Храм гордощів

Джек Лондон

Сторінка 3 з 3

Сідайте-но.

Службовець, приголомшений такою несподіваною честю, незграбно сів. Він подививсь, кліпаючи очима, на Форда й пробурмотів:

— Будь ласка, сер; дуже вам вдячний.

— Джоне, хто, власне, такий Джо Гарленд?

Службовець витріщився на нього, закліпав очима, відкашлявся й нічого не відповів.

— Кажіть-бо, — напосідав Персіваль Форд. — Хто він такий?

— Ви жартуєте з мене, сер, — пробелькотів старий.

— Я питаю вас цілком серйозно.

Службовець відсунувся од нього далі.

— Та невже ж ви не знаєте? — запитав він, і в цьому запитанні була вже відповідь.

— Я хочу знати.

— Але ж... Таж він... — Джон затнувся й став безпорадно озиратися. — Може б, ви краще поспитали в кого іншого? Всяк думає, що ви знаєте. Ми завжди думали...

— Так, так, кажіть далі!

— Ми завжди думали, що саме через це у вас на нього зазлість.

Фотографії й мініатюри Айзека Форда купчилися в голові його сина, а привиди батька, здавалося, витали довкола нього в повітрі.

— На добраніч, сер, — почув він службовців голос; старий пошкандибав собі геть.

— Джонс! — уривчасто гукнув Форд.

Джон вернувся й спинився проти нього, кліпаючи очима та нервово облизуючи губи.

— Таж ви ще нічого мені не сказали!

— Про Джо Гарленда?

— Еге ж, про Джо Гарленда. Хто він такий?

— Скажу, сер, хоч не мені вам це казати, — він ваш брат.

— Дякую вам, Джоне. На добраніч.

— То ви й справді не знали? — поспитав старий. Тепер, як найстрашніше минулось, він був не від того, щоб трошки загаятись.

— Дякую вам, Джоне. На добраніч, — почулося у відповідь.

— Так, так, сер. Дуже вам вдячний, сер. А воно щось ніби на дощик заводиться. На добраніч, сер.

З усіяного зорями й залитого місячним сяйвом чистого неба накрапав дощик, такий дрібненький та рідкий, мовби якийсь випар. Ніхто не звертав на нього жодної уваги; дітлахи, як і перше, граючись, бігали по траві, вистрибували по піску. Та й дощ за кілька хвилин перестав. З південного сходу проступила чорною плямою Діамантова Голова, чітко вирізняючись своєю кратеруватою верхівкою на зоряному тлі. Приплив, спросоння час од часу перекочуючись через пісок, докидав піну до трави, а ген далі маячіли чорні крапки — плавці, що купалися при місяці. Голоси співаків, які виконували вальс, стихли, і серед тиші, звідкілясь із-за дерев, прилинув жіночий сміх, що бринів зойком кохання. Персіваль Форд здригнувся і пригадав слова Кеннеді. При березі, коло витягнених на пісок човнів, порозлягалися канаки в розімлілих позах поїдачів лотосу; жінки були в білих галопу, а на плечі одної з жінок спочивала темна голова стерника. Ще далі, там, де біля входу до лагуни ширшала піскова смуга, завидніли поруч дві постаті — чоловіча й жіноча. Коли вони наблизились до освітленої тераси, Форд помітив, як жіноча рука ковзнула вниз і одвела руку, що оповивала її стан. Вони зрівнялися з ним, і Персіваль Форд уклонився знайомому капітанові та майоровій доньці. П’янкий життєвий чад — ось у чому суть. Багатозначний вислів! І знову під альгаробовими деревами пролунав жіночий сміх — зойк кохання. Повз Фордів стілець нянька-японка повела спати босоноге дитинча, сварячи його дорогою. Лагідно й ніжно затягли співаки гавайської пісні про кохання, а офіцери та жінки, оповивши одне одного руками, закружляли в легкому танці на терасі. Під альгаробовими деревами знову засміялася жінка.

Але все це викликало у Персіваля Форда саме тільки роздратовання. Його дратував закоханий сміх жінки, голова стерника, що спочивала на білому голоку, пари, що прогулювалися берегом, офіцери й жінки, що танцювали, співці, що співали про кохання, і його брат, що виспівував з ними під деревом гау. Але найгірше допікала йому ота жінка з її сміхом. У нього стали виникати цікаві думки. Він був син Айзека Форда, тож те, що сталося з Айзеком Фордом, могло статись і з ним. На цю думку ледь помітна барва проступила у нього на обличчі і його пройняло нестерпне почуття сорому. Форда не на жарт лякало те, що було в його крові. Виглядало так, наче він несподівано довідався, що його батько був хворий на проказу і що його кров теж затруєна тією жахливою хворобою. Айзек Форд, суворий войовник господній, — старий облудник! Чи ж є яка різниця між ним та першим-ліпшим осельцем? Храм гордощів, від Персіваля Форда побудований, обертався в руїни у нього на очах.

Спливав час, військові сміялись і танцювали, тубільні музики вигравали, а Персіваль Форд усе мучився над приголомшливою проблемою, що так несподівано постала перед ним. Він сперся ліктями на стіл, голову схилив на руки і тихо молився, збоку скидаючись на просто стомлену людину. Під час перерви між танцями до нього підходили військові, жінки й цивільні, проказували належні слова, а щойно вони верталися на терасу, як вій знову заходжувався зв’язувати раптом перервані нитки думок та снувати їх далі.

