Це було б здорово!
— Я віднесу,— зголосився хлопець, якого звали Бле-єр.— Пиши швидше! Треба встигнути, щоб там не зачинили парадних дверей. Поїду на метро до Оранієнбур-зької брами. А гроші на квиток?
Професор дав йому двадцять пфенігів на дорогу, туди й назад. А Еміль узяв у хлопців олівець, папір і написав:
"Люба бабусю!
Ви всі, напевне, хвилюєтесь, де я подівся. Я в Берліні. Тільки, на жаль, ще не можу прийти до вас, бо маю одне важливе діло. Не питайте яке і не бійтеся. Коли все буде гаразд, я прийду і вже наперед радію зустрічі з вами. Хлопець, що принесе листа,— мій друг, він знає, де я, але не має права казати. Бо це — велика таємниця. Щиро вітаю також дядечка, тітоньку й Поні Капелюшок.
Твій відданий онук Еміль.
Р. 8. Мама вас усіх щиро вітає. Я й квіти привіз, незабаром принесу їх тобі".
Еміль згорнув папірець, написав на ньому адресу і сказав Блеєрові:
— Гляди тільки не прохопись моїм родичам, де я і що гроші поцупили. А то мені перепаде.
— Гаразд, Емілю, давай сюди свою телеграму. Коли я повернуся, то зателефоную малому Вівторку, щоб дізнатись, як справи, і буду в резерві.
І він побіг.
Тим часом повернулися хлопці з бутербродами, а Герольд приніс навіть ціле кільце копченої ковбаси. Він сказав, що випросив у матері. Аякже!
Усі п'ятеро попередили вдома, що вони ще кілька годин погуляють.
Еміль поділив на всіх бутерброди, і кожен поклав собі в кишеню по одному у запас. А ковбасу віддали Емілеві на потім.
Тоді ще п'ятеро хлопців побігли додому відпроситися на якусь годину. Двоє з них не повернулися — мабуть, батьки не пустили.
Професор придумав пароль, щоб відразу було зрозуміло — той, хто прибіг чи зателефонував, належить до детективів. Пароль — "Еміль", його легко запам'ятати.
Потім, побажавши всім ні пуху ні пера, пішли малий Вівторок та його зв'язковий, буркотун Траугот. Професор гукнув їм навздогін, щоб Вівторок зателефонував до нього додому і сказав батькові: він, Професор, затримується у важливій справі.
— Тоді батько не хвилюватиметься і не матиме нічого проти,— додав він.
— Ти диви, які в Берліні чудові предки! — вигукнув Еміль.
— Тільки не думай, що всі такі лагідні,— пробурмотів Крумбігель і почухав потилицю.
— Ні, ні, терпіти можна,— заперечив Професор.— Вони поводяться розумно. І тоді їх не обдурюють. Я пообіцяв своєму старому не робити нічого поганого чи небезпечного. І поки я дотримую слова, я можу робити все, що хочу. Мій старий — золото!
— Справді,— погодився Еміль.— Але послухай, сьогодні може бути небезпечно.
— Що ж, тоді батько забере назад свій дозвіл,— пояснив Професор, здвигнувши плечима.— Він сказав, щоб я завжди поводився так, як поводився б при ньому. От сьогодні я так і роблю. Ну, нам уже час!
Він став перед хлопцями і голосно мовив:
— Детективи чекають вашої допомоги. У нас є телефонний центр. Гроші, що були в мене, залишаю вам. Тут одна марка і п'ятдесят пфенігів. Візьми, Герольде, й перелічи. Харчі ми маємо, гроші теж. Телефонний номер знає кожен. Ще одне: хто мусить іти додому, хай ушивається! Але не менше як п'ятеро щоб були тут весь час. Герольде, ти відповідаєш за це. Доведіть, що ви справжні хлопці. Ми теж будемо робити, що тільки зможемо. Як знадобиться когось підмінити, малий Вівторок пришле до вас Траугота. В кого є запитання? Все зрозуміло? Пароль — "Еміль"!
— Пароль "Еміль"! — вигукнули всі так голосно, аж Нікольсбурзька площа задвигтіла, а перехожі витріщили на них очі.
