Не можна ж залишати Нільса в такій біді!
І, важко змахуючи крильми, гусак полетів до озера.
Нільс і Смірре подивилися йому услід. Один із радістю, другий зі злістю.
— Що ж! — прошипів лис. — Якщо гусак утік від мене, то тебе вже я не випущу. Проковтну як муху!
— Ну це ми ще побачимо! — сказав Нільс і ще міцніше стис лисячий хвіст.
І справді, зловити Нільса виявилося не так уже й просто.
Смірре стрибнув управо, а хвіст занесло вліво.
Смірре стрибнув уліво, а хвіст занесло вправо.
Смірре кружляв, як дзиґа, але і хвіст кружляв разом із ним, а разом з хвостом — і Нільс.
Спочатку Нільсові було навіть весело від цього шаленого танцю. Але скоро руки у нього затерпли, в очах замиготіло. Навколо Нільса здіймалися цілі хмари торішнього листя, його ударяло об коріння дерев, очі засипало землею.
"Ні! Довго так не протриматися. Треба тікати!"
Нільс розтулив руки і випустив лисячий хвіст.
І відразу, наче вихором, його відкинуло далеко убік і вдарило об товсту сосну. Не відчуваючи болю, Нільс став дертися на дерево — вище, вище — і так, без перепочинку, ледь не до самого вершка.
А Смірре нічого не бачив, — усе кружляло й мигтіло в нього перед очима, і сам він веретеном кружляв на місці, розмітаючи хвостом сухе листя.
— Годі тобі вже танцювати! Можеш трошки перепочити! — крикнув йому зверху Нільс.
Смірре став як укопаний і здивовано подивився на свій хвіст. На хвості нікого не було.
2
— Ти не лис, а ворона! Кар! Кар! Кар! — дражнився Нільс.
Смірре задер голову. Високо на дереві сидів Нільс і показував йому язика.
— Все одно від мене не втечеш! — сказав Смірре й усівся під деревом.
Нільс сподівався, що лис врешті-решт зголодніє і чкурне шукати собі іншу вечерю. А лис розраховував на те, що Нільса рано чи пізно здолає дрімота і він повалиться на землю.
Так вони й сиділи цілу ніч: Нільс — на вершку дерева, Смірре — внизу під деревом.
Страшно у лісі вночі! У густій темряві все довкруги ніби скам'яніло. Нільс і сам боявся поворухнутися. Ноги і руки в нього затерпли, очі злипалися… Здавалося, що ніч ніколи не закінчиться, що ніколи не настане ранок.
І все-таки ранок настав. Сонце поволі сходило далеко-далеко за лісом.
Але перш ніж показатися над землею, воно послало цілі снопи вогненного блискучого проміння, щоб вони розвіяли, розігнали нічну пітьму.
Хмари на темному небі, нічний іній, що покривав землю, застиглі гілки дерев — усе спалахнуло, яскраво засяяло.
Прокинулися лісові мешканці. Червоногрудий дятел застукотів дзьобом по корі. З дупла вистрибнула білочка з горіхом у лапках, усілася на сучок і розпочала сніданок. Пролетів шпак. Десь заспівав зяблик.
— Прокидайтеся! Виходьте зі своїх нір, звірі! Вилітайте з гнізд, птахи! Тепер вам нічого боятися, — промовляло сонце до всіх.
Нільс полегшено зітхнув і розпрямив затерплі руки і ноги.
Раптом із озера долинув крик диких гусей, і Нільс із вершка дерева побачив, як уся зграя знялася з крижини і полетіла над лісом.
Він крикнув їм, замахав руками, але гуси промайнули над головою Нільса і зникли за верхівками сосен. Разом із ними полетів його єдиний товариш, бідний гусак Мартін.
Нільс почувався таким нещасним і самотнім, що ледь не заплакав.
Він глянув униз. Під деревом і досі сидів лис Смірре, задерши гостру морду, і єхидно посміхався.
