волів, а крім того, для перестороги на майбутнє, внести до волосної каси на канцелярію п'ять карбованців сріблом. На той випадок, коли б обвинувачений відмовився сплатити означену суму, стягнути її з йото орендаря Іцка Цвейноса.
Далі було розглянуто ще багато цивільних справ. Оскільки вони не мали відношення до геніального Зол-зікевича, то й вироки по них зважувались на терезах чистої справедливості, почеплених на здоровому бара-ноголовському глуздові. Завдяки англійському "принципові невтручання", якого додержувала згадана вже "інтелігенція", загальна згода й одностайність лише зрідка порушувались сторонніми зауваженнями про "чортову печінку", "правець", "холеру", що їх зичили одні одним як позивачі, так і самі судді.
Слід вважати, що завдяки цьому ж таки неоціненному принципові невтручання всі справи вирішувались так, що сторони, як та, котра виграла, так і та, котра програла, повинні були вносити чималі суми "на канцелярію". Це посередньо забезпечувало дуже бажану в волосних установах незалежність війта й писаря, а безпосередньо могло відучити людей від сутяжництва й піднести моральність волості Бараняча Голова до рівня, про який мріяли філософи ХУШ сторіччя. Гідне уваги було також те (такі речі ми гудити чи хвалити утримаємось), що пан Золзікевич записував у книги лише половину сум, внесених "на канцелярію", друга половина була призначена на "непередбачені випадки", які могли трапитись у писаря, війта й засідателя Гомули.
Нарешті суд узявся до розгляду карних справ, для чого наказав сторожеві привести в'язнів. Нема потреби додавати, що в волості Бараняча Голова була прийнята найсучасніша і найбільш відповідна останнім вимогам цивілізації система одиночного ув'язнення. В цьому не було ніякого сумніву, що б не говорили злі язики. Ще й сьогодні кожен може пересвідчитись, що в війтовому хліві в Баранячій Голові е аж чотири відгороджених закутки. В'язні сиділи в них самітно, правда, в товаристві тих тварин, про яких в "Зоології для молоді" сказано: "Свиня — це тварина, слушно так названа за свою неохайність. Природа не дала їй рогів, що також може служити доказом її доцільності". Отож в'язні сиділи в такому товаристві, яке не могло перешкоджати їм роздумувати про вчинене зло та про засоби виправлення.
Сторож подався до відомого вже нам місця одиночного ув'язнення і негайно привів перед суд не двох, а двоє злочинців, з чого читач легко може зробити висновок, які делікатні і психологічно заплутані справи доводилось інколи розглядати бараноголовсько-му судові. Справа дійсно була вельми делікатна. Один такий собі Ромео, що інакше звався Вах Рехньо, і одна така собі Джульетта, що інакше звалась Баська Жа-бянка, наймитували в одного господаря; І чого тут критися, кохалися так, що не могли одне без одного жити, як Навазендех без Безендеха. Кохалися не знаю чи платонічно, але певен, що палко. Проте незабаром в їхні серця закрались ревнощі. Одного разу Джульетта побачила, що Ромео довгенько розмовляв з панською наймичкою Ягною. З того часу нещасна Джульетта лише чекала нагоди. Одного дня, коли Ромео, на думку Джульетта, зарано прийшов з поля і настирливо домагався їсти, вона зчинила бучу. Вони обопільно обмінялись кількома дюжинами стусанів кулаком та ударів ополоником. Звичайно, сліди тієї бійки збереглись у вигляді синців на ідеальному обличчі Джульетта і на розбитому, повному чоловічої гідності чолі Ромео. Судові треба було встановити, хто з них винен і хто кому мав сплатити, як винагороду за зраду і наслідки бійки, п'ять злотих, а правильніше кажучи — сімдесят п'ять копійок сріблом.
Гнилий вплив Заходу ще не здолав розбестити здоровий дух суду, а тому, ненавидячи всією душею емансипацію жінок, як річ, супротивну ідилічній слов'янській вдачі, суд дав слово першому Ромео, котрий, тримаючись за розбитий лоб, так почав свою промову:
— Вельможні судді! Оця клята дівка давно вже не дав мені спокою. Прийшов я з поля, як людина, на підвечірок, а вона до мене: "Ти, псявіро, чортяко, кае, то хазяїн ще в полі, а ти, кае, вже вдома? За піччю, кае, ляжеш та будеш мені підморгувати?" А я ніколи на неї не моргав, тільки ото що бачила мене з панською наймичкою Ягною, як я помагав їй відро з криниці витягти, то з того часу на мене лютує. Як шкварнула мискою об стіл, то мало страву не вихлюпнула, а потім і наїстись не дала, та все мені виказує: "Ти, кае, сучий син, ти виродок, ти кальвін, ти анцихрист!" Ну, як назвала вона мене анцихристом, я її по мордяці, але так, для годиться, без злості, а вона мене ополоником по лобі...
