ти... Верни мені мого сина!
Франц. Не доводьте мене до гніву. Я залишаю вас смерті!
Старий Моор. Потворо! Потворо! Віддай мені мого сина! (Зривається з крісла, хоче схопити Франца за горло, але той відштовхує його.)
Франц. Безсилі кості! І ви ще зважуєтесь... Вмирайте! Загиньте з розпачу! (Виходить.)
Старий Моор. Хай поб'є тебе тисяча прокльонів! Ти викрав сина з моїх обіймів. (Повний розпачу кидається в кріслі.) О, горе мені, горе! Бути в розпачі — і не вмерти!.. Вони тікають, залишають мене смерті... мій ангел-охоронець тікає від мене, святі відступаються від сивочолого убивці... Горе мені, горе! Невже ніхто не підтримає мою голову, ніхто не визволить мою бентежну душу? Ні синів, ні дочок, ні друзів!.. Тільки чужі люди... Ніхто не хоче... один... всіма покинутий... О, горе, горе! Бути в розпачі — і не вмерти!
Амалія — з заплаканими очима.
Старий Моор. Амаліє! Посланнице небес! Ти прийшла визволити мою душу?
Амалія (лагідно). Ви втратили прекрасного сина.
Старий Моор. Убив — хочеш ти сказати. З тягарем цього злочину стану я перед престолом Всевишнього судді.
Амалія. О ні, скорботний старче! Отець небесний узяв^ його до себе. Ми були б надто щасливі в цьому світі... Там, там, в надсонячній височині ми знову побачимось.
Старий Моор. Побачимось, побачимось! О, меч пройме мені душу... коли я праведний зустріну його серед праведних... І на небі жахатимусь я пекельним жахом! У спогляданні безконечного гнітитиме мене спогад: я вбив свого сина!
Амалія. О, своїм небесним усміхом він згладить цей гіркий спогад у вашій душі! Підбадьортесь, любий батечку? А мені вже добре! Хіба не проспівав він імені Амалії небесним слухачам під звуки арфи серафимів і хіба небесні слухачі не шепотіли це ім'я тихо вслід за ним? Його останній подих був — Амалія! Чи не буде й перший крик раювання — Амалія?
Старий Моор. Небесна втіха струмить із твоїх уст! Вів до мене усміхнеться, кажеш ти? Простить? Будь же біля мене,, кохана мого Карла, коли я вмиратиму.
Амалія. Вмерти — це полинути в його обійми. Добре вам... я вам заздрю! Чому моє тіло не одряхліло? Чому мої коси не посивіли? Горе вам, сили юності! Привіт тобі, немічна старосте,— тобі ближче до неба й до мого Карла!
Входить Франц.
Старий Моор. Підійди до мене, сину мій! Пробач мені, я був зараз надто жорстокий до тебе. Я прощаю тобі все. Я хотів-би з миром віддати свій дух.
Франц. Чи досить ви наплакались за вашим сином? Як бачу, у вас він був тільки один.
Старий Моор. Яків мав дванадцять синів, але свого Иосифа він оплакував кривавими слізьми.
Франц. Гм!..
Старий Моор. Піди візьми біблію, моя доню, і прочитай мені розповідь про Якова та Иосифа! Вона завжди мене зворушувала, хоч я не був ще тоді Яковом.
Амалія. Що ж саме вам прочитати? (Бере біблію і перегортає сторінки.)
Старий Моор. Прочитай мені про горе покинутого батька, коли він не знайшов Иосифа серед своїх дітей... і марно ждав* на нього серед інших одинадцяти... і про його скарги, коли... він довідався, що Иосифа взято від нього назавжди...
Амалія (читає). "1 взяли одіння Иосифа, і закололи коз-: ла, і вимазали одіння кров'ю, і послали різнобарвне одіння, і доставили до батька свого, і сказали: ми це знайшли; подивись, чи твого це сина одіння, чи ні?"
Франц раптом виходить.
"Він упізнав його і сказав: це одіння сина мого; дикий звір з'їв його; хижий звір розтерзав Иосифа".
Старий Моор (відкидаючись на подушки). Хижий звір розтерзав Иосифа!
Амалія (читає далі). "І роздер Яків одіння свої; і поклав вретище 1 на стегна свої, і оплакував сина свого довгі дні. І зібрались усі сини його і всі дочки його, щоб утішити його; але він не хотів утішитись і сказав: з печаллю зійду я до сина мого..."
Старий Моор. Перестань, перестань! Мені дуже погано.
Амалія (схопившись, упускає книгу). Боже мій! Що це?
Старий Моор. Це смерть!.. Морок... пливе... перед очима... прошу тебе... поклич пастора... хай він... причастить мене... Де... мій син Франц?
Амалія. Він утік! Боже, змилуйся над нами!
Старий Моор. Утік... утік від ложа вмираючого?.. І це все... все... що лишилось від двох дітей... які сповнювали такою надією... Ти їх дав... ти їх... і відняв... Хай буде ім'я твоє...
Амалія (раптом скрикує). Умер! Кінець усьому! (У розпачі виходить.)
Франц (радісно вбігає). Умер,— кричать вони,— умер! Тепер я володар! По всьому замку лементують: умер!.. А що як він тільки спить?.. Авжеж, авжеж! Це, звичайно, сон, після якого вже ніколи не почути "Доброго ранку"... Сон і смерть — близнята. Тож поміняємо їх імена. Міцний, жаданий сон! Ми назвемо тебе смертю! (Закриває йому очі.) Хто посміє тепер прийти і притягнути мене до суду? Або сказати мені просто в вічі: ти падлюка! Геть тепер цю нестерпну личину лагідності і доброчесності! Тепер ви побачите Франца голим і вжахнетесь! Мій батько підсолоджував свої вимоги — обертав свої володіння в родинне коло; лагідно посміхаючись, сидів біля воріт і вітав усіх як братів і дітей... Мої брови нависнуть над вами, як грозові хмари, моє владарське ім'я тяжітиме над цими горами, як грізна комета, моє чоло буде для вас барометром! Він гладив і голубив потилицю, яка вперто відштовхувала його. Гладити й голубити—не моя справа. Я всаджу вам у тіло зубчасті шпори, і ви покуштуєте в мене лютого бича. Я доведу вас до того, що в моїх володіннях картопля і поганеньке пиво будуть за святкове частування, і горе тому, хто потрапить мені на очі з повними рум'яними щоками. Блідість злиднів і рабського страху — ось кольори мого герба; у цю ліврею я й одягну вас! (Ви~ ходить.)
1 Вретище — убогий, грубий одяг, який надягали ь знак трауру.
ЯВА ТРЕТЯ
Богемські лісп. Шпігельберг. Рацман. Групи розбійників. '
Р а ц м а н. Ти тут? Це справді ти? Дай же я задушу тебе в своїх обіймах, любий друже Моріц! Вітаю тебе з щасливим прибуттям у богемські ліси! Який ти став здоровий і міцний! Стонадцять чортів! Та ти привів із собою цілий гурт рекрутів, з тебе чудовий вербувальник!
Шпігельберг. Правда ж, брате? Правда ж? І всі, до того ж, славні хлопці!.. Ти не повіриш, на мені явно благословення боже: я ж був голодним злидарем, нічого не мав, крім цього посоха, коли переходив Іордан, а тепер нас сімдесят вісім чоловік, здебільшого збанкрутілі крамарі, вигнані магістратські урядовці та писарі з швабських провінцій. Це, скажу тобі, брате, цілий батальйон молодців, усе чудові хлопці,— кожен з них готовий один в одного вкрасти останнього ґудзика на штанах і почуває себе в безпеці поруч із сусідом, тільки коли тримає в руках заряджену рушницю. І всього в них досхочу, і слава про них лунає на сорок миль навколо, так що не всьому й віриш. Жодного часопису нема, щоб ти не натрапив у ньому на нотатку про спритного Шпігельберга,— я тільки тому їх і читаю... Так мене усього з голови до ніг описано, що читаєш і бачиш себе як живого,— навіть і ґудзиків моїх не забули. І все ж ми безсовісно водимо їх навколо пальця. Заходжу недавно до друкарні, заявляю, що бачив горезвісного Шпігельберга, і диктую якомусь борзописцеві, що там сидів, живий портрет з одного місцевого лікаря-глистогона. Прикмети його розголошують, хлопчину тягнуть до права, вчиняють допит, і той здуру й з переляку признається,— чорти б мене вхопили!—признається, що він Шпі-г е л ь б е р г... Грім і блискавка! Мені так і кортіло заявити в магістрат, що цей нахаба ганьбить моє ім'я... І слухай, що я тобі скажу: його таки через три місяці повісили. Мені довелось потім заткнути ніс доброю понюшкою тютюну, коли я прогулювався біля шибениці і бачив, як цей лже-Шпігельберг пишається там у всій своїй красі. І в той час як один Шпігельберг висить, другий Шпігельберг потихеньку виборсується з тенетів і глузливо показує ззаду надто розумному правосуддю ослячі вуха,— просто аж жаль бере.
Рацман (сміється). Ти все той самий.
Шпігельберг. Як бачиш, той самий — і тілом і душею. Слухай, дурню, я розкажу тобі ще один жарт, якого я утнув недавно в монастирі святої Цецілії. Цей монастир трапився мені по дорозі, коли вже почало смеркати, а що за день я не випустив жодного патрона,— а ти знаєш, що я до смерті ненавиджу diem
5 Фрідріх Шіллер
65
регсіісіі *,— то треба було хоч ніч уславити якоюсь витівкою^ хоч би це навіть коштувало дияволові одного вуха! Ми сиділи^ причаївшись, до пізньої ночі. Нарешті, все стихає. Вогні гаснуть* Ми вирішили, що черниці вже в своїх перинах. Тоді я беру з-собою свого товариша Грімма, всім іншим наказую ждати біля брами, поки я не свисну, забезпечую мовчання монастирського сторожа, беру від нього ключі, пробираюсь туди, де сплять по? слушниці, забираю їх одяг і викидаю весь вузол за браму. Потім ми йдемо далі від келії до келії, забираємо вбрання в кожної сестри, нарешті й в ігумені... Тоді я свищу, і мої хлопці за брамою зчиняють такий гвалт і рейвах, наче страшний суд настав, і з диким галасом — прямо до сестер у келії!.. Ха-ха-ха!.. Треба було тобі бачиги цей гармидер, як бідні створіння напомацки шукали в пітьмі свої спідниці і який у них був жалюгідний вигляд, наче перед ними були самі чорти,— а ми тим часом налітали на них, немов гроза; і як вони з остраху й замішання закутувались у простирала або заповзали, немов кішки, під піч; деякі з переляку так зросили кімнату, що хоч плавати вчись, а лементу, а гвалту!.. І, нарешті, ця стара лепетуха, ігуменя, в убранні Єви перед гріхопадінням... Ти ж знаєш, брате, для мене на всій земній кулі нема створіння, гидкішого за павука та стару баб у,— і от, уяви собі, ця чорна, як земля, вся зморщена, патлата шлюха витанцьовує навколо мене і заклинає мене своєю дівочою незайманістю... Стонадцять чортів! Я вже був розмахнувся ліктем, щоб вибити їй з рота останні рештки її чеснот... Розмова тут коротка: або зараз же подавай сюди все срібне начиння, скарби монастирські і скільки є блискучих талярів, або... мої хлопці зразу ж мене зрозуміли... Одним словом, я здер з монастиря всякого добра не менш як на тисячу талярів та ще й утнув цього жарта, а хлопці мої залишили їм спогад, який вони таскатимуть з собою цілих дев'ять місяців.
Р а ц м а н (тупнувши ногою). Побий мене грім, і мене там не було!
Шпігельберг. От бачиш? Говори після цього, що це не веселе життя! І притому зберігаєш свіжість і силу, і тіло твоє міцніє й пухне щогодини, як черево прелата2...