Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво

Лев Толстой

Сторінка 7 з 61

То проказував він кілька разів уряд: "Господи, помилуй", але кожного разу з новою силою та виразом; то говорив він: "прости мене, Господи, навчи мене, що робити... навчи мене, що робити, Господи!", з таким виразом, наче чекав от-от, цю мить відповіді на свої слова; то чутні були лише жалісні ридання... Він підвівся на коліна, згорнув руки на грудях і замовк.

Я потихеньку висунув голову з дверей і майже не дихав. Гриць не ворушився; з грудей йому виривались тяжкі зідхання;

в мутній зіниці його кривого ока, осяяного місяцем, застигла сльоза.

— Нехай буде воля твоя! скрикнув він раптом з якоюсь незвичайною силою, упав лобом на землю й заридав, як дитина.

Багато води утекло з того часу, багато спогадів про минуле втратили для мене вагу й стали невиразними мріями, навіть і мандрівник Гриць давно закінчив свою останню мандрівку, але вражіння, що він його на мене справив, і почуття, що його збудив, ніколи не вмруть у моїй пам'яті.

О, великий христіянине Грицю! Твоя віра була така сильна, що ти відчував близькість бога; твоя любов була така велика, що слова самі собою лилися з уст твоїх, — ти їх не перевіряв розумом... і яку високу хвалу ти приніс його величності, коли, не маючи слів, у сльозах упав на землю!..

Почуття зворушення, з яким я слухав Гриця, не могло тривати довго, поперше, через те, що цікавість моя була вже задоволена, а подруге—через те, що я пересидів обидві ноги, сидячи на одному місці, і мені хотілося приєднатись до загаль-? ного шепотіння й вовтузні, що їх чути було позад мене в темній комірчині. Хтось узяв мене за руку й пошепки сказав: "чия ц;е рука?" В комірці було зовсім поночі, але з одного дотику й голосу, що шепотів мені над самісіньким вухом, я пізнав Катрусю.

Цілком несвідомо я схопив її руку в коротеньких рукавчиках за лікоть і припав до неї губами. Катруся, мабудь, здивувалася з цього вчинку й відхопила руку: цим порухом вона штовхнула поламаний стілець, що стояв у комірці. Гриць підвів голову, тихо озирнувся і, читаючи молитви, почав хри-стити всі кутки. Ми з тупотом і шепотінням вибігли з комірки.

XIII. НАТАЛЯ САВІВНА

В половині минулого сторіччя, по дворах села Хабарівки бігала в пістревій сорочці босонога, але весела, товста й червонощока дівка Наталка. За заслуги й на прохання батька, клярнетиста Савки, дідусь мій узяв її нагору, щоб вона була в числі жіночої бабусиної челяді. Покоївка Наталка відзначилася на цій посаді лагідною вдачею й запопадливістю. Коли народилась матуся й потрібна була нянька, цей обов'язок поклали на Наталку. І на цій новій арені вона заслужила собі хвалу й нагороди за свою старанність, вірність і відданість молодій пані. Але напудрена голова й панчохи з пряжками молодого, жвавого офіціянта Фоки, що мав у справах службових часті стосунки з Наталею, полонили її грубе, але люб'яче серце. Вона навіть сама наважилася йти до дідуся просити дозволу віддатись за Фоку. Дідусь узяв її бажання за невдячність, розгнівався й покарав бідну Наталку, заславши до степового села на обору. Але через шість місяцев її повернено до двору на те й саме місце, бо ніхто не міг замінити Наталки. Повернувшись у пістрі з заслання, вона прийшла до дідуся, впала йому в ноги й просила повернути їй панську ласку й забути ту дурість, що на неї нашла і що тепер, вона присягалася, більше не повернеться. І справді, вона додержала свого слова.

Відтоді Наталка зробилася Наталя Савівна й одягла чепчик; ввесь запас любови, що в ній зберігався, вона перенесла на свою панночку.

Коли біля матусі почала ходити, замість неї, гувернантка, Наталі дістались ключі від комори, і їй на руки здали всю білизну й харч. Нові обов'язки ці вона виконувала з тією ж таки старанністю та любов'ю. Все життя її було в панському добрі, в усьому вона вбачала марнотратство, шкоду, крадіжку й намагалася, як тільки могла, протидіяти.

Коли maman пішла заміж, бажаючи чимнебудь віддячити Наталі Савівні за її двадцятирічну службу і відданість, вона покликала її до себе і, висловивши щонайщирішими словами всю свою до неї вдячність та любовь, вручила їй аркуш гербового паперу — визвільний лист і сказала, що, незалежно від того, чи буде вона, як і раніше, служити в нашому домі, чи ні, вона завжди одержуватиме щорічну пенсію — 300 карбованців. Наталя Савівна мовчки вислухала все це, потім, узявши в руки документа, злісно глянула на нього, пробурчала щось крізь зуби й вибігла з кімнати, грюкнувши дверима. Не розуміючи причини такого чудного вчинку, maman трохи згодом увійшла до кімнати Наталі Савівни. Вона сиділа з заплаканими очима на скрині, перебираючи пальцями хустку, і пильно дивилась на клапті порваного визвільного листа, що валялись перед нею на підлозі-

— Що з вами, голубонько Наталю Савівно, — спитала maman, узявши її за руку.

— Нічого, пані, — відповіла вона: — мабуть, я вам через щось гидка, що ви мене виганяйте... Ну, що ж, я піду!

Вона висмикнула свою руку і, ледве стримуючи сльози, хотіла вийти з кімнати. Maman її придержала, обійняла й обидві вони розплакалися.

