Краще я вчитиму тебе, як стати хитрим і розумним.
– Можеш учити мене, як стати розумним, – погодився Людвіг Чотирнадцятий, – Але затям собі – дурити інших я не буду!
– Гаразд, побачимо, – промимрив Лабан. – Ходімо.
І братики вийшли з нори.
Погуляли чи не погуляли з годинку, а тоді Лабан і каже:
– Дивися, Людвігу, оце – лисички, – і показав лапкою на гриби. – Ач які руденькі!
– Е, мене не одуриш! – засміявся Людвіг Чотирнадцятий, – І Лаура, і Лінея, і Ловіса, і Лідія, і Лоттен – у школі. Чого б їм бути тут?
– А ти тупіший, ніж я думав, – урвав його Лабан. – Я кажу не про наших сестричок. Так називаються оці руденькі гриби... Ой, наморочуся я з тобою!..
Цілий день лисенята кружляли лісовими стежинами. Лабан розказував Людвігу Чотирнадцятому, де які дерева, кущі, рослини, ягоди, квіти. Навчав і ще всякої всячини. Надвечір Лабан спитав:
– Може, ти ще щось хочеш дізнатися чи підемо додому? У мене вже пересохло в роті й бурчить у животі.
– Я ще хочу подивитись, як живуть люди, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.
– Не можна! – замахав Лабан передніми лапами. – Це небезпечно!
– Невже ти боїшся? – глузливо сказав Людвіг Чотирнадцятий.
Тоді Лабан, недовго думаючи, махнув лапою:
– Гайда!
Вони зупинилися аж біля глибокої канави на узліссі. Зовсім недалечко від огорожі, збитої з тонких кругленьких жердок.
– Оце дрюччя зветься огорожею, – півголосом пояснив Лабан. – З одного боку – бачиш? – поле, там росте овес. Той самий, з якого мама варить нам кашу.
– Краще б я побачив поле, де мама бере рисову кашу. – прошепотів Людвіґ Чотирнадцятий, – рисова каша смачніша за вівсяну.
– Дурень та й годі, – засичав Лабан, – Дивись, а з другого боку стоять людські будівлі. В найбільшій, отій, що з вікнами, мешкають самі люди. А ще є для корів і для коней. А ліворуч у довгастій повітчині живуть кури і курчатка.
Лабан аж облизався. Людвіг Чотирнадцятий прикипів очима до будівель, що виднілися вдалині.
– А де живе оте страховисько Максиміліан, про якого завжди розповідає тато? – по хвилі спитав він.
– Я добре не знаю, – відповів Лабан. – Але як підкрадуся до огорожі, то буду перший із татових дітей, хто одурить пса.
– Я обдурю його швидше за тебе, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.
Лабан зареготав.
– Ти? – здивувався він. – Ти ж не хочеш хитрувати! Ось я тобі покажу, як це робиться. Нумо закладімося, що я одурю першого, кого зустрінемо, вертаючись додому.
– Не хочу, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.
– Я однаково когось обдурю, – стояв на своєму Лабан. – Хоча б для того, щоб показати тобі, який я хитрий...
Неподалік від нори Ларсонів по стежині стрибало двоє зайченят – Юке–Ю і Туфе–Ту. Як тільки вгледіли, що їхній товариш Людвіг Чотирнадцятий іде зі своїм старшим братом Лабаном, зайченята хотіли чкурнути геть, та не встигли. Людвіг Чотирнадцятий гукнув їм:
– Гей, де це ви були?
– У крамничці. Купили медяників, – відповів Туфе–Ту і показав паперовий пакунок.
– Ойо–йой, – раптом загаласував Лабан. – Ойо–йой, моє бідне горло!
– У тебе болить горло? – здивувався Юке–Ю.
– Ще й як болить, – мовив Лабан. – Ойо–йой! Ми оце з Людвігом Чотирнадцятим щойно від лікарки Сови. Вона сказала, що в мене страшна недуга. І поможуть проти неї тільки одні ліки.
– Які ж? – поцікавився Туфе–Ту.
– Медяники, – зітхнув Лабан. – Мед такий приємний, такий солодкий, такий смачний, що від нього легшає на горло.
– То ви квапитесь у крамничку по медяники? – спитав Юке–Ю.
Лабан прикинувся, наче він плаче.
