Наша сварка сталася невдовзі після її повернення. Шкіра в Холлі була темна, як йод, волосся вицвіло на сонці до білого, і час вона провела чудово.
— Ну от, спочатку ми були на острові Кі-Вест, і Расті загризся там з якимись моряками, чи то вони з ним загризлися,— так чи так, але тепер йому до кінця своїх днів ходити в залізному корсеті. Розпрекрасна Мег теж утрапила до лікарні. Сонячний опік першого ступеня. Страшенна гидота: суцільні пухирі й якесь смердюче мастило. Тхнуло від неї так, що несила було терпіти. Отож ми із Жозе залишили їх у лікарні, а самі подалися до Гавани. Він казав: "Ось постривай, побачиш Ріо",— та як на мене, і в Гавані краще нікуди. У нас там був колосальний гід — більш як наполовину негр, а на решту китаєць, і хоч загалом я не люблю ні тих, ні тих, але в суміші це було непогано, і я дозволяла йому гладити під столом мої коліна, бо як по правді, то він здавався мені досить-таки цікавим. Та одного вечора він повів нас на якийсь там порно, і що б ти думав — на екрані ми побачили його самого!.. Звісно, коли ми повернулися на Кі-Вест, Мег була більш ніж певна, що я там, на Кубі, тільки те й робила, що спала із Жозе. І Расті так само, тільки його це зовсім не обходить, просто йому хочеться знати деталі. Одне слово, всі були страшенно знервовані, аж поки я поговорила по щирості з Мег.
Ми були у вітальні, і, хоч лишалися вже лічені дні до березня, величезна різдвяна ялинка, що геть поруділа й втратила свій смольний дух, з поморщеними, паче вим'я старої корови, кульками, усе ще займала більш як половину кімнати. Впадало в око й те, що в кімнаті побільшало меблів: з'явилося легке складане ліжко, і Холлі, прагнучи зберегти свою тропічну засмагу, лежала на ньому під кварцовою лампою.
— І переконала її?
— Що я не спала з Жозе? Боже мій, ну звісно. Я просто сказала їй,— але так, паче мені страшенно соромно в цьому признатися,— сказала їй, що я лесбіянка.
— Не може бути, щоб вона цьому повірила.
— Ого, ще й як повірила. А то чого б вона помчала й купила оце ліжко? За мене не турбуйся: я кого хочеш так настрахаю, що тільки ну... Зроби ласку, любий, помасти мені спину олією для засмаги.— Поки я це робив, вона сказала: — Приїхав О. Дж. Берман, і слухай, я дала йому той журнал з твоїм оповіданням. На нього справило враження. Він гадає, що, може, й варто тобі допомогти. Тільки каже, що ти не про те пишеш. Негри та діти — кого таке цікавить?
— Та певно, що не містера Бермана.
— А я з ним згодна. Я двічі прочитала оповідання. Дітлашня і негри. Тремтливо листя.Описування. В ньому немає ніякої суті.
Моя рука, що втирала їй у шкіру олію, немовби набула власної волі: їй так і кортіло звестися й ляснути Холлі по сідницях.
— Наведи мені приклад,— спокійно мовив я,— чогось такого, в чому є суть. Як ти її розумієш.
— "Грозовий перевал",— анітрохи не завагавшись, сказала вона.
Моя рука вже зовсім виходила з-під моєї влади.
— Але ж це безглуздо. Ти говориш про геніальну річ.
— То що, хіба не правда? Як там ото: "Моя мила дикуночка Кеті..." О боже, я ревла, як корова. Разів десять дивилася.
— А-а-а...— мовив я з неприхованою полегкістю.— А-а-а...— і глузливо підвищив голос: — То ти про кіно.
Вона вся напружилась і стала на дотик наче камінь, нагрітий сонцем.
— Кожен хоче почувати себе вищим за когось,— сказала вона.— Але спершу годилося б навести хоч якісь докази.