— Ей, ти! — крикнув Смірре. — Бачу, твої друзі не вельми тобою переймаються! Злізай краще, приятелю. У мене для дорогого дружка хороша місцинка приготовлена, тепленька, затишна! — І він погладив себе лапою по череву.
Але десь зовсім близько зашуміли крила. Серед густого віття поволі й обережно летів сірий гусак.
Наче не бачачи небезпеки, він летів прямо на Смірре.
Смірре завмер.
Гусак летів так низько, що, здавалося, крила його ось-ось зачеплять землю.
Наче відпущена пружина, Смірре підскочив догори. Ще трохи, і він схопив би гусака за крило. Але гусак вивернувся з-під самісінького його носа і безшумно, як тінь, промайнув до озера.
Не встиг Смірре схаменутися, як із гущавини лісу вже вилетів другий гусак. Він летів так само низько і так само повільно.
Смірре приготувався. "Ну, цьому вже не втекти!" Лис стрибнув. Всього майже на волосину не дотягся він до гусака. Ударом лапи він розітнув повітря, а гусак, як ні в чому не бувало, зник за деревами.
Через хвилину з'явився третій гусак. Він летів криво й косо, наче в нього було перебите крило.
Щоб не промахнутися знову, Смірре підпустив його зовсім близько — ось зараз гусак налетить на нього і зачепить крильми. Стрибок — і Смірре вже торкнувся гусака. Але той шуснув убік, і гострі кігті лиса тільки скрипнули по гладкому пір'ю. Потім з гущавини вилетів четвертий гусак, п'ятий, шостий… Смірре кидався від одного до іншого. Очі в нього почервоніли, язик висолопився набік, руда блискуча шерсть збилася клаптями. Від злості й голоду він нічого вже не бачив, кидався на сонячні плями і навіть на власну тінь.
Смірре був немолодий, бувалий лис. Собаки не раз гналися за ним по п'ятах, і не раз мимо його вух зі свистом пролітали кулі. І все-таки ніколи Смірре не велося так зле, як цього ранку.
Коли дикі гуси побачили, що Смірре геть знесилів і, ледь дихаючи, повалився на купу сухого листя, вони припинили гру.
— Тепер ти надовго запам'ятаєш, як змагатися зі зграєю Акки Кебнекайсе! — прокричали вони на прощання і сховалися за лісовою гущавиною.
А в цей час білий гусак Мартін підлетів до Нільса. Він обережно підчепив його дзьобом, зняв із гілки і полетів до озера.
Там на великій крижині вже зібралася вся зграя.
Побачивши Нільса, дикі гуси радісно заґелґотали і залопотіли крильми. А стара Акка Кебнекайсе виступила вперед і сказала:
— Ти перша людина, від якої ми бачили добро, і зграя дозволяє тобі залишитися з нами.
Розділ четвертий. Нові друзі та нові вороги
1
П'ять днів летів уже Нільс із дикими гусьми. Тепер він не боявся впасти, а спокійно сидів на спині Мартіна, поглядаючи направо і наліво.
Синьому небу кінця-краю немає, повітря легке, прохолодне, ніби в чистій воді в ньому купаєшся. Хмари наввипередки біжать за зграєю: то наздоженуть її, то відстануть, то юрмляться, то знову розбіжаться, як ягнятка по полю. А то раптом небо спохмурніє, покриється чорними хмарами, і Нільсові здається, що це не хмари, а якісь величезні вози, нав'ючені мішками, бочками, казанами, насуваються зусібіч на зграю. Вози з гуркотом зіштовхуються. З мішків сиплеться рясний, як горох, дощ, із бочок і казанів ллються потоки.
А потім знову, куди не глянь, — відкрите небо, голубе, чисте, прозоре. І земля внизу як на долоні.
Сніг уже весь розтанув, і селяни вийшли в поле на весняні роботи. Воли, похитуючи рогами, тягнуть за собою важкі плуги.
— Ґе-ґе-ґе! — кричать зверху гуси. — Покваптеся! А то й літо мине, поки ви дістанетеся до краю поля.
