Один з матросів слухняно підійшов до нього.— Візьми голку та наперсток і заший цього пройдисвіта! Найдеш стару парусину в рундуці. І не дляйся!
— А до ніг йому що прив’язати? — запитав матрос після звичайного: "Так, сер".
— Та щось придумаємо,— відповів Вовк Ларсен і голосно гукнув: — Кок!
Томас Магрідж вискочив з камбуза, наче іграшковий блазень із скриньки.
— Піди в трюм, набери мішок вугілля.
— Чи нема в кого з вас біблії або молитовника? — звернувся капітан цей раз до мисливців, що стояли без діла.
Вони похитали головами, а один з них кинув якийсь жарт, що я його не розчув, і всі зайшлися сміхом.
Вовк Ларсен спитав те саме в матросів. Біблія й молитовник, здавалося, були для них занадто незвичайні речі, але один матрос зголосився зійти в кубрик, щоб там попитати; за хвилину він повернувся ні з чим.
Капітан знизав плечима.
— Тоді ми його й так спустимо за борт, без зайвого ба-лаку. Проте, може, отой підібраний знає морську поховальну відправу напам’ять? Він скидається на попа.
Ларсен обернувся в мій бік і запитав:
— Ви часом не проповідник?
Мисливці — їх було шестеро — як один повернулися й видивились на мене. Мені стало страшенно прикро, бо ж я знав, що схожий на опудало. Враз вибухнув регіт, якого ніхто не намагався ані стримати, ані притлумити в присутно-сті мерця, що, вишкіривши зуби, лежав перед ними на палубі. Регіт був брутальний, буйний і нестримний, як саме море; його породила брутальність і нечулість цих людей, які не знали ані делікатності, ані чемності.
Вовк Ларсен не сміявся, хоча і в його сірих очах світилася зневажлива веселість. Саме тоді я підступив ближче, і в мене склалося перше враження про нього як про людину, а не просто постать, що викидає брудні потоки лайки, яку я допіру чув. Правильне обличчя з виразними й суворими рисами, на перший погляд масивне; але ця масивність обличчя, а так само й усього тіла немовби зникає, коли ближче приглянешся, і залишається тільки переконання, що під нею приховується страшна, надзвичайна внутрішня сила, яка дрімає десь у глибині єства. Щелепи, підборіддя, опукле високе чоло, широкі брови, що нависли над очима,— все те, могутнє, надзвичайно могутнє само з себе, казало про незмірну міць чи мужність духу, невидиму для людського ока. Ту міць духу важко було виміряти, неможливо було визначити її межі або підвести під якусь рубрику.
Очі,— а доля судила мені потім спізнати їх добре,— були великі й гарні, широко розставлені, і світились великим ро-зумом; вони ховалися під густими чорними бровами й важким чолом. Ті очі якось дивно міняли свій сірий колір і ніколи не бували двічі ті самі; в них грало безліч відтінків і барв, як ото шовк міниться в сонячному промені, то сірий в темним або світлим відтінком, то зелено-сірий, а то кольору ясної блакиті глибокого моря. То були очі, що прикривали його душу тисячами масок, а іноді, щоправда дуже рідко, відкривали її, дозволяючи вирватись оголеною в світ, назустріч якійсь дивній пригоді. Очі ті могли бути безнадійно похмурі, як олив’яне небо, або сяяли й сипали іскри, наче меч у розмахові; то вони були холодні, як полярний краєвид, то теплі й ніжні; а часом у них міг спалахнути вогонь любові, надзвичайної, мужньої, що водночас вабить і бере силоміць, що причаровує й скоряє жінок, і вони піддаються радісно, щасливі принести себе в жертву.
Але вернімося назад. Я сказав капітанові, що, на жаль, поховальної відправи не знаю і що я не піп. Тоді він гостро запитав:
— А з чого ж ви живете?
Мушу визнати, що ніколи доти мені не ставили такого запитання і ніколи над ним я не думав. Я був ошелешений і, не встигши обміркувати відповідь, недоречно промимрив:
— Я... я джентльмен.
