– А то я страх боюся попасти в небезпечне товариство.
Людвіг Чотирнадцятий усміхнувся. Коли б ця Тута Карлсон тільки знала!.. Проте він недовго утішався. Незабаром запхинькав:
– Я голодний. Цілісінький день не їв.
– Сердешний Людвіг Чотирнадцятий, – мовила Тутта Карлсон. – А що ти найдужче любиш?
– Я їм усе, – відповів Людвіг. – Чуєш, що робиться у мене в животі?
– Придумала! – вигукнула Тутта Карлсон. – Проведи мене додому і допоможи, якщо зустрінемо лиса. А в нас на подвір'ї завжди повно їжі.
– Хіба мені до вас можна? – не повірив Людвіг Чотирнадцятий.
– А чого ж? Не бійся, – запевнила Тута Карлсон. – Перейдемо овес, тоді полуниці і все. Та ти ж прибіг звідти, коли нагнався на мене!
Тут Людвіг Чотирнадцятий згадав, чого він стрибнув у канаву.
–Я більш туди не піду, – затявся він. – Краще вже буду голодний!
Дурненький! – засміялася Тутта Карлсон, – Люди нікому не чинять зла. А коли ти боїшся Максиміліана, то не таке вже він і страшидло.
– Я не боюся ні людей, ні собак, а тільки Привида, що стовбичить у полуницях, – признався Людвіг Чотирнадцятий, – Хіба ти не бачила величезного жахливого Привидяки, що розчепірив руки ще й чимось брязкає? А що за обличчя!.. Страшно й подумати!
Тутта Карлсон знов засміялась, і пух на ній заворушився, як живий.
– Нема чого реготати, – засичав Людвіг Чотирнадцятий. – Коли би не повернув і не сховався в канаві, той Привидяка мене проковтнув би, як горошину. Справді!
– Ходімо, сказала Тутта Карлсон і залопотіла крильцями. – Обіцяю, що той Привидяка тебе не проковтне.
– А ти з ним знайома? – спитав Людвіг Чотирнадцятий і з подиву аж рота роззявив.
Тутта Карлсон не мовила ані слова, а подріботіла попереду Людвіга Чотирнадцятого через овес. Незабаром вони підійшли до грядки.
– Стривай, – зашепотів Людвіг Чотирнадцятий. – Бачиш? Ондечки той Привидяка. Я далі не піду.
– Боягуз, – пошепки відповіла Тутта Карлсон. – Ти боїшся йти за мною? А я думала, що ти хоробрий...
Людвігові Чотирнадцятому не хотілося показувати Тутті Карлсон свого страху, і він мовчки подався слідом. З кожним кроком його серце калатало дужче й дужче. Вони зупинилися біля самої поторочі, що стояла з розчепіреними руками.
– Оце й є твій страхітливий Привидяка, – мовила Тутта Карлсон. – Він навіть не ворушиться.
Якщо це не Привидяка, то, мабуть, Людина, – сказав Людвіг Чотирнадцятий. – Бачиш, у нього є піджак і капелюх.
Тутта Карлсон захихотіла.
Чи воно всі лісові звірі такі нерозумні? – спитала вона. – Це й, не Привид, і не Людина!
І Людвігові Чотирнадцятому здалося, що він справді нерозумний. Він засоромлено промимрив:
– То що ж воно за проява?
– ЗВИЧАЙНЕ ОПУДАЛО! – Тутта Карлсон знов аж зайшлася від сміху. – А ти думав, що опудало проковтне тебе, як горошину? – пищала вона. – Ось я розкажу про це у нас на подвір'ї!
– То ти ще й базікало? – засичав Людвіг Чотирнадцятий– Хіба я можу знати про всі людські вигадки? Краще роздобудь мені попоїсти, ти ж обіцяла. Адже я стеріг тебе від хитрого лиса.
– Ходімо до тієї хижки, де світиться, – мовила Тутта Карлсон, – Там знайдеться щось від вечері. Лізь за мною в це віконце. Але тихенько, бо всі сплять.
Людвіг Чотирнадцятий обережно проліз у віконце й закліпав очима од світла, що спадало зі стелі. Там справді було тихо, але тільки якусь мить. Тоді хтось у кутку – в крик.
– Ряту–у–у–йте! Лис!
І здійнявся такий шарварок, що Людвіг Чотирнадцятий замалим не оглух.