Воли не залишаються у боргу. Вони задирають голови і мукають:
— М-м-мляво, але вірно! М-м-мляво, але вірно!
Ось по селянському двору бігає баран. Його щойно обстригли і випустили з хліва.
— Баран, баран! — кричать гуси. — Шубу втратив!
— Зате бе-е-ез неї бігти легше, бе-е-ез шуби! — кричить у відповідь баран.
А ось стоїть собача будка. Брязкаючи ланцюгом, біля неї кружляє собака.
— Ґе-ґе-ґе! — кричать крилаті мандрівники. — Який красивий ланцюг на тебе наділи!
— Бродяги! — гавкає їм услід собака. — Бездомні бродяги! Ось ви хто!
Але гуси навіть гордують йому відповідати. Собака гавка — вітер носить.
Якщо дражнити було нікого, гуси просто перекликалися між собою.
— Де ти?
— Я тут!
— Ти тут?
— Я тут!
І летіти їм було веселіше. І Нільс не сумував. Але все-таки іноді йому хотілося пожити по-людськи. Добре б посидіти в справжній кімнаті, за справжнім столом, погрітися біля справжньої печі. І на ліжку поспати було б незле! Коли це ще буде! Та й чи буде коли-небудь! Щоправда, Мартін піклувався про нього і щоночі ховав у себе під крилом, щоб Нільс не замерз. Але не так-то легко людині жити під пташиним крильцем!
Найгірше було з їжею. Дикі гуси виловлювали для Нільса найкращі водорості й якихось водяних павуків. Нільс ввічливо дякував гусям, але скуштувати таке частування не наважувався.
Бувало, що Нільсу таланило, й у лісі, під сухим листям, він знаходив торішні горішки. Сам він не міг їх розбити, тож біг до Мартіна, закладав горіх йому в дзьоба, і Мартін з тріском розколював шкаралупу. Удома Нільс так само колов волоські горіхи, тільки закладав їх не в гусячий дзьоб, а в дверну щілину.
Але горіхів було дуже мало. Щоб знайти хоч один горішок, Нільсу доводилося деколи ледь не годину бродити лісом, пробираючись крізь жорстку торішню траву, грузнучи в сипкій хвої, спотикаючись об хмиз.
Одного разу на нього зненацька напали мурашки. Цілі полчища величезних витрішкуватих мурашок оточили його з усіх боків. Вони кусали його, жалили своєю отрутою, дерлися на нього, заповзали за комір і в рукави. Нільс обтрушувався, відбивався від них і руками і ногами, але, поки він справлявся з одним ворогом, на нього накидалося десять нових.
Коли він прибіг до болота, на якому розмістилася на нічліг зграя, гуси навіть не відразу впізнали його — весь він, від голови до п'ят, був обліплений чорними мурашками.
— Стій, не ворушися! — закричав Мартін і почав спритно скльовувати одну мурашку за одною.
2
Цілу ніч після цього Мартін, як нянька, доглядав за Нільсом.
Від мурашиних укусів обличчя, руки й ноги у Нільса стали червоні, як буряк, і покрилися величезними пухирями. Очі опухли, все тіло нило і горіло, наче після опіку.
Мартін зібрав велику купу сухої трави — Нільсу для підстилки, а потім обклав його від ніг до голови мокрим липким листям, щоб витягти жар.
Як тільки листя підсихало, Мартін обережно знімав його дзьобом, занурював у болотяну воду і знову прикладав до уражених місць.
До ранку Нільсу полегшало, він навіть зміг повернутися на другий бік.
— Здається, я вже здоровий, — сказав Нільс.
— Яке там здоров'я! — пробурчав Мартін. — Не розбереш, де в тебе ніс, а де око. Все розпухло. Ти б сам не повірив, що це ти, якби побачив себе! За одну годину ти так розтовстів, ніби тебе рік чистим ячменем відгодовували.
Крекчучи й охаючи, Нільс вивільнив з-під мокрого листя одну руку і розпухлими скоцюрбленими пальцями обмацував обличчя.
І справді, воно було наче туго надутий м'яч.