– Я не можу купити медяників, – схлипнув Він. – Мої кишенькові гроші вийшли, а більше мені тато не дасть. Так і мучитимусь із хворим горлом!
Зайченята довго дивились на Лабана.
– Справді? А ти не дуриш? –завагався Юке–Ю.
– Чого б це я дурив найкращих друзів Людвіга Чотирнадцятого! – обурився Лабан. – Правда ж, Людвігу!
З цими словами Лабан ущипнув Людвіга Чотирнадцятого за кінчик хвоста. І замість сказати "ні" Людвіг Чотирнадцятий щосили зойкнув:
– Ой!
– Що ти кажеш? – в один голос поспитали Юке–Ю і Туфе–Ту.
– Мій братик хоче сказати "ага", але часом він страшенно затинається, – заходився пояснювати Лабан. – Хоче сказати "ага", а в нього виходить "о–о–о".
– То Лабан каже правду? – спитав Туфе–Ту у Людівіга Чотирнадцятого.
Лабан ще раз ущипнув Людвіга Чотирнадцятого за кінчик хвоста.
– Ой! – знов застогнав Людвіг Чотирнадцятий.
– Самі ж чуєте, що він каже "ага", – мовив Лабан. – А чого це ви думаєте, що ми вас дуримо? Тепер мені треба мовчати. Я вже так набалакався, що знов заболіло горло. Ойо–йой, коли б мені хбч кілька медяників!
Зайченята стояли й щось собі міркували. Тоді Юке–Ю сказав:
– Тільки через те, що ти брат Людвіга Чотирнадцятого, на тобі наші медяники. Будь ласка, бери цілий пакунок.
– Дякую, дякую, дякую! – зрадів Лабан. – Ви найкращі друзі на весь ліс. Присягаюся, що ніколи вас не забуду.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Зайченята побігли, а Лабан ударив себе лапою в груди й зареготав:
– Хитрощам – слава! Так чинить лис, коли йому заманеться медяників. Чи, по–твоєму, дурити – погано?
Та Юке–Ю і Туфе–Ту відбігли ще не дуже далеко, почули Лабанові слова й заквапились назад.
– Ми гадали, що ти справжній товариш... – дорікнув Юке–Ю Людвігові Чотирнадцятому.
– А ти нас обманюєш, – докинув Туфе–Ту. – Ми більше не гуляємо з тобою.
Обойко зайченят знов зникли з очей, а Людвіг Чотирнадцятий зажурився,
– Як ти міг утнути таке з моїми найкращими товаришами?! – обурився він. – І тобі не соромно, Лабане?
– Мені не буває соромно, – захихотів Лабан. – Навіщо дурненьким зайченятам медяники? Тобі теж не годиться мати таких друзів. Згадай, що казав тато? – Він розгорнув пакунок і прицмокнув, – Ох і пахнуть! Та я проковтну оце все одним духом!
– Ну й бовдур же ти! –сказав Людвіг Чотирнадцятий.
Лабан уже засунув лапу в пакунок. Він пильно подивився на брата і невдоволено мовив:
– Це я бовдур? Я, найхитріший у лісі лис?! Що ти верзеш?
– Бувши тобою, я приберіг би медяники, поки ми прийдемо додому, – мовив Людвіг Чотирнадцятий. – Уяви собі, як заздритимуть наші братики й сестрички, коли ти наминатимеш медяники, а вони тільки облизуватимуться.
Лабан замислився.
– Часом ти буваєш дуже мудрий, – похвалив він Людвіга Чотирнадцятого. – Я послухаюся твоєї ради, пакунок сховаю вдома, а ввечері усе поїм.
Біля входу в нору Лабан зупинився й спитав:
– Людвігу, а може, ти шиєш мене в дурні, щоб самому ум'яти медяники?
– Хіба може таке лисеня, як я, одурити самого Лабана Хитрого? – відповів Людвіг Чотирнадцятий. – Та я й не люблю медяників. Не бійся, не поїм.
Лабан сховав пакунок собі під ліжко. Тільки Людвіг Чотирнадцятий знав де. А коли лисенята вкладалися спати, Лабан голосно сказав:
– Мабуть, поласую я медяниками! Так закортіло чогось солоденького!
– У тебе немає жодного медяника, – озвався Леопольд. – Я знаю, що ти вже давно протринькав свої кишенькові гроші.
