Але кілька прикладів, що трапилися за короткий час на очах у всіх, були живі й разючі.
Із середовища тодішнього аристократства скоро привернув до себе очі юнак з кращої фамілії, що відзначився уже замолоду на державному полі, палкий прихильник усього істинного, високого, ревнитель усього, що породило мистецтво і розум людини, чоловік, що пророкував у собі мецената. Незабаром він був гідно відзначений самою царицею, що доручила йому високу посаду, яка цілком відповідала його власним потребам, посаду, де він міг багато зробити для наук і взагалі для добра. Молодий вельможа оточив себе художниками, поетами, вченими. Він хотів усьому дати роботу, все заохотити. Він розпочав власним коштом силу корисних видань, надавав силу замовлень, оголосив заохотливі призи, віддав на це купу грошей і кінець кінцем витратився. Та, повний великодушних поривань, він не хотів відстати від свого діла, шукав скрізь, де позичити, і, нарешті, звернувся до відомого лихваря. Зробивши чималу позичку в нього, цей чоловік за короткий час змінився зовсім: став утискувачем, переслідувачем розвитку розуму й таланту. У всіх творах почав він добачати погану сторону, кривотлумачив кожне слово. Тоді на біду сталася французька революція. Це стало для нього раптом знаряддям для найрізноманітнішого паскудства. Він став добачати в усьому якийсь революційний напрям, в усьому ввижалися йому натяки. Він зробився підозрілим до такої міри, що почав, нарешті, підозрювати самого себе, почав подавати жахливі, несправедливі доноси, безліч людей зробив нещасними. Само собою зрозуміло, що такі вчинки не могли не дійти, нарешті, до престола. Великодушна цариця жахнулася і, повна благородства душі, що прикрашає вінценосців, промовила слова, які хоч і не могли перейти до нас у всій точності, але глибокий зміст їх запав у серця багатьох. Цариця зауважила, що не під монархічним правлінням пригнічуються високі, благородні поривання душі, не там зневажаються та переслідуються творіння розуму, поезії та мистецтва; що, навпаки, самі монархи бували їх покровителями; що Шекспіри, Мольєри процвітали під їх великодушним захистом, тимчасом як Дант не міг знайти пристановища у своїй республіканській батьківщині; що справжні генії виникають під час блиску й могутності державців і держав, а не під час огидних політичних явищ та тероризмів республіканських, які досі не подарували світові жодного поета; що треба відзначити поетів-художників, бо ж самий тільки мир і прекрасну тишу зводять вони на душу, а не хвилювання й ремство; що вчені, поети і всі творці мистецтв суть перли та діаманти в імператорській короні; ними пишається і набирає ще більшого блиску епоха великого государя. Словом, цариця, промовляючи ці слова, була в ту хвилину божественно прекрасна. Я пам'ятаю, як старі люди не могли про це говорити без сліз. В ділі всі взяли участь. На честь нашій народній гордості слід сказати, що в руському серці завжди живе прекрасне почуття стати на сторону пригніченого. Вельможа, що зрадив довір'я, був належно покараний і відставлений від посади. Та кару ще страшнішу читав він на обличчях своїх співвітчизників: то було остаточне й загальне презирство. Не можна розповісти, як страждала славолюбна душа; гордість, обмануте честолюбство, зруйновані надії, — все сполучилося разом, і в припадках страшного безумства й шаленства урвалося його життя.
Другий разючий приклад стався теж на очах у всіх: із красунь, на яких не бідна була тоді наша Північна столиця, одна здобула рішучу першість над усіма. Це було якесь чудесне злиття нашої північної краси з красою півдня, діамант, що трапляється на світі рідко. Батько мій признавався, що ніколи він не бачив за все життя своє нічого подібного. Все, здавалося, в ній поєдналось: багатство, розум і душевна чарівність. Претендентів була ціла юрба, і серед них найвизначнішим був князь Р., найблагородніший, найкращий з усіх молодих людей, найпрекрасніший і лицем і лицарськими, великодушними поривами, високий ідеал романів і жінок, Грандіссон в усіх відношеннях. Князь Р. був закоханий пристрасно й безумно; таке ж палке кохання було йому відповіддю. Та родичам партія здалася нерівною. Родові землі князя вже давно йому не належали, фамілія була в опалі, і поганий стан справ його був відомий усім. Раптом князь залишає тимчасово столицю, ніби з тим, щоб полагодити свої справи, і по короткому часі з'являється оточений пишністю і блиском неймовірним. Блискучі бали та свята роблять його відомим при дворі. Батько красуні прихиляється до нього, і в місті справляється найбучніше весілля. Звідки взялася така зміна й нечуване багатство жениха, цього не міг певно з'ясувати ніхто; але говорили позаочі, що він вступив у якусь умову з таємничим лихварем і позичив у нього грошей. Хоч як там було, але весілля зацікавило все місто. І жених, і наречена були предметом загальної заздрості. Всім було відоме їх палке, постійне кохання, довга мука, обома вистраждана, високі достоїнства обох. Нетерплячі жінки малювали заздалегідь те райське блаженство, яким втішатиметься молоде подружжя. Та вийшло все інакше. За один рік сталася страшна зміна в чоловікові. Отрутою підозрілих ревнощів, нетерпимістю та невгамовними капризами отруївся доти благородний і прекрасний характер. Він став тираном і мучителем дружини своєї і, чого б ніхто не міг передбачити, вдався до різних нелюдських вчинків, навіть до катування. За один рік ніхто не міг пізнати тієї жінки, яка ще недавно красувалася й приваблювала до себе юрби покірних поклонників. Нарешті, будучи неспроможною терпіти далі тяжку долю свою, вона перша заговорила про розлуку. Чоловік розлютився при самій думці про те. В першому пориві несамовитості він вдерся до неї в кімнату з ножем і, без сумніву, заколов би її на місці, коли б його не схопили і не стримали. В пориві шаленства й одчаю він звернув ножа проти себе — і в страшних муках покінчив життя.