Тут прекрасна Джульетта вже не могла витримати, вона сунула кулаком Ромео під ніс і верескнула щосили:
— А брешеш! Брешеш! Брешеш! Брешеш, як пес! Потім гірко розплакалась і звернулась до суду, волаючи:
— Вельможні судді! Ой, я ж нещасна сирота! Ой, бога ради, рятуйте! не коло криниці я його з Ягною бачила, а бачила, як вони полізли в жито, щоб їм очі повилазили, і там сиділи стільки, що можна п'ять отче-кашів переказати. Ах ти, бахуре, кажу йому, скільки разів ти казав мені, начебто так мене кохаєш, що тобі хочеться садонути мене під ребро! А щоб він одубів, щоб йому язик колом став! Не ополоником би його по лобі, доле моя, а люшнею. Сонце ще високо, а він уже з поля припёрся — і давай йому жерти! Кажу йому, як кому путньому, чемно: "Ти, злодійська мармизо, то господар ще в полі, а ти вже вдома?" Але "анцпхри-сте" йому не казала, хай мене господь скарав." А щоб його...
В цю мить війт закликав до порядку обвинувачену у формі запитання:
— Та чи стулиш ти пащеку, навіжена?
На деякий час настала тиша, бо суд почав обмірко* вувати вирок. І як же глибоко збагнув він суть справи! П'яти злотих не було присуджено нікому, а так, для підтримання свого престижу та для перестороги всім закоханим парам у Баранячій Голові, обвинуваченим присуджено було одсндіти в одиночках ще по двадцять чотири години і сплатити штраф на канцелярію по карбованцю сріблом.
"З Ваха Рехня та Баськи Жабянки на канцелярію по п'ятдесят копійок сріблом",— записав пан Золзіке-вич.
На цьому засідання скінчилось. Золзікевич устав і підсмикнув свої піскового кольору штани вгору, а фіолетову жилетку вниз. Засідателі вже брались за шапки та батоги, щоб іти додому, коли зачинені після вторгнення поросят двері відчинились навстіж і в них показався чорний як ніч Жепа, а за ним його жінка і Кручек.
Марися була біла, як полотно, на її ніжному личку застиг вираз смутку й покори, а з чорних великих очей по щоках котились, як горох, сльози.
Жепа увійшов гордо, з високо піднятою головою, але як побачив суд у повному складі, "миндаль" на війтові, і розп'яття, і цапину борідку та кирпатого носа на довгих ногах, відвага його зразу десь поділась, і він досить тихим голосом привітався:
— Слава Ісусу!
— На віки вічні! — відповіли засідателі.
— А чого вам тут треба? — грізно спитав війт, що зразу був збентежився, але вже отямився.— Маєте якусь справу? Побилися, чи що?
Несподівано втрутився пан писар:
— Дайте їм сказати. Жепа почав:
— Вельможні судді! А хай то найясніше...
— Зажди! Зажди! — перебила жінка.— Дай мені сказати, а ти помовч.
Сказавши це, вона втерла фартухом сльози й носа і тремтячим голосом почала розказувати. Але куди ж вона прийшла? Прийшла скаржитись на війта й на писаря... до війта і писаря.
— Напоїли його,— розповідала вона,— обіцяли йому ліс, аби тільки підписав, то він і підписав. Дали йому пгятдесят карбованців, а він був п'яний і не знав, що запродує себе, мене й дитину. П'яний же був, як ніч,— говорила вона далі крізь плач.— Адже ж п'яний не знає, що робить, тож і в суді, коли хтось з п'яних очей поб'ється, йому попускають: не тямив, що робив, кажуть. Змилосердьтеся, ради бога, бо хіба тверезий чоловік за п'ятдесят карбованців продав би свою долю? Змилуйтесь наді мною, і над ним, і над невинною дитиною! Що зі мною станеться без нього, без горопашного мого? Бог вам дасть щастя і заплатить вам га нас, бідолашних!
На цьому ридання урвали її мову. Жепа також плакав і раз у раз сякався в долошо. Засідателі збентежено поглядали то один на одного, то на писаря й війта, і не знали, як бути.
Але ось Марися відпочила трохи і знов заговорила: Він тепер ходить, як причинний. "Тебе, каже, вб'ю, дитину замордую, хату спалю, а не піду нізащо". Чим же я винна, нещасна? Або й дитина? А він уже ні до господарства, ні до коси, ні до сокири, тільки сидить у хаті та зітхає, зітхає, а я чекала суду; тож ви, люди добрі, майте бога в серці і не дайте нас скривдити.