– Ряту– у– у– уйте! – чулося кудкудакання з усіх боків. – Ряту– у– У– уйте!
Нарешті Людвіг Чотирнадцятий збагнув, куди він потрапив – у КУРНИК! А ще він бачив, що Тутта Карлсон причаїлася за величезним відром.
– Ти мене обдурила, – гукнув він. – Ти курка!
– Н–ні, я к–курча, – затинаючись, мовила вона. – Це ти мені збрехав. Бо ти – хитрий лис.
– Ні, – запхинькав Людвіг Чотирнадцятий. –Я лис, але не хитрий.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
За хвилину в курнику знов запала тиша. Усі зацікавлено дивилися на Людвіга Чотирнадцятого. Багато курчат уперше в житті бачили живого лиса.
– Ти ба, лисеня прийшло до нас у гості, – закудкудакала курка Лаура. – А ти справді не хочеш нас поїсти? Я знаю твого татуся, то він далеко не такий добрий.
– Я нікого з вас не з'їм, але я страшенно голодний і залюбки чимось би підживився, – відповів Людвіг Чотирнадцятий– Тутта Карлсон обіцяла мене нагодувати.
– Бідолаха! – засокотала Лаура. – Авжеж, ми тебе нагодуємо. Он, мабуть, у тому черепку на дні щось лишилося...
Далі Людвіг Чотирнадцятий не слухав. Він жадібно накинувся на черепок.
– Добре, що квапишся, – мовила Лаура. – Наїсися й тікай собі. Бо Кукуріка–Петрус не любить таких гостей.
– Кукуріка–Петрус – це наш півень, – пояснила Тутта Карлсон. – Його ще немає, та ось–ось прийде. Тож не гайся, скоріше!
Але було вже запізно! Через віконце зайшов Кукуріка–Петрус у своєму барвистому пір'ї.
– Кукуріку! Кукуріку! Годинник показує чверть на дев'яту! – проспівав він і запишавєя. – Кукуріку! Ку–куріку!..
Побачивши Людвіга Чотирнадцятого, Кукуріка–Петрус замовк, а тоді щосили загорлав:
– Ряту–у–у–уйте! У хаті лис! Максиміліане, сюди! На поміч! Рятуймо жінок і дітей!
Людвіг Чотирнадцятий зовсім забув, що пес Максиміліан майже такий самий хитрий, як і тато Ларсон.
– Ряту– у– у– уйте! – закричав і собі Людвіг Чотирнадцятий. – Ряту– у– у– уйте! Я не хочу, щоб мене зловив Максиміліан!
Тоді кури одна з– поперед одної заходилися розказувати Кукурікові–Петрусу, що Людвіг Чотирнадцятий добрий лис.
І знов зчинився шарварок, Півень кукурікав, кури кудкудакали, курчата пискотіли, а Людвіг Чотирнадцятии скавулів. Ніхто й не помітив, як відчинилися двері і до курника прожогом ускочила куцолапа такса. Людвіг Чотирнадцятий загледів її гострий писочок між двома зозулястими курочками. "Треба тікати додому", – подумав він і чкурнув був повз таксу, та враз і зупинився, бо на дорозі йому став Хтось Такий, кого Людвіг Чотирнадцятий ніколи в житті не бачив. Той Хтось Такий мав два коричневих стовбури, як у дерева, тільки набагато рівніших і блискучіших. Вище у нього було щось руде, а ще вище – мигнуло щось зелене. Далі Людвіг Чотирнадцятий не зважувався дивитись. Він утямив, ХТО стояв перед ним – ЛЮДИНА! Це була перша Людина, яку побачив Людвіг Чотирнадцятий. Те блискуче, що мало вигляд стовбурів дерева, було не що інше, як новісінькі, гарно почищені чоботи. Руде – то штани, а зелене – піджак.
– Максиміліане–у–курнику–живий–лис–візьми–його! – закричала Людина.
Малий Людвіг Чотирнадцятий не міг утямити людських слів. Для нього то було одне–єдине довжелезне слово. Та хоч би там що, а небезпеку Людвіг Чотирнадцятий відчув.
– Лис–не–повинен–утекти! – знов прокричала Людина. – Хапай–його!
І почалися лови.