Він завзявся наново стулити розбитий ідеал Айзека Форда, і за цемент йому правила хитра й тонка логіка. Такий-от цемент себелюбці виготовляють у своїх мозкових лабораторіях, і тепер він став йому в пригоді. Айзека Форда виліплено з іншого, кращого матеріалу, ніж навколишніх його, то вже річ певна; і все-таки старий Айзек ще тільки-но розвивався, тоді як він, Персіваль Форд, розвинувся остаточно. Довівши це, він реабілітував свого батька, а водночас і себе поставив на недосяжну височінь. Його жалюгідне, дрібненьке "я" набуло велетенських розмірів. Він доріс до того, що вже міг прощати ближніх. На цю думку його аж кинуло в жар. З Айзека Форда була велика людина, але він, Персіваль, піднісся ще вище за батька, бо може простити Айзека Форда, ба навіть знов поставити його у найсвятішому кутку своєї пам’яті, хоч це місце вже й не таке святе, як перше було. І він вітав Айзека Форда, що той не зважив на наслідки єдиного свого збочення з прямої дороги. Чудово! Він, Персіваль Форд, теж на те не зважатиме.

Танці скінчилися. Музики дограли "Алога Ое" й почали збиратись додому. Персіваль Форд ляснув у долоні, кличучи служника-японця.

— Скажи он тому чоловікові, що я хочу його бачити, — мовив вій, показуючи на Джо Гарленда. — Нехай він зараз сюди підійде.

Джо Гарленд підійшов і шанобливо спинився за кілька кроків од нього, нервово перебираючи струни на гітарі, яку й досі тримав. Персіваль Форд не попросив його сісти.

— Ви — мій брат, — сказав він.

— Таж це всяк знає, — відповів той з подивом у голосі.

— Еге ж, так мені сказано, — непривітно мовив далі Персіваль Форд. — Але я не знав цього до сьогоднішнього вечора.

Запала мовчанка. Зведений брат зніяковіло вичікував, а Персіваль Форд не кваплячись обмірковував, що казати далі.

— Пам’ятаєте, як я вперше прийшов до школи, а мене хлопчаки скупали в басейні? — запитав він. — Через що ви заступилися за мене?

Зведений брат тільки соромливо усміхнувся.

— Через те, що ви знали? — запитав Форд.

— Еге ж, через те.

— Але я цього не знав, — так само непривітно провадив далі Персіваль Форд.

— Еге ж, — озвався Джо Гарленд.

Знову запала мовчанка. Служники почали гасити світло на терасі.

— Тепер... ви знаєте, — просто сказав брат.

Персіваль Форд насупився. А тоді замислено подивився

на Джо Гарленда.

— Скільки ви візьмете за те, щоб виїхати з Гаваїв і ніколи сюди не повертатись? — запитав він.

— Ніколи... не повертатись? — перепитав Джо Гарленд, заникуючись. — Це єдина земля, яку я знаю. По інших краях холодно, і вони мені невідомі. Тут у мене чимало приятелів. Жодна людина не скаже мені в іншому краї: "Алога, друзяко Джо! "

— Я сказав: ніколи сюди не повертатись, — мовив удруге Персіваль Форд. — "Аламеда" завтра відпливає до Сан-Франціско.

Джо Гарленд зовсім збився з пантелику.

— Але ж навіщо це? — здивувався він. — Адже ви тепер знаєте, що ми брати.

— Саме тому, — відповів Форд. — Всяк це знає, як ви самі сказали. Ви не пошкодуєте, що дали згоду.

Ніяковість та збентеження покинули Джо Гарленда. Зникла різниця в походженні й становищі.

— Ви хочете, щоб я виїхав? — запитав він.

— Я хочу, щоб ви виїхали і ніколи не поверталися, — відповів Персіваль Форд.

І враз — блискавично, на одну лише мить — побачив він свого брата, що височів над ним горою, а сам він почувся таким здрібнілим і малесеньким, що й оком не вгледиш. Та неприємно чоловікові бачити себе в правдивому освітленні і неспромога довго на себе отакого дивитися, — скорше вмер би. Отож на одну тільки блискавичну мить побачив Персіваль Форд себе та брата в справжньому співвідношенні. А вже наступної миті перемогло його нікчемне й ненажерливе "я".

— Я ж вам уже казав, що не пошкодуєте. Ви не прогадаєте. Я вам добре заплачу.

— Гаразд, — заявив Джо Гарленд. — Я поїду.

І вже повернувся й рушив геть.

— Джо! — гукнув Персіваль. — Завтра рано зайдете до мого повірника. П’ятсот одержите готівкою, а двісті вам висилатимуть щомісяця.

— Дуже добра з вас людина, — лагідно відказав Джо Гарленд. — Навіть надто добра. І все ж я, либонь, обійдусь і без ваших грошей. Завтра я виїду на "Аламеді".

Він пішов не попрощавшись.

Персіваль Форд ляснув у долоні.

— Служко, — наказав він японцеві, — лимонаду!

І, сидячи за склянкою лимонаду, Персіваль Форд довго й самовдоволено усміхався.

1 2 3