— Я не порівнюю себе з тобою. Ані з Берманом. Ми різного прагнемо.
— А заробляти гроші ти не прагнеш?
— Так далеко я ще не заглядаю.
— Воно й видно по твоїх оповіданнях. Неначе ти пишеш їх, сам не знаючи, який буде кінець. То ось що я тобі скажу: заробляй краще гроші. У тебе дорогі фантазії. Не всі купуватимуть тобі пташині клітки.
— Я дуже шкодую...
— Ще й не так пошкодуєш, якщо вдариш мене. Ти оце щойно хотів, я відчула по руці, і зараз хочеш.
Я таки хотів, страшенно хотів; і руки й серце в мене аж тіпались, поки я закручував пляшечку з олією.
— Ну ні, про це я б не пошкодував. Мені шкода тільки, що ти дурно витратила на мене свої гроші: адже Расті Тролер — то надто тяжкий заробіток.
Вона сіла на ліжку; її обличчя та голі груди холодно голубіли в світлі кварцової лампи.
— Слухай, звідси до порога йти чотири секунди. Даю тобі дві.
*
Я пішов просто до себе, взяв ту клітку, відніс наниз і поставив під її дверима. Ото було й по всьому. Принаймні так мені здавалося до наступного ранку, коли, йдучи на роботу, я побачив свою клітку на сміттєвому ящику, що дожидав на тротуарі приїзду сміттєвоза. Боязко озирнувшись, я схопив її і відніс назад до своєї кімнати; то була капітуляція, проте вона не похитнула мого рішення назавжди викреслити Холлі Голайтлі із свого життя. Я твердив собі, що вона "безсоромна розпусниця", "гультяйка", "вкрай фальшива особа", до якої не варто більш ніколи й словом озиватися.
І таки не озивався. Досить довго. Зустрічаючись на сходах, ми дивилися собі під ноги. Коли вона з'являлась у Джо Белла, я одразу ж ішов геть. А одного дня мадам Сапфія Спанелла, колишня колоратура й велика аматорка катання на роликах, що мешкала на другому поверсі, пішла по квартирах з петицією, де вимагала виселення міс Голайтлі як "аморальної особи" та "призвідниці нічних гульбощів, що загрожують безпеці й здоров'ю сусідів". І хоч я відмовився підписати той папірець, та в душі визнавав, що мадам Спанелла таки має підстави ремствувати. Але її петиція нічого не дала, і ближче до кінця квітня, теплими весняними ночами, з розчинених вікон квартири номер два усе так само линув гомін розвеселої вечірки, гучні звуки патефона та хмільний сміх.
Серед гостей Холлі нерідко можна було побачити досить підозрілих типів; але якось наприкінці весни, коли я проходив через вестибюль, мою увагу привернув аж надто дивний незнайомець, що розглядав її поштову скриньку. То був чоловік років п'ятдесяти, з грубуватим обвітреним обличчям і сумовитими сірими очима. На голові у нього стримів заношений сірий капелюх, вкритий плямами від поту; дешевий голубуватий літній костюм висів на його довготелесій постаті, мов на вішалці; на ногах виблискували новенькі коричневі черевики. Дзвонити до квартири Холлі незнайомець начебто не збирався. Помалу, ніби читаючи шрифт для сліпих, він вів пальцем по друкованих літерах її прізвища.
Увечері, виходячи перекусити, я знову побачив того чоловіка. Він стояв на протилежному боці вулиці й, прихилившись до дерева, видивлявся на вікна Холлі. В голові у мене майнули лиховісні здогади. Може, це агент поліції? Чи якийсь підглядач, зв'язаний із Саллі Томато, її знайомим у Сінг-Сінгу? Можлива небезпека знову збудила в мені добрі почуття до Холлі; та й звичайна порядність вимагала припинити на час нашу ворожнечу й попередити її, що за нею стежать.
