Ви назвали мене песимістом. А чи оце не найчорніший песимізм? "Все воно марне, тільки втома для духу, і ніякої з того користі під сонцем!", "Всьому й усім — одно" — дурному й мудрому, чистому й нечистому, честивому й грішникові: і ця доля є смерть, і вона є зло, каже він. Бо проповідник той любив життя і, видно, не хотів помирати, коли казав, що "ліпше живий пес, ніж лев мертвий". Він волів марноту й утому духу, аніж безмовність і нерухомість могили. Так і я. Плазувати в багнюці — це свинство, але не плазувати, бути як колода або каменюка,— про це гидко й подумати. Це суперечить тому життю, що є в мені, бо зміст його — рух, сила руху й свідомість цієї сили руху. Життя нас не задовольняє, та коли ми згадуємо про смерть, незадоволення буває ще більше.
— Вам ще гірше, ніж Хайямові12, — сказав я.— Він принаймні, переживши звичайні сумніви юності, знайшов задоволення і зробив зі свого матеріалізму джерело радості.
— А хто такий цей Хайям? — спитав Вовк Ларсен, і я вже більш не працював ні того дня, ні другого, ні третього.
Читаючи випадкові книжки, йому не довелося натрапити на "Рубаї", і тепер перед ним відкрився цілий скарб. Я багато віршів пам’ятав, так зо дві третини, та й решту неважко було пригадати. Ми розмовляли годинами про окремі чотиривірші, і він ловив у них нотки скорботи й бунтарства, що їх я сам доти нізащо в світі не відчув би. Можливо, в моїй декламації ці рядки бриніли життєрадісніш; але у Вовка Ларсена була чудова пам’ять: прослухавши двічі, а то й один раз, він запам’ятовував цілі чотиривірші і, проказуючи їх, укладав у них неспокій і бунтарський дух, що майже переконували слухача.
Мене цікавило, який вірш йому найбільше сподобається, і я не здивувався, коли він вибрав вірша, що відбив у собі хвилинне роздратування і цілком суперечив спокійній філософії перса, його життєрадісним поглядам:
Не знаємо, відкіль життя летить,
Не знаємо, куди воно, мов буря, мчить,
О, скільки треба вихилить чарок,
Щоб пам'ять і свідомість затопить.
— Чудово! — скрикнув Вовк Ларсен.— Знаменито! Ось де розгадка! "Мов буря, мчить". Кращих слів годі знайти!
Марно я заперечував і протестував. Він затопив мене, засипав своїми аргументами.
— Життя з природи не може бути інакше. Життя, коли воно знає, що має припинитися, завжди бунтуватиме. І годі йому стриматись. Біблійний мудрець уважає, що життя й діла земні — це марнота й утома для духу, що це зло; але смерть, що покладе край цій марноті й утомі, на його думку, ще гірше зло. В кожному своєму рядку він тужить, що всім судилося померти. Так само й Хайям, і я, та й ви навіть — бо ж ви повстали проти смерті, коли кок гострив ножа на вас. Ви злякалися смерті. Життя, що є в вас, що становить вашу суть,— дужче за вас, і воно не хоче помирати. Ви от кажете про інстинкт безсмертя, а я кажу про інстинкт життя, який полягає в тому, щоб жити; і коли життю загрожує видима смерть, він перемагає інстинкт так званого безсмертя. Він переміг його у вас (ви ж не можете заперечувати цього), коли той безглуздий кок гострив ножа.