– Так, медяника у мене немає, – погодився Лабан. – Зате є цілий пакунок медяників. Бо я хитрий.
– Дуриш, – мовила Лаура. – Поки я не побачу пакунка, то не повірю.
Лабан глянув на сестру й прицмокнув губами:
– Вірте чи не Вірте, а пакунок є.
Лабан засунув лапу під ліжко. Лап–лап, а пакунок мов крізь землю провалився.
– Ха–ха–ха! – засміялися лисенята. – Що, наласувався?
Лабан заліз під ліжко, але пакунка не знайшов. І виліз страшенно розлючений.
– Хтось поцупив мої медяники! – злісно крикнув він. – Нуте, роззявляйте пащі! Від кого пахне медом, той і злодій.
Лисенята послухались. Лабан обійшов усіх – Леопольда, Лаге, Лассе–Молодшого, Лассе–Старшого, Леннарта, Лео, Лукаса, Лауру, Лінею, Ловісу, Лідію та Лоттен. Але ні від кого не пахло медом. Нарешті дійшла черга до Людвіга Чотирнадцятого. Лабан зупинився навпроти нього й засичав:
– Це ти злодій! Тільки ти бачив, де я сховав пакунок. Але ти казав, що не любиш медяників, і обіцяв не істи.
– А я й не їв твоїх медяників, – мовив Людвіг Чотирнадцятий, чесно дивлячись братові у вічі.
Лабан миттю обнюшив і його. Але й від Людвіга Чотирнадцятого не пахло медом. Лабан почухав собі спину.
– Я не їв твоїх медяників... – ще раз мовив Людвіг Чотирнадцятий.
Лабан уп'явся в нього лютим поглядом.
– ...але я їх віддав, – закінчив Людвіг Чотирнадцятий.
– Кому? – гарикнув Лабан і аж підскочив з несподіванки. – Як ти посмів віддати комусь мій пакунок із медяниками?
– То не твої медяники, – спокійно мовив Людвіг Чотирнадцятий. – Ти відняв їх у моїх найкращих друзів.
– Ті дурні зайченята самі віддали мені пакунок, – засичав Лабан.
– Ти обдурив їх, – сказав Людвіг Чотирнадцятий. – Через те, що горло в тебе здорове–здоровісіньке, я повернув пакунок Юке–Ю і Туфе–Ту.
Лабан пильно подивився на свого братика.
– Ти ще пожалкуєш, – пригрозив він і зашкріб лапами по долівці.
Лисенята зрозуміли, що Лабан страшенно розгнівався. Але Людвіг Чотирнадцятий не злякався. Він і досі не зводив очей із Лабана. Хтозна, чим би воно закінчилося, та саме цієї миті до них навідався тато. Він стояв за дверима і все чув.
– Діти, вам пора спати, – звелів він.
– Тату, тату! Людвіг Чотирнадцятий мене обдурив, – поскаржився Лабан. – Він...
– Чудово, – урвав його тато Ларсон. – Моя найменша дитина обдурила самого Лабана Хитрого? Це непогано!
Лабанові зробилося соромно, він шаснув до себе в ліжко, підібгавши хвоста. А тато Ларсон сів у вітальні в крісло і замурмотів собі під ніс:
– Принаймні Людвіг не такий уже й дурний. Але дурити своїх братів і сестер?..
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Другого ранку Людвіг Чотирнадцятий сам збудив Лабана.
– Вставай–но, – звелів він братові й поторсав його. – Ходім до лісу, будеш мене вчити. Вчора ми так гарно розважалися.
Та Лабан і далі гнівався на нього. Він не міг забути вчорашньої пригоди з медяниками.
– Я не хочу з тобою гратися, – сказав Лабан. – І водитися з такими дурисвітами.
– Сам ти дурисвіт, – образився Людвіг Чотирнадцятий.
– Дурисвіт, та не такий, – просичав Лабан і перевернувся на другий бік. – Я ще посплю.
Людвіг Чотирнадцятий пішов сам. Авжеж, тато Ларсон заборонив йому гратися з чужими дітьми. Але тепер, коли Лабан не схотів з ним іти, Людвіг Чотирнадцятий може навідати своїх товаришів. Найперше він побіг до Юке–Ю і Туфе–Ту. Але вже на порозі його зустріла мама Зайчиха.
– Мої хлопці не гулятимуть із тобою, – рішуче сказала вона..