Заспокойтесь!
Хай живе (лат.).
Старий Моор (спросоння). Його тут не було? І я не тиснув йому руки? Негідний Франце! Ти хочеш вирвати його навіть із снів моїх!
Амалія. Чуєш, Амаліє?
Старий Моор (прокинувшись). Де він? Де? Де я? Це ти, Амаліє?
Амалія. Як ви себе почуваєте? Ви спали таким здоровим <ном.
Старий Моор. Мені снився мій син. Чому цей сон не триває далі? Може, я почув би прощення з його уст.
Амалія. Ангели не пам'ятають зла,— він вам прощає. (Із смутком бере його руку.) Батьку мого Карла! Я прощаю вам.
Старий Моор. Ні, доню моя! Ця смертельна блідість на твоїм обличчі осуджує батька. Бідолашна дівчино! Я позбавиэ тебе радощів юності твоєї... О, не проклинай мене!
Амалія (ніжно цілує йому руку). Вас?
Старий Моор. Ти знаєш цей портрет, моя доню?
Амалія. Карл!
Старий Мо о-р. Таким він був, коли йому йшов шістнадцятий рік. Тепер він не такий... О, все в мені перевертається! Ця лагідність обернулась в обурення, цей усміх — в розпач... Чи не правда, Амаліє, ти малювала цей портрет у день його народження, в жасміновій альтанці? О моя доню! Який я був щасливий з вашої любові!
Амалія (не зводячи очей з портрета). Ні! Ні! Це не він! Клянусь богом! Це не Карл!.. Тут, тут (показує на своє серце й голову) він зовсім, зовсім інший. Фарби надто бліді, щоб відбити небесний дух, який палав огнем в його очах. Геть цей портрет. Він написаний надто по-земному! Я ж тільки вчилась малювати!
Старий Моор. Цей привітний, теплий погляд... Якби він стояв біля моєї постелі, я жив би навіть і в самій смерті! Ніколи, ніколи я не вмер би!
Амалія. Ви ніколи, ніколи не вмерли б! Це був би стрибок, як от від однієї думки перескакують до іншої, прекраснішої... Цей погляд світив би вам і за гробом. Цей погляд підніс би вас над зорі!
Старий Моор, Як важко, як сумно! Я вмираю, а мого сина Карла тут нема... мене понесуть ховати, і він не поплаче над моєю могилою... Як солодко заснути смертним сном, коли тебе заколисує синова молитва, це колискова пісня.
Амалія (мрійно). Так, солодко, невимовно солодко заснути смертним сном, коли тебе заколисують співи коханого... може, сон продовжується й в могилі — довгий, вічний нескінченний сон про Карла, аж поки пролунає дзвін воскресіння... (Схопив" шисъ у захвати) І тоді — навіки в його обіймах! (Пауза. Вона підходить до клавесина і грає.)
Ти тікаєш, Гекторе, від мене
В бій, де Еакіда меч шалений
Вже Патроклові готує дань?
А кому ж дитя твоє навчати —
Кидать спис, безсмертних шанувати,
Як тебе поглине Ксанту хлань?
Старий Моор. Чудова пісня, моя доню. Ти повинна її проспівати мені перед моєю смертю.
Амалія. Це прощання Андромахи з Гектором. Ми з Карлом часто співали її під звуки лютні. (Продовжує грати.)
Дай, дружино люба, смертну зброю —
Я помчу в кривавім вихрі бою,
Іліон я захищу грудьми.
Збережуть Астіанакса боги!
За вітчизну вмру я без тривоги, —
Стрінемось в Елізіумі ми К
Входить Д а н і е л ь.
Д а н і е л ь. Вас питає надворі якийсь чоловік. Він просить допустити його до вас,— він має для вас важливу звістку.
Старий Моор. Для мене важливе тільки одне на світі — ти знаєш це, Амаліє... Може, це якийсь нещасний, що потребує моєї допомоги? Він не піде звідси з гірким зітханням.
Амалія. Якщо це жебрак, то впусти його швидше.
Даніель виходить.
Старий Моор. Амаліє! Амаліє! Пожалій мене! Амалія (продовжує грати).