Губи його скривилися в глумливій усмішці.
— Я працював, у мене є робота,— похопився я додати, наче він був мені суддя і я мав виправдуватися, водночас розуміючи, що з мого боку безглуздо вдаватися до будь-яких пояснень.
— Ви заробляли собі на прожиток?
Ці слова пролунали так владно, що я зовсім "збився з плигу", як сказав би Чарлі Ферасет, і стояв мовчки, немов учень, що тремтить перед суворим учителем.
— Хто вас годує? — знову запитав він.
— Я маю прибутки,— відповів я гордовито, хоч уже через мить ладен був відкусити собі язика.— Але, даруйте, все, про що ви питаєте мене, зовсім не стосується того, про що я хотів поговорити з вами.
Він, однак, не звернув уваги на мої слова.
— А хто заробив їх? Га? Я так і думав. Ваш батько. Ви стоїте на його ногах, на мертвих ногах. Ви ніколи не стояли на своїх власних ногах. Ви не змогли б самостійно й дня прожити, щоб собі заробити на ту страву, якою тричі на день напихаєте черево. Ану, покажіть ваші руки!
Та страшна, могутня сила, що дрімала в цьому чоловікові, мабуть, раптом прокинулась, і незчувсь я, як він ступив два кроки наперед, схопив мене за праву руку і підніс її, щоб подивитися. Я хотів її вирвати, але його пальці без помітного якого зусилля стисли мою руку, аж здалося, що в мене ось-ось затріщать кості. Дуже важко за таких обставин зберегти гідність. Не міг же я борюкатися, наче той школяр. Не міг і кинутися на цього велетня, що одним потиском міг поламати мені руку. Нічого не лишалося, як стояти і терпіти образу.
Тим часом, як я помітив, кишені покійника було вивернуто і все, що там знайшлося, висипали на палубу, а труп з вишкіреними зубами загорнули в парусину, краї якої Йогансен зашив грубими білими нитками, натискаючи на голку морським наперстком — клаптиком шкіри, прилаштованим до долоні.
Вовк Ларсен бридливо випустив мою руку із своєї.
— Руки у вас ніжні, бо за них відробили руки тих, хто вже помер. А ваші придатні хіба тільки, щоб мити посуд та працювати на кухні.
— Я хочу, щоб мене висадили на берег,— рішуче сказав я, нарешті опанувавши себе.— Я заплачу вам, скільки ви скажете, за те, що зупините судно, і за весь клопіт.
Він цікаво подивився на мене. Посмішка заграла у нього в очах.
— А я хочу вам інше запропонувати, щоб спасти вашу душу. У мене помер помічник, і мені доведеться декого перемістити. Один з матросів заступить його місце, юнга посунеться наперед і заступить матроса, а ви заступите юнгу. Підпишете умову на цілий рейс, двадцять доларів місячно й харч. Що ви скажете? Завважте, це вам же на добро! Ви станете людиною. Навчитесь стояти на власних ногах, а може, навіть і пошкандибаєте на них.
Але я не звернув на його слова уваги. Я побачив вітрила якогось судна на південному заході; щодалі вони виростали й виразнішали. То була така сама шхуна, як і "Привид", тільки трохи, мабуть, менша. Граційне суденце, погойдуючись на хвилях, прямувало на нас і мало пройти чи не зовсім близько. Вітер щохвилини дужчав, а сонце, що сердито виглянуло на мить, тепер заховалося. Море спохмурніло, стало суворе і якесь олив’яно-сіре; біла піна, зриваючись із хребтів хвиль, летіла аж до неба. Наша шхуна пішла швидше, але з великим креном. Від раптового подуву вітру судно хитнуло ще більше, палубу з одного боку залляло водою, а двоє мисливців змушені були підібгати ноги.
— Це судно незабаром пройде повз нас,— мовив я.— Воно йде в протилежному напрямі,— мабуть, до Сан-Франциско.