З того часу, як я себе пам'ятаю, пам'ятаю я й Наталю Са-вівну, її любов та ласку, але тільки тепер умію цінувати їх, тоді ж мені й на думку не спадало, яке незвичайне, чудове створіння була ця бабуся. Вона не тільки ніколи не говорила, але й не думала, здасться, за себе; все її життя було — любов і саможертва. Я так звик до її некорисливої ніжної любови до нас, що й не уявляв собі, щоб це могло бути інакше, аж ніякої вдячности до неї не почував і ніколи не запитував себе: а чи щаслива вона? чи задоволена?

Було, випросившись з лекції ніби з невідкладної потреби, прибіжиш до неї в кімнатку, сядеш і почнеш мріяти вголос, ніяк не зважаючи, що вона тут. Завжди вона щось та робила: або виплітала панчохи, або копалася в скринях, що їх повно було в її кімнаті, або записувала білизну і, слухаючи всяку нісенітницю, що я говорив, "як, коли я буду генералом, я одружуся з чудовою красунею, куплю собі рижого коня, збудую шкляний будинок і випишу родичів Карла Івановича з Саксонії" і т. інш., вона приказувала: "так, мій батечку, так". Здебільшого, коли я вставав і збирався йти, вона відчиняла голубу скриню, на віку якої зсередині — як тепер бачу — були наліплені: якийсь розмальований гусарин, картинка з помадної баночки й Володин малюнок, виймала з ЦІЄЇ скрині курево, запалювала його й, помахуючи говорила:

— Це, батечку, ще очаківське курево. Коли ваш покійний дідусь — царство небесне, під турчина ходили, так звідти ще привезли. От уже остання грудочка лишилася, — додавала вона ЗІдхаючи.

В скринях, що ними була заставлена її кімната, було все на світі. Коли щонебудь було комусь потрібне, звичайно говорили: "Треба спитати в Наталі Савівни", і справді, пошукавши трохи, вона знаходила потрібну річ і казала: "От і добре, що заховала". В скринях цих були тисячі таких речей, за які ніхто в домі, опріч неї, не знав і не думав.

Одного разу я на неї розгнівався. От як це було. За обідом, наливаючи собі квасу, я впустив карафку й облив скатертину.

— А покличте-но Наталю Савівну, нехай милується своїм улюбленцем! — сказала maman.

Наталя Савівна ввішла і, побачивши калюжу, що я її зробив, похитала головою, потім maman щось сказала їй на вухо, і вона, посварившись на мене, вийшла.

По обіді я, в найкращому гуморі, підстрибуючи, побіг до Залі, коли раптом з-за дверей вискочила Наталя Савівна з скатертиною в руці, піймала мене і, незважаючи на те, що я пручався з усієї сили, почала терти мене мокрим по обличчю, приказуючи:

— Не маж скатерок, не маж скатерок!

Мене так це образило, що я розревівся з досади.

"Як це! — говорив я сам собі, походжаючи по залі й захлинаючись від сліз. — Наталя Савівна, просто Наталка, говорить мені "ти" та ще й б'є по обличчю мокрою скатеркою, як двірського хлопчиська! Ні, це жах!"

Коли Наталя Савівна побачила, що я розрюмався, вона зараз же подалася геть, а я, походжаючи, міркував, як би віддячити Наталці за образу, що я її від неї зазнав.

За кілька хвилин Наталя Савівна повернулася, несміливо підійшла до мене й почала вмовляти:

— Годі, мій батечку, не плачте!., простіть мене, дурну... я винна!., ви вже простіть мене, мій голубчику!., ось вам...

Вона вийняла з-під хустки й тримтячою рукою дала мені дві цукерки й одну фиґу, загорнуті в червоний папір. У мене не було сили глянути в обличчя добрій бабусі; я, одвернувшись, прийняв подарунок, і сльози, потекли ще рясніше, але вже не З досади, а з любови й сорому.

XIV. РОЗЛУКА

Другого дня після описаних подій, о дванадцятій годині ранку, коляска й бричка стояли коло під'їзду. Микола був одягнений по-дорожньому, тобто штани були всунуті в чоботи й старий сурдут був якнайтужче підперезаний поясом. Микола стояв у бричці й укладав шинелі та подушки під сидіння; коли воно здавалося йому високе, він сідав на подушки й, приско-куючи, приминав їх.

— Будьте такі ласкаві, Миколо Митровичу, чи не можна буде до вас баринову щикатулку поставити? — сказав засапа-ний татків камердинер, висовуючись із коляски, — вона маленька!..

— А ви б раніше говорили, Михею Івановичу, — відповідав Микола скоромовкою з досади. — Ій-бо, голова й так обертом іде, а тут іще ви з вашими щикатулками, — додав він, знявши картуза й витираючи з загорілого лоба великі краплини поту.

Двірська челядь у чумарках, каптанах, сорочках, без шапок, жінки в пістревих смугастих хустках, з дітьми на руках, і босонога дітвора — всі стояли коло ґанку, позираючи на екіпажі й розмовляли поміж собою. Один із візників — згорблений дід у теплій шапці й свитині — тримав у руці дишель коляски, помацував його й глибокодумно поглядав на хід; другий — показний молодий парубок, у самій білій сорочці з червоними китайчаними ластками, в чорному поярковому брилі, що він його, чухаючись у своїх білявих кучерях, збивав то на одне, то на друге вухо, — поклав свою сірячину на передок, закинув туди ж віжки і, постьобуючи плетеним батіжком, поглядав то на свої чоботи, то на кучерів, що мастили бричку. Один із них, напружившись, підважував бричку; другий, нахилившись над колесом, старанно мастив вісь і маточину, — навіть, щоб не пропадав дьоготь, що лишався ще на квачі, мазнув ним по колесу знизу.

1 2 3 4 5 6 7