Чую — змовкне брязк твоєї зброї, Ржею меч твій візьметься в спокої, І Пріама згине славний рід! Зійдеш ти в безсонячні оселі, Де Коцит ридає у пустелі. В Леті вмре твого кохання цвіт.
Всі бажання, мрії, думи
Хай потопить Лета в чорній стумі.
Тільки не мою любов!
Он бушує ворог за стіною —
Дай мій меч і не ридай за мною!
Не загине Гектора любов.
Франц, Герман переодягнений. Даніель.
1 У пісні Амалії розповідається про один епізод з часів греко-троянської війни — прощання траянського героя з своєю дружиною Андромахою і маленьким сином Астіанаксом, описане в VI пісні Гомерової "Іліади". Е л і-з і у м — у Гомера гарна місцевість на крайньому заході, де люди живуть щасливим життям; у пізніших греків — місцеперебування тіней героїв і доброчесних людей (античний рай).
Франц. Ось той чоловік. Жахливі вісті, каже він, чекають на вас. Чи можете ви їх вислухати?
Старий Моор. Цікавить мене тільки одна. Підійди сюди, мій друже, і не щади мене. Дайте йому келих вина!
Герман (змінивши голос). Ласкавий пане! Не гнівайтесь на бідного чоловіка, якщо він проти своєї волі вразить ваше серце. Я чужинець у цій країні, але я знаю вас дуже добре: ви батько Карла фон-Моора.
Старий Моор. Звідки ти це знаєш?
Герман. Я знав вашого сина...
Амалія (схопившись). Він живий? Живий? Ти знаєш його? Де він? Де, де? (Хоче вибігти з кімнати.)
Старий Моор. Ти знаєш що-небудь про мого сина?
Герман. Він учився в Лейпцігу. Звідти він подався вже й не знаю як далеко. Він виходив усю Німеччину і, як сам він мені розповідав, босий, з непокритою головою, випрошував під дверима хліб. Через п'ять місяців знову виникла ця злощасна війна Пруссії з Австрією, а що йому не було на що більше сподіватись у цьому світі, то він пішов за переможним боєм барабанів Фрід-ріха в Богемію. "Дозвольте мені,— сказав він великому Швері-ну,— вмерти смертю героя. У мене більш немає батька!"
Старий Моор. Не дивись на мене, Амаліє!
Герман. Йому дали прапор, і він полинув пруським льотом переможним. Нам довелось лежати під одним шатром. Він багато розповідав про свого старого батька, про кращі, давноминулі дні... про втрачені надії — і сльози набігали нам на очі.
Старий Моор (ховає обличчя в подушку). О, перестань, перестань!
Герман. Через тиждень був великий бій під Прагою... Смію вас запевнити, що ваш син поводився як відважний воїн. Він робив чудеса на очах цілої армії. П'ять полків змінилось навколо нього, а він усе стояв. Ядра лягали праворуч і ліворуч од нього, а ваш син усе стояв. Куля роздробила йому праву руку, син ваш узяв прапор у ліву і стояв...
Амалія (у захваті). Гектор, Гектор! Чуєте? Він усе стояв...
Герман. Увечері я знайшов його на полі бою, він упав під свистом куль: лівою рукою він стримував кров, що струменіла з рани, права судорожно вчепилась у землю. "Брате! — крикнув він до мене.— По рядах пройшла чутка, ніби генерала годину тому вбито".— "Він убитий,— сказав я,— а що з тобою?" — "Коли так, то хто хоробрий солдат,— скрикнув він і відняв ліву руку від рани,— іди слідом за своїм генералом, як я!" — Невдовзі його велика душа відлетіла вслід за героєм.
Франц (люто наступаючи на Германа). Хай печать смерті замкне твої прокляті уста! Чи ти прийшов сюди, щоб завдати нашому батькові смертельного удару?.. Батьку! Амаліє! Батьку!
Герман. Ось остання воля мого вмираючого товариша. "Візьми цей меч,— прохрипів він,— передаси його старому моєму батькові. Кров його сина запеклась на ньому. За нього помстились,— він може радіти. Скажи йому, що його прокляття штовхнуло мене в битву і в обійми смерті і що я загинув з розпачу". Його останній подих був — Амалія.