Ви боїтеся його й тепер. І мене ви боїтеся. Цього ви не можете заперечити. Якщо я схоплю вас за горлянку, ось тик,— його рука здавила мені горлянку, аж мені дух сперло,—і почну видушувати з вас життя, ось так, ось так, ваш інстинкт безсмертя згасне, а ваш інстинкт життя, жадоба життя, стрепенеться, і ви будете боротись, щоб врятувати себе. А що? Я бачу жах смерті в ваших очах. Ви махаєте руками. Ви напружуєте всю свою мізерну силу, змагаючись за життя. Ваша рука вчепилась у мою руку, а мені здається, що то метелик на неї сів. Ваші груди важко здіймаються, ви висолопили язика, вид вам посинів, а очі потьмяніли. "Жити! Жити! Жити!" — кричите ви. Ви хочете жити тут і тепер, а не опісля. Ви вже не вірите в своє безсмертя? Ха! Ха! Ви не певні його. Ви не хочете спробувати. Ви певні, що тільки це життя реальне. Ага, в очах вам темнішає й темнішає. Це морок смерті, це припиняється існування, припиняються почуття, припиняється рух; цей морок густішає навколо вас, спадає на вас, обступає вас. Ваші очі затьмарюються. Вони скляніють. Мій голос бринить ледве чутно, наче здалеку. Ви вже не бачите мого обличчя. Але ви ще борсаєтесь у мене в руках. Ви брикаєтесь, б’єте мене ногами. Ваше тіло звивається, як змія. Ваші груди роздимаються. Жити! Жити! Жити!
Далі я не чув нічого. Свідомість мою поглинула темрява, та, що він допіру так яскраво змалював, і коли я вернувсь до тями, то лежав долі, а він палив сигару і замислено дивився на мене; в погляді його світилися знайомі мені іскринки цікавості.
— Ну що, переконав я вас? — спитав він.— Ось нате, випийте. Я хочу про дещо спитати вас.
Я заперечливо замотав по підлозі головою.
— Ваші докази занадто... від... відчутні,— насилу вимовив я, бо мені дуже боліло в горлі.
— За півгодини все минеться,— запевнив він мене.— І я обіцяю, що надалі не вдаватимусь до фізичних аргументів. Тепер уставайте. Сідайте на стілець.
Я був іграшкою в руках цієї потвори, а тому розмова про Хайяма та Еклезіаста почалася знову. Півночі ми просиділи, розмовляючи.
РОЗДІЛ XII
Останні двадцять чотири години на судні панувала якась вакханалія звірства. Вона пролетіла, як епідемія, від кают-компанії до бака. Не знаю навіть, з чого почати. Зайшлося, звісно, з Вовка Ларсена. Взаємини в команді через постійні сварки, суперечки та ворожнечу були напружені, повсякчас у стані нестійкої рівноваги, і лихі пристрасті вибухали полум’ям, як пожежа в прерії.
Томас Магрідж — підлиза, шпигун і викажчик. Він, щоб утертися в ласку до капітана, повернути собі його прихильність, переказував йому матроські розмови. Я певен, це він доніс до слуху Вовкові Ларсенові кілька нерозважних слів Джонсона. Той узяв у корабельній крамничці цератяну робу, що, як виявилося, була дуже низької якості. Він і сказав про те привселюдно. Корабельні крамнички є на всіх котикових шхунах: матрос може там купити все, що йому треба в плаванні. Матрос бере крам, а вартість його вираховується потім з його "пайки" на промислі, бо як мисливці, так і веслярі та стерники одержують якийсь там відсоток від кожної шкури, що здобула їхня шлюпка.
Що Джонсон незадоволений купленим, я того зовсім не знав, і тому мене мов громом уразило те, що мені довелося побачити. Я саме скінчив замітати кают-компанію і Вовк Ларсен втяг мене в розмову про Гамлета, свого улюбленого шекспірівського героя, коли раптом по трапі спустився Йогансен разом із Джонсоном. Матрос скинув кашкета, як велів морський звичай, і шанобливо став посеред кают-компанії, важко й незграбно хиляючись у такт хитавиці і дивлячись в обличчя капітанові.
— Зачиніть двері й засуньте засув,— сказав мені Вовк Ларсен.