Крім цих двох прикладів, що сталися перед очима всього товариства, розповідали силу інших, що сталися в нижчих класах, і майже всі мали страшний кінець. Там чесний, тверезий чоловік робився п'яницею; там купецький прикажчик обікрав свого хазяїна; там візник, що возив кілька років чесно, за копійку зарізав їздця. Не без того, щоб такі події, розказувані часом не без додатків, не навели якогось мимовільного жаху на скромних жителів Коломни. Ніхто не сумнівався в присутності нечистої сили в цій людині. Казали, що він пропонував такі умови, від яких підіймалося волосся і яких ніколи потім не важився нещасний переказувати іншому; що гроші його якось притягують, розпікаються самі собою і мають на собі якісь дивні знаки… словом, багато було всяких нісенітних балачок. І цікаво, що вся ця коломенська людність, весь цей світ бідних бабусь, дрібних чиновників, дрібних артистів і, словом, усякого дріб'язку, що ми оце пойменували, згодні були краще терпіти й зносити останню крайність, аніж удаватися до страшного лихваря; знаходили навіть померлих з голоду старих жінок, які воліли умертвити своє тіло, аніж згубити душу. Зустрівшись з ним на вулиці, мимоволі відчували острах. Пішохід обережно відступав назад і довго ще озирався після цього, стежачи, як пропадала вдалині його непомірно висока постать. В самому вже зовнішньому вигляді було стільки незвичайного, що кожного змусило б мимоволі приписати йому надприродне існування. Ці вольові риси, врізані так глибоко, як не буває в людини; цей гарячий, бронзовий колір обличчя; ця непомірна гущина брів, нестерпні, страшні очі, навіть широченні складки його азіатської одежі — все, здавалося, немов говорило, що перед пристрастями, які бушували в цьому тілі, були бліді всі пристрасті інших людей. Батько мій кожного разу зупйнявся нерухомо, коли стрівав його, і кожного разу не міг утриматися, щоб не сказати: "Диявол, справжній диявол!" Але треба вас швидше познайомити з моїм батьком, який, між іншим, є справжнім сюжетом цієї історії.
Батько мій був чоловік цікавий в багатьох відношеннях. Це був художник, яких мало, одно з тих див, які викидає з непочатого лона свого тільки одна Русь, художник-самоук, що сам відшукав у душі своїй, без учителів і школи, правила й закони, захоплений самою тільки жадобою самовдосконалення, що йшов, з причин, може, невідомих йому самому, одною тільки вказаною в душі дорогою; одно з тих самородних див, яких сучасники часто називають образливим словом "неуки" і які не холонуть серцем від огуди і власних невдач, дістають тільки нову старанність і сили і вже далеко в душі своїй відходять від тих творів, за які дістали титло неука. Високим внутрішнім інстинктом відчув він присутність мислі в кожному предметі; збагнув сам собою справжнє значення слова "історичний живопис"; збагнув, чому звичайну голівку, звичайний портрет Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Тиціана, Корреджіо можна назвати історичним живописом і чому величезна картина історичного змісту все-таки буде tableau de genre,[?] незважаючи на всі претензії художника на історичний живопис. І внутрішнє почуття, і власне переконання звернули пензель його до християнських предметів вищого і останнього ступеня високого. У нього не було честолюбства або дражливості, такої невід'ємної від характеру багатьох художників. Це був твердий характер, чесний, прямий чоловік, навіть грубий, вкритий зверху трохи черствою корою, не без деякої гордості в душі, що говорив про людей разом і поблажливо і гостро. "Що на них зважати, — звичайно говорив він, — адже я не для них працюю. Не до вітальні понесу я свої картини, їх поставлять у церкві. Хто зрозуміє мене — подякує, не зрозуміє — все-таки помолиться Богу. Світську людину нема чого винуватити, що вона не тямить живопису; зате вона тямить у картах, знається на хорошому вині, на конях — навіщо знати більше панові? Ще, чого доброго, як спробує того та іншого, та як піде розумувати, то й життя від нього не буде! Кожному своє, кожен нехай займається своїм. Як на мене, то вже краща та людина, яка каже прямо, що вона не тямить, аніж та, що лицемірить, говорить, ніби знає те, чого не знає, і тільки поганить та псує". Він працював за невелику плату, тобто за плату, яка була потрібна йому тільки для підтримання родини та для того, щоб мати можливість працювати.