Еміль був майже щасливий, що в нього вкрадено гроші.
Розділ десятий
ГОНИТВА ЗА ТАКСІ
З Траутенштрасе прибігло троє зв'язкових, ще здаля махаючи руками.
— Бігом! — крикнув Професор і рвонув з місця.
За ним помчали Еміль, брати Мітенцвай і Крумбі-гель.
Вони бігли по Кайзералее так, наче намірялися встановити новий світовий рекорд на стометрівці. Але останні десять метрів перед газетним кіоском, відразу уповільнивши темп, вони пройшли украй обережно, бо Густав спинив їх порухом руки.
— Запізно? — спитав Еміль, ледве зводячи дух.
— Ти що, дурний? — прошепотів Густав.— Коли я що роблю, то роблю добре.
Злодій стояв по той бік вулиці, перед кав'ярнею "Жос-ті", і розглядався довкола, наче був у Швейцарії. Потім купив у газетяра вечірню газету і став її читати.
— Якщо він перейде тепер на цей бік, до нас, буде нам непереливки,— прошепотів Крумбігель.
Хлопці причаїлися за кіоском, раз у раз визираючи з-за нього, і тремтіли від хвилювання. Злодій вочевидь не звертав на них уваги і гортав газету з незворушним спокоєм.
— Мабуть, виглядає з-за газети, чи за ним не стежать,— визначив Мітенцвай-старший.
— Чи він часто поглядав у ваш бік? — спитав Професор.
— Жодного разу, старий! Він наминав так, наче три дні нічого не їв.
— Увага! — вигукнув Еміль.
Чоловік у котелку згорнув газету, пильно оглянув перехожих і раптом зупинив таксі, що саме проїздило повз нього.
Машина спинилася, злодій сів і поїхав. Але хлопці вже сиділи в іншій машині, і Густав сказав шоферові:
— Бачите он те таксі, що завертає на Празьку площу? їдьте, будь ласка, за ним, але обережно, щоб нас не помітили.
їхня машина перетнула Кайзералее і поїхала на певній відстані за першим таксі.
— А що сталося? — спитав шофер.
— Та один дядько накоїв такого, що ми й на крок не можемо відступитися від нього,— пояснив Густав.— Але це між нами, зрозуміло?
— Як вам завгодно. А гроші у вас є?
— За кого ви нас маєте? — обурився Професор.
— Гаразд, гаразд,— пробурмотів шофер.
— Номер тієї машини ІА-3733,— зауважив Еміль.
— Це важливо,— сказав Професор і записав номер.
— Не треба так близько до них під'їжджати,— застеріг Крумбігель.
— Добре,— буркнув шофер.
Вони їхали по Мотцштрасе, проминули площу Вікторії-Луїзи і тією ж вулицею поїхали далі. Кілька перехожих спинилися на тротуарі і сміючись дивилися на таксі з такою дивною хлоп'ячою компанією.
— Нахиліться! — прошепотів нараз Густав. Хлопці кинулися додолу і застигли, хто як упав.
— А що сталося? — спитав Професор.
— На розі Лютерштрасе — червоне світло. Нам доведеться загальмувати, але й те таксі стоятиме.
Справді, обидві машини спинилися одна за одною і стояли, поки ввімкнулося зелене світло, даючи їм вільну дорогу. Але ніхто не помітив, що в другому таксі були пасажири. Воно здавалося порожнім, так вправно хлопці розмістилися долі. Шофер озирнувся, глянув на малу купу і засміявся. Таксі поїхало далі, і тоді хлопці потихеньку посідали на свої місця.
— Хоч би недалеко їхати,— журився Професор, поглядаючи на лічильник.— Ця розвага уже коштує нам вісімдесят пфенігів.
Але подорож раптом скінчилася.
На Нолендорфській площі перше таксі спинилося біля готелю "Крайд". Друге таксі встигло вчасно загальмувати, спинилося на безпечній відстані, і хлопці стали чекати, що буде далі.
Чоловік у котелку вийшов з машини, розрахувався з шофером і зник у готелі.
— Густаве, мерщій за ним! — схвильовано крикнув Професор.— Якщо в готелі є другий вихід, то злодій уже втік.
Густав гайнув у готель.
