про надзвичайні милості! Прекрасна перспектива відкривається перед тобою!.. Рівний шлях у напрямі до трону, до самого трону, якщо влада справді варта не менше, ніж її зовнішні ознаки. І це тебе не захоплює?
Фердінанд. Ні, бо моє уявлення про велич і щастя зовсім не таке, як ваше. Ваше щастя рідко коли досягається інакше, ніж через нищення ближнього. Заздрість, страх, прокляття — ось сумні дзеркала, в яких відбивається велич володаря. Сльози, прокльони, розпач — ось жахлива трапеза, за якою розкошують оті уславлені щасливці, після якої вони підводяться сп'янілі і, хитаючись, відходять так у вічність до божого престолу. Мій ідеал щастя скромно міститься в мені самому! В моєму серці поховано всі мої бажання!
Президент. Майстерно! Неперевершено! Прекрасно! Знову перша лекція після тридцятилітньої перерви!.. Жаль тільки,, що моя п'ятдесятирічна голова вже тупувата до навчання! Проте, щоб не іржавів такий рідкісний талант, я дам тобі когось на додачу, і ти зможеш тоді скільки хочеш справлятися в цьому барвистому божевіллі. Ти повинен зважитись... сьогодні ж зважитись на одруження.
Фердінанд (вражений, відступає). Батьку!
Президент. Обійдеться без подяки... Я послав леді Мілфорд картку від твого імені. Ти, не гаючи часу, поїдеш до неї і скажеш їй, що ти її наречений!
Фердінанд. До леді Мілфорд?
Президент. Ти ж її знаєш?
Фердінанд (у нестямі). Чи є в герцогстві хоч один ганебний стовп, який би її не знав? Але я, мабуть, смішний, що сприймаю всерйоз ваші жарти, любий батьку? Чи хотіли б ви бути батьком негідника-сина, який одружиться з привілейованою блудницею?
Пр е з и д е н т. Більше того! Я сам би посватався до неї,, коли б вона побажала п'ятдесятирічного. Чи ти б не хотів бути сином негідника-батька?
Фердінанд. Ні! Борони боже!
Президент. Це зухвальство, слово честі! Його я прощаю за оригінальність...
Фердінанд. Прошу вас, батьку, не залишайте мене довше в цій непевності, коли мені стає нестерпно називатися вашим сином!
Президент. Чи ти не здурів, хлопче? Яка людина при розумі не прагнула б честі стати на третє місце після володаря своєї країни?
Фердінанд. Ви стаєте для мене загадкою, мій батьку Е
Честю звете ви... честю... поділяти з герцогом те, в чому к він втрачає подобу людини ?
Президент вибухає сміхом.
Ви можете сміятися, а я не відступлюся свого, батьку! З яким обличчям я стану перед найбіднішим ремісником, що за своєю дружиною бере у посаг бодай хоч незганьблене тіло? З яким обличчям я стану перед світом? Перед герцогом? Перед самою блудницею, яка в моїй ганьбі змиє пляму своєї честі?
Президент. Звідки в тебе ця красномовність, хлопче?
Фердінанд. Заклинаю вас небом і землею, батьку! Занапастивши свого єдиного сина, ви не станете настільки щасливим,, наскільки нещасним буде він. Візьміть моє життя, якщо це допоможе вам підвищитися. Життя своє одержав я від вас, і не вагатимусь і на мить пожертвувати його цілком для вашої величі! Але честь мою! Якщо ви її відберете в мене, то й давати мені життя було легковажно й нечесно, і я проклинатиму батька як звідника.
Президент (по-дружньому плескаючи його по плечу). Браво, любий сину! Тепер я бачу, що ти став справжнім мужчиною і що ти гідний найкращої жінки в герцогстві. Вона повинна бути твоєю, ще сьогодні опівдні ти заручишся з графинею фон-Остгейм!
Фердінанд (знову вражений). Чи цю годину призначено на те, щоб остаточно мене розчавити?