Ідучи до перехрестя, де мав повернути до "Шніцельного царства", що на розі Сімдесят дев'ятої і Медісон-авеню, я відчував на собі пильний погляд того чоловіка. А тоді, навіть не обертаючись, зрозумів, що він іде слідом за мною: я почув, як він насвистує. Та не якусь там звичайну мелодійну, а оту тужливу пісню прерій, що її часом грала й співала Холлі: "Аби не по смерті, аби не вві сні, по тих луках небесних погуляти мені". Я чув той свист, і переходячи Парк-авеню, і простуючи по Медісон. Один раз, чекаючи зеленого світла, я краєм ока озирнувсь на незнайомця й побачив, як він нахилився погладити миршавого шпіца.
— Гарний у вас собачка,— хриплувато, по-фермерському прокволисто мовив він до господаря.
У "Шніцельному царстві" було безлюдно. І все ж таки він сів перед довгим прилавком саме біля меріє. Від нього тхнуло тютюном і потом. Він замовив чашку кави, та коли її подали, навіть не доторкнувся до неї. Сидів, жував зубочистку й розглядав мене в дзеркалі, що висіло за прилавком проти нас.
— Пробачте,— мовив я, звертаючись до його відображення у дзеркалі.— Чого вам треба?
Моє запитання не збентежило його; здавалося, він навіть відчув полегкість, що до нього заговорили.
— Синку,— відказав він.— Мені потрібен друг.
Він видобув гамана. Гаман був старий, зашкарублий, як і його руки, й мало не розлазився на шматки. Така сама стара й потріскана була вицвіла фотографія, яку він подав мені. Я побачив на ній групу з сімох чоловік, що стояли на перекошеній відкритій веранді грубо збитого дерев'яного будинку, всі — діти, за винятком його самого; він обнімав за стан пухку біляву дівчинку, що прикрила очі долонею від сонця.
— Це я,— мовив він, показуючи на себе.— Це вона...— тицьнув пальцем на пухку дівчинку.— А оце,— додав, посунувши палець на білоголового й довгого, мов жердина, хлопця,— її брат Фред.
Я поглянув на "неї" ще раз: атож, тепер я вловив у тій товстощокій дитині з примруженими очима якусь подібність до Холлі. І в ту ж мить збагнув, хто цей чоловік.
— То ви батько Холлі.
Він закліпав очима й нахмурився.
— Її звуть не Холлі. Вона була Луламей Барнс. Була,— сказав він, перемістивши в роті зубочистку,— поки не вийшла за мене. Я її чоловік. Док Голайтлі, конячий лікар. Лікую худобу, маю невеличку ферму. Недалеко від Тьюліпа, що в Техасі. Чого ви смієтеся, синку?
То був нервовий сміх. Я ковтнув води й закашлявся. Він стукнув мене по спині.
— Це, синку, не смішки. Я оце вже п'ять років усе шукаю своєї жіночки. А як Фред написав мені, де вона є, то я враз купив квитка на автобус — і гайда сюди. Луламей має вернутися додому, до чоловіка та дітей.
— Дітей?
— Вони ж то їй діти,— майже вигукнув він.
Він мав на думці чотирьох інших з фотографії: двох босоногих дівчат та двох хлопців у комбінезонах. Сумніву не було: цей чоловік не при своєму розумі.
— Та не може бути Холлі їхньою матір'ю. Вони ж старші за неї. Більші.
— Слухайте, синку,— мовив він розважливим тоном,— я й не кажу, що вона їх народила. Їхня люба рідна матуся, золота жінка, земля їй пером, померла в тридцять шостому році, четвертого липня, якраз на День незалежності. Того року була страшна посуха. Коли я одружився з Луламей, цебто в грудні тридцять восьмого, їй щойно минуло чотирнадцять. Може, звичайна собі жінка в чотирнадцять років і не тямила б до пуття, що робить. Та візьміть ви Луламей — вона ж не така, як усі. Вона добре знала, що до чого, коли обіцяла стати мені дружиною, а моїм дітям матір'ю.