Тоді хлопці повиходили з машини, і Еміль заплатив, скільки належало,— одну марку.
Професор мерщій повів усіх крізь браму сусіднього кінотеатру у велике подвір'я. Насамперед він послав Крум-бігеля знайти Густава.
— Якщо той тип надумав зупинитися в готелі, то нам дуже поталанило,— сказав Еміль.— Це подвір'я — ідеальне місце для штабу.
— З усім сучасним комфортом,— підтвердив Професор.— Метро навпроти, підсобні будівлі — для схованок, у кав'ярні — телефон. Кращого місця і не знайти.
— Сподіваюсь, Густав не дасть маху,— сказав Еміль.
— На нього можна звіритися,— запевнив Мітенцвай-старший.— Він зовсім не такий простак, як здається.
— Хоч би він швидше прийшов! — мовив Професор і сів на стілець, що його хтось забув на подвір'ї. Хлопець був схожий на Наполеона перед битвою під Лей-пцігом.
Нарешті прибіг Густав.
— Тепер ми його спіймаємо! — вигукнув він, потираючи руки.— Він справді спинився в готелі. Я бачив, як хло-пець-ліфтер повіз його вгору. Другого виходу в готелі немає, я скрізь обнишпорив. Коли злодій не втік через дах, то він уже в пастці.
— Крумбігель зостався вартувати? — спитав Професор.
— Авжеж, старий!
Мітенцваєві-старшому видали монету, він побіг у кав'ярню і звідти зателефонував малому Вівторкові.
— Алло, це ти, Вівторку?
— Так, я слухаю,— пробубнів малий.
— Пароль "Еміль". Говорить Мітенцвай-старший. Чоловік у котелку оселився в готелі "Крайд" на Нолендор-фській площі. Наш штаб розташувався на подвір'ї Західного кінотеатру, вхід з лівої брами.
Малий Вівторок усе старанно записав, повторив уголос і спитав:
— Чи потрібне вам підкріплення?
— Ні.
— А важко було?
— Та нічого. Злодій сів у таксі, ми — в друге, уявляєш? І весь час гналися за ним, аж поки він тут вийшов. Узяв у готелі номер, і зараз він там. Мабуть, роздивляється, чи не лежить хто під ліжком, і сам із собою в карти ріжеться.
— В якому він номері?
— Цього ми ще не знаємо. Та незабаром вивідаємо.
— Ой, як мені кортить бути з вами! Знаєш, після канікул нам дадуть писати твір на вільну тему, і тоді я напишу про цю історію.
— Хтось із наших уже телефонував?
— Ні. Мені так нудно!
— Ну, бувай, малий Вівторку!
— Хай щастить вам, хлопці. Що я хотів іще сказати?.. Пароль "Еміль"!
— Пароль "Еміль"! — вигукнув Мітенцвай і побіг на подвір'я за Західним кінотеатром.
Була вже восьма година. Професор пішов перевірити варту.
— Сьогодні, мабуть, ми вже злодія не спіймаємо,— мовив скрушно Густав.
— І все-таки найкраще для нас, щоб він якнайшвидше ліг спати,— зауважив Еміль,— бо коли б він надумав ще кататися в таксі цілими годинами чи пішов би в ресторан, або на танці, або в театр, то нам довелося б хіба що просити кредиту за кордоном.
Професор вернувся, послав братів Мітенцвай як зв'язкових на Нолендорфську площу і довго мовчав.
— Треба обміркувати, як краще стежити за злодієм,— нарешті озвався він.— Думайте всі.
Довгий час хлопці сиділи й думали.
Раптом задзеленчав велосипедний дзвоник, і на подвір'я в'їхав невеличкий нікельований велосипед. На ньому сиділа дівчинка, а позаду неї примостився Блеєр.
— Ура! — закричали обоє.
Еміль зірвався на ноги, допоміг їм злізти з велосипеда, захоплено потис дівчинці руку і всім пояснив:
— Це моя кузина Поні Капелюшок.
Професор чемно запропонував дівчинці свого стільця, і вона сіла.
— Ну, ти й бешкетник, Емілю! — вигукнула Поні.— Тільки-но приїхав до Берліна, а вже закрутився, наче в кіно.