— Дуже можливо,— відповів Вовк Ларсен. Тоді, відвернувшись від мене, гукнув: — Кок! Гей, кок!
Кок вигулькнув з камбуза.
— Де той юнга? Скажи йому прийти сюди!
— Зараз, сер,— і Томас Магрідж майнув на корму, де пірнув у люк біля штурвала. За хвилину він повернувся, а слідом за ним з’явився присадкуватий парубок років вісімнадцяти, з обличчям похмурим і злим.
— Ось він, сер,— сказав Магрідж.
Але Вовк Ларсен, не сподобивши кока поглядом, звернувся відразу ж до юнги:
— Як тебе звуть?
— Джордж Ліч, сер,— понуро відповів хлопець; було видко, що він розуміє, нащо його покликано.
— Прізвище не ірландське,— буркнув капітан,— О’Тул або Маккарті краще пристало б до твоєї пики. Певно, підсипався до твоєї матері якийсь ірландець.
Я бачив, як хлопець стиснув кулаки і від гніву в нього побагровіла шия.
— Та хай,— вів далі Вовк Ларсен.— Ти, певно, маєш поважні причини, щоб забути своє прізвище; але це не моє діло, поки ти добре справуєшся. Ти, звичайно, з Телеграф-Гілу 3. По твоїй пиці видно. Упертий і нахабний. Знаю вашу породу. Тут у мене треба викинути ці штуки з голови. Зрозумів? Через кого ти наймався, до речі?
— Через Маккріді і Свенсона.
— Сер! — гримнув Вовк Ларсен.
— Через Маккріді і Свенсона, сер,— поправився юнга, але в очах йому спалахнув злий вогник.
— Хто одержав завдаток?
— Вони, сер.
— Так я й думав. А ти, мабуть, іще з біса радий був. Бо інакше б ти не втік так легко від деяких добродіїв, що розшукують тебе.
Парубок умить обернувся на лютого звіра. Тіло його вигнулося, немов готуючись до стрибка, лють спотворила йому обличчя, і він прохрипів:
— Ну, це вже...
— Що, що? — перепитав Вовк Ларсен з особливою лагідністю в голосі, так ніби його дуже цікавило, що він почує далі.
Парубок завагався і врешті стримався:
— Нічого, сер. Я мовчу, я нічого не сказав.
— Ось ти й показав, що я таки не помилився,— задоволено осміхнувся капітан.— Скільки тобі років?
— Оце минуло шістнадцять, сер.
— Брешеш! Тобі вже вісімнадцять стукнуло. Навіть на цей вік ти занадто великий, та й м’язи в тебе, як у жеребця. Забирай своє манаття і йди на бак. Тепер ти матрос. Маєш підвищення, чуєш?
Не чекаючи хлопцевої згоди, капітан повернувся до матроса, що саме кінчав зашивати мерця.
— Йогансене, ти знайомий з навігацією?
— Ні, сер.
— Ну, дарма. Ти будеш за помічника. Збереш свої пожитки й перейдеш у каюту на його койку.
— Слухаюсь, сер,— радісно відповів Йогансен, повернувся і пішов.
Та колишній юнга все стояв нерухомо.
— А ти чого чекаєш? — спитав Вовк Ларсен.
— Я не наймався за матроса, сер,—була відповідь, я наймався за юнгу. Я не хочу служити матросом.
— Забирай свої речі і негайно ж на бак!
Цього разу наказ Вовка Ларсена пролунав категорично. Але юнак дивився спідлоба і не рушав з місця.
І тут удруге Вовк Ларсен появив свою страшну силу. Це скоїлося несподівано і тривало яких дві секунди. Стрибнувши футів на шість, не менше, він опинився біля юнака і вдарив його кулаком під здухвину. Ту саму мить, наче мене теж хтось ударив, і мені заболіло під грудьми. Я згадую про це, щоб показали, які чутливі були тоді мої нерви і які незвичні були для мене такі брутальні сцени.