Президент (кидаючи на нього допитливий погляд). Сподіваюся, проти цього твоя честь не заперечуватиме?
Фердінанд. Ні, батьку, Фредеріка фон-Остгейм могла б хоч кого зробити найщасливішим! (Сам до себе, збентежений вкрай.) Те, до чого злоба його ще не доторкнулася в моєму серці,— шматує він своєю добрістю.
Президент (все ще не зводячи з нього очей). Я чекаю твоєї подяки, Фердінанде!
Фердінанд (кидається до нього і палко щ'лує йому руку). Батьку! Ваша милость запалює всі мої почуття. Батьку! Моя най-палкіша подяка вам за ваш сердечний намір. Ваш вибір бездоганний, але... я не можу... я не смію... пожалійте мене... я не можу кохати графині!
Президент (відступає на крок). Ага! Тепер ти у мене в руках, паничу! Таки піддався на цей гачок, хитрий лицемір. Отже, не задля честі ти відмовлявся від леді? Справа не в. о с о б і, а в ш л ю б і, до якого ти відчуваєш огиду?
Фердінанд стоїть мов окам'янілий, потім схоплюється і хоче піти геть. Куди? Стій! Це так ти маєш мене шанувати?
Майор вертається.
Леді сповіщена про тебе. Я дав герцогові слово! Всі у місті й при дворі знають про це. Якщо ти зробиш мене брехуном, хлопче... перед герцогом, перед леді, перед цілим містом... зробиш мене брехуном в очах двору... дивись, хлопче... або якщо я довідаюсь про якісь історії! Стривай-но! Чого це раптом вогонь згас на твоїх щоках?
Фердінанд (блідий як сніг, весь тремтить). Як? Що? Я — нічого, батьку!
Президент (втупивши в нього страшний погляд). І коли тут є щось... і коли я знайду слід, звідки йде цей опір... Ну, хлопче! Сама тільки підозра доводить мене до сказу! Іди цю ж мить! Вахтпарад починається! Ти з'явишся до леді, тільки-но дадуть пароль!.. Усе герцогство тремтить при кожному моєму кроці. Подивимось, чи здолає мене упертий син. (Іде і знову вертається.) Чуєш, хлопче, ти будеш там або стережися мого гніву! (Виходить.)
Фердінанд (отямлюється від тяжкого заціпеніння). Пішов? Невже це був голос батька?.. Так! Я хочу до неї... хочу туди... Хочу їй дещо розказати, хочу показати її, як у дзеркалі... "О мерзенна! Коли ти й після цього домагатимешся моєї руки, перед лицем всього дворянства, війська і народу... Озбройся всією гордістю своєї Англії. Я тебе зречуся... я, німецький юнак! (Швидко виходить.)
ДІЯ ДРУГА
Зал у палаці леді Мілфорд; праворуч софа, ліворуч фортепіано*
ЯВА ПЕРША
Леді у вільному, але елегантному негліже, ще без зачіски, сидить біля фортепіано і фантазує; Софі, камеристка, відходить од вікна.
Софі. Офіцери розходяться. Вахтпарад скінчився. Але я щось не бачу ніякого Вальтера!
Леді (у великому занепокоєнні підводиться і ходить по залу). Я не знаю, що зі мною сьогодні, Софі... Я ще ніколи не була такою... Отже, ти його не бачила зовсім? Та, звісно... Йому нема чого поспішати... Як злочин, лежить воно мені на грудях... Іди, Софі, нехай мені осідлають найдикішого скакуна, який тільки є у стайні! Мені треба на простір — бачити людей і блакитне небо, їздою розважити своє серце.
Софі. Якщо ви себе не зовсім добре почуваєте, міледі,— звеліть зібрати асамблею в себе! Хай герцог обідає тут, або хай сядуть грати в карти перед вашою софою. Коли б герцог і весь його двір були у моєму розпорядженні, я б не журилася.