Виконуючи наказ, я помітив тривожні вогники в очах у Джонсона, але тоді мені навіть на думку не спало, яка цьому причина. Я не догадувався про те, що мало статися, аж поки воно не скоїлося, але він відразу зрозумів, що має бути, і мужньо чекав цього. В його поведінці я побачив цілковите заперечення матеріалізму Вовка Ларсена. Матрос Джонсон керувався ідеєю, принципом, вірив у справедливість. Правда була його, він знав це, і не боявся. Він і помер би за правду, якби треба було: він лишився б вірний собі й не покривив би душею. І в цьому виявлялася перемога духу над тілом, нескореність та моральна велич душі, що не знала собі меж і підносилася над часом, простором та матерією; тільки вічність і безсмертя могли породити таку непохитність і певність.
Але вернімося назад. Я помітив стурбованість в очах у Джонсона, але хибно подумав, що то природна нерішучість і сором’язливість. Помічник Йогансен стояв осторонь, за кілька кроків від матроса, а спереду, за добрих три ярди, на обертовому стільці сидів сам Ларсен. Коли я причинив двері й засунув засув, настала мовчанка, що тривала, певне, з хвилину. Порушив її Ларсен.
— Йонсоне,— почав він.
— Мене звуть Джонсон, сер,— сміливо нагадав матрос.
— Ну гаразд, чорти б тебе взяли, Джонсоне! Ти не здогадуєшся, чого я тебе викликав?
— І здогадуюсь, і не здогадуюсь, сер,— поволі відповів матрос.— Роботу свою я роблю добре. Помічникові це відомо, та й ви, сер, про це знаєте. Так що тут нема на що нарікати.
— І це все? — спитав Вовк Ларсен м’яким, тихим, мов котяче мурчання, голосом.
— Я знаю, ви маєте щось проти мене,— провадив матрос розважно-повільно, як завше.— Ви не любите мене... Ви... ви...
— Кажи далі,— підганяв його Вовк Ларсен.— Не бійся вразити мене.
— Я не боюся,— відказав матрос, і легкий рум’янець досади виступив на його смаглявому обличчі.— Коли я розмовляю повільно, то це тому, що я не так давно з нашого краю, як ви. Ви не любите мене, бо я поважаю себе як людину. Ось через що, сер.
— Як я тебе розумію, ти поважаєш себе настільки, що суднова дисципліна затяжка для тебе,— відрубав Вовк Ларсен.— Ти мене зрозумів?
— Я знаю по-англійському і розумію, що ви кажете, сер,— відповів Джонсон і ще дужче зашарівся, зрозумівши натяк на кепське знання англійської мови.
— Джонсоне,— сказав Вовк Ларсен, видимо вирішивши, що передмову закінчено і час перейти до головного,— я чув, що ти не зовсім задоволений тією цератяною робою?
— Так, я незадоволений. Вона поганенька.
— І ти про це всюди плещеш?
— Я кажу те, що думаю, сер,— відповів матрос хоробро, не забуваючи, одначе, про звичайне "сер", додаване до кожної фрази.
В цю мить я ненароком глянув на Йогансена. Його здоровезні кулачиська стулювались і розтулювалися, а в виразі його обличчя було справді щось диявольське,— так люто він дивився на Джонсона. Під оком у Йогансена я побачив синця, що набив йому матрос уночі кілька днів тому. Тепер тільки я почав здогадуватися, що має скоїтися щось страшне, але що саме — я не годен був уявити.
— А чи знаєш ти, що жде того, хто скаже про мою крамничку й про мене так, як сказав ти? — допитувався Вовк Ларсен?
— Знаю, сер! — була відповідь.
— Що ж? — спитав гостро й владно Вовк Ларсен.
— Те, що ви й помічник думаєте зробити зі мною, сер.
— Подивись на нього, Гампе,—сказав Вовк Ларсен, звертаючись до мене,— подивись на цю жменьку живого пороху, на це сполучення атомів, що рухається, дихає, кидає мені виклик і до решти вірить у те, ніби в ньому є якесь добро.