Людвіг Чотирнадцятий зроду не бігав так прудко. Та й пес не відставав. Людвіг Чотирнадцятий оббіг хтозна–скільки будівель, ховався в кущах, спробував зачаїтися за тим чи сим, що стояло на подвірї. Але пес винюхував його скрізь. "Треба десь сховатися, бо скоро вже не матиму сили тікати", – подумав Людвіг Чотирнадцятий. Біля однієї великої будівлі він помітив щось схоже на скриньку. Шмигнув туди крізь кругленьку дірку та й уклався долі, щоб одхекатись. "Сюди Максиміліан не добереться, – простогнав він подумки. – Не хочу, щоб мене зловили люди. Ще кортить додому, в ліс". Це був чудовий сховок. Максиміліан навіть не заглянув туди. Кілька разів він пробігав повз скриньку, а Людвіг Чотирнадцятий злякано завмирав. Але скринька чогось не цікавила Максиміліана. Незабаром лови припинились. Максиміліан більше не гавкав. Скрізь залягла тиша.
Людвіг Чотирнадцятий висунув голову надвір і тільки–но хотів вилізти зі сховку, як почулися чиїсь кроки. Він знов хутенько сховався у скриньку і прикипів очима до великих чоботищ.
– Лисеня–таки–втекло–хоч–Максиміліан–весь–час–наступав–йому–на–хвоста, – промовила Людина. – Хит–рі–ті–руді–шельми!
Людвіг Чотирнадцятий зрозумів останні слова і запишався. Оце аби почув тато Ларсон! Людвіга Чотирнадцятого хвалять за хитрощі?
– Ходімо–пити–каву, – вела далі Людина– Ма–буть–лисеня–втекло–до–лісу. Може–тобі–Максиміліане–пощастить– наступного– разу.
Людвіґ Чотирнадцятий перевів подих і тільки вдруге хотів вилізти зі сховку, як знов хтось став на дорозі. Максиміліан! Його чорна шерсть геть спітніла. Червоний довгий язик був висолоплений. Людвіг Чотирнадцятий згорнувся малесеньким клубочком.
– Ху! Що за вечір! – простогнав Максиміліан. – Цього разу лисеня втекло. Але хай начувається, я ще йому всиплю бобу!
По цих словах Людвіг Чотирнадцятий згадав, що не довечеряв.
– У тебе є біб? – зопалу спитав він, та й прикусив язика, тепер він себе виказав.
– Хто це тут базікає? – буркнув Максиміліан.
– Та ж я, лисеня, – кволеньким голоском відповів Людвіг Чотирнадцятий. – Сьогодні ввечері ми вже зустрічалися. Мене звати Людвіг Чотирнадцятий Ларсон... Добрий вечір, добрий вечір... На жаль, я поспішаю додому.
Але вийти Людвіг Чотирнадцятий не міг. Максиміліан стояв просто перед ним. "Зараз він мене вкусить", – подумав Людвіг Чотирнадцятий і заплющив очі. Але ніхто нікого не кусав. Коли Людвіг обережно розплющив очі, Максиміліан не здався йому сердитим. Навпаки, пес лежав і всміхався.
– Ти найхитріший і найхоробріший лис із усіх, кого я ловив, – сказав він.
Людвігові Чотирнадцятому радість аж розпирала груди. Уже вдруге цього вечора його хвалять. От коли б поруч був тато Ларсон!
–Я вибігав усе подвір я, щоб тебе знайти, – вів далі –Максиміліан. – А ти де сховався? У МОЇЙ БУДІ!
– У твоїй буді? – здивувався Людвіг Чотирнадцятий. – Ти тут мешкаєш?
– Авжеж, – відповів Максиміліан. – Зроду б не подумав, що ти тут.
– Я так і знав, – збрехав Людвіг Чотирнадцятий. – Тому й сховався сюди.
Максиміліан зареготав.
– Ну хіба можна на тебе гніватись, – мовив він. – Мабуть же, і ти зголоднів після вечірніх ловів! Хочеш шматочок свіженького м'ясця?
Чи треба було припрошувати двічі? У курнику Людвіг Чотирнадцятий не наївся як слід. І він схопив із Максиміліанового черепка більший шмат.
– Ото якби хто побачив! – Максиміліан і собі відкусив м'яса. – Пес і лис вечеряють укупі, – хіба не чудасія? Як ти казав тебе звати?
– Людвіг Чотирнадцятий Ларсон, – мовив Людвіг.
– Ларсон... Ларсон... – згадував Максиміліан. – А ти часом не знаєш хитрюгу Ларсона з тієї нори, що на ялівцевому пагорбі?
– То мій тато, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.