Леді (кидається на софу). Прошу, зглянься на мене! Я даватиму тобі по діаманту за кожну годину, аби тільки не бачити їх. Чи я буду оббивати ними стіни моєї кімнати? Це погані, мерзенні люди, які обурюються, коли у мене зривається тепле, сердечне слово, роззявляють роти і задирають носи, ніби бачать перед собою якусь примару. Це раби єдиної маріонеткової дротини, якою мені легше керувати, ніж голкою до вишивання! Що мені робити з людьми, душі яких заведені так, як їхні кишенькові годинники? Чи зможу я знайти радість у тому, щоб їх запитувати про щось, коли я знаю кожну їхню відповідь наперед? Або обмінюватися з ними словами, коли в них немає відваги думати інакше, ніж я? Геть їх! Досадно їздити верхи конем, який ніколи не закусює вудил! (Підходить до вікна.)
Софі. Але ж герцога ви з них виключаєте, міледі? Найврод-ливішого мужчину, найпалкішого коханця, найдотепнішу голову в цілій його країні!
Леді (вертається назад). Ото ж то й є, що це його країна.Тільки його герцогство, Софі, й може якоюсь мірою вибачити мій смак. Ти кажеш, мені заздрять! Бідне ти створіння! Жаліти мене треба, а не заздрити! З усіх, хто годується від трону, найгірше доводиться фаворитці, бо їй одній видно все убозтво багатого володаря. Правда, він може талісманом своєї величі викликати з землі, як казковий замок, усе, чого забажає моє серце! Він ставить дари обох Індій мені на стіл, утворює рай у дикій глушині, за його наказом джерела країни злітають гордими водограями в небо або... спалахують у фейерверках піт і кров його підданців... Та чи може він наказати своєму серцю могутньо й палко битися назустріч іншому, могутньому й палкому серцю? Чи може він збагнути своїм мізерним розумом хоча б єдине прекрасне почуття? Моє серце голодує, хоч маю над міру насолод; і що дадуть мені тисячі найкращих відчувань, коли я тільки похіть маю задовольняти?
Софі (здивовано дивиться на неї). Хіба не давно вже служу я вам, міледі?
Леді. І от тільки сьогодні ти мене пізнала? Це правда, люба Софі. Я продала герцогові свою честь, але серце моє я залишила вільним, серце, моє добро, яке, можливо, ще варте кохання. Отруйне придворне повітря торкнулося його лише, як подих торкається дзеркала! Повір мені, моя люба, що я давно дала б перевагу серцю перед цим нікчемним герцогом, якби тільки моє честолюбство дозволило мені поступитися першим місцем для якоїсь дами при дворі!
Софі. І ваше серце так охоче скорилося честолюбству?
Леді (жваво). Хіба воно не мстилося за себе? Чи й тепер не мститься? Софі! (Значуще кладе руку на плече Софі.) У нас, жінок, є лище один вибір — панувати або слугувати; але й найвища насолода від влади — це тільки мізерна втіха, якщо нам не судилося ще вище блаженство — бути рабинею людини, яку ми кохаємо!
Софі. Це істина, міледі, яку я хотіла б од вас, нарешті, почути!
Леді. А чому ж, моя Софі? Хіба, дивлячись на це дитяче невміння керувати скіпетром, не здається, що ми придатні лише до того, щоб ходити в запряжці? Хіба ти не помічала, що ця капризна легковажність, ці бурхливі розваги мали заглушити ще бурхливіші бажайня в моїх грудях?
Софі (вражено, відступаючи). Міледі!
Леді (жвавіше). Задовольни їх! Дай мені того, про кого я зараз думаю, на кого молюсь. Або я умру, Софі, або мушу його мати. (Мліючи.) Хай скажуть мені його уста, що сльози кохання яскравіше сяють у наших очах, ніж діаманти в нашому волоссі (палко), і я кину герцогові під ноги і його серце, і його герцогство, і втечу з цією людиною, втечу в найдальшу пустелю в світі!
Софі (дивиться на неї перелякано). © небо! Що ви? Що з вами, міледі?
Леді (стурбовано).