Амалія (наче прокинувшись від смертного сну). Його останній подих був — Амалія!
Старий Моор (з жахливим зойком рве на собі волосся). Моє прокляття штовхнуло його в обійми смерті! Він загинув з розпачу!
Франц (бігаючи по кімнаті). О, що ви наробили, батьку? Мій Карле, брате мій!
Герман. Ось меч і ось портрет, що він у тій хвилині зняв з грудей! На ньому ця панна мов викапана. "Це моєму братові Францу",— сказав він. Не знаю, що він хотів цим сказати.
Франц (з удаваним здивуванням). Мені? Портрет Ама-лії? Мені... Карл... Амалію? Мені?
Амалія (гнівно наступає на Германа). Продажний, підкуплений дурисвіте! (Різко хапає його.)
Герман. Ні, я не дурисвіт, ласкава панно! Самі погляньте, хіба це не ваш портрет... Ви, може, самі йому дали його.
Франц. Клянусь богом, Амаліє, це твій портрет! Справді твій!
Амалія (повертає йому портрет). Мій, мій! О небо!
Старий Моор (з зойком роздирає собі обличчя). О, горе, горе! Моє прокляття штовхнуло його на смерть! Він загинув з розпачу!
Амалія. І він згадав про мене в останню важку годину смерті, про мене! Ангельська душа... Коли над ним уже маяв чорний прапор смерті — згадав про мене!..
Старий Моор (бурмоче). Моє прокляття штовхнуло його в обійми смерті!.. Мій син загинув з розпачу!
Герман. Ні, я не витримаю цього горя! Прощайте, шановний пане! (Тихо до Франца.) І навіщо ви це зробили, паничу? (Швидко виходить.)
Амалія (схопившись, услід йому). Зажди, зажди! Які були його останні слова?
Герман (кричить, обернувшись). Його останній подих був — Амалія! (Виходить.)
Амалія. Його останній подих був — Амалія!.. Ні, ти не дурисвіт! То це правда... правда... він умер!., умер!.. (Хитаєть* ся й падає.) Умер... Карл умер...
Франц. Що я бачу? Що це написано на мечі? Тут кров'ю написано — Амалія!
Амалія. Його рукою?
Франц. Справді це бачу я чи це мені сниться? Бачиш цей кривавий напис: "Франце, не залишай моєї А малії". Глянь же, глянь! І на другому боці: "Амаліє, твою клятву скасувала всемогутня смерть". — Ти бачиш, бачиш? Він писав це німіючою рукою, писав гарячою кров'ю свого серця, писав на врочистому порозі вічності! Його відлітаючий дух затримався, щоб з'єднати Франца й Амалію.
Амалія. Боже милосердий! Це його рука... Він ніколи не любив мене. (Швидко виходить.)
Франц (тупнувши ногою). Прокляття! Вся моя вмілість безсила перед цією впертістю.
Старий Моор. Горе, горе!.. Не покидай мене, моя доню!.$ Франце, Франце! Верни мені мого сина!
Франц. А хто прокляв його? Хто послав свого сина в бій, на смерть і розпач?.. О, це був ангел, це був скарб небесний! Прокляття його катам! Прокляття, прокляття на вашу голову!
Старий Моор (б'є себе кулаком у груди і в голову). Це був ангел, це був скарб небесний! Прокляття, прокляття, загибель і прокляття на мою голову! Це я, батько, вбив свого великого сина! Він любив мене до самої смерті! Мені на злість він кинувся в бій, на смерть! О, нелюд я! Нелюд! (Лютує на самого себе.)
Франц. Його вже нема, що ж допоможуть ці зойки поне-вчасні? (З уїдливим сміхом.) Легше вбити, ніж воскресити. Ніколи вже не вернути його з могили.
Старий Моор. Ніколи, ніколи, ніколи не вернути його з могили! Його нема, він втрачений навіки!.. Це ти своїми наговорами вирвав